Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 57)

— Як ти пережила напад кристалоса? — спитав Гант.

Безумовно, він щойно побачив тіло і тепер не розумів, як вона, жалюгідна напівкровка, вціліла, коли цього не зміг повнокровний ванір?

— Я не пережила, — пробурмотіла вона, перетинаючи вулицю й обходячи автівку, яка простоювала на перехресті. Він утік.

— Але кристалос розіпнув Михея на землі, розпоров його груди…

Вона ледь не перечепилася через бордюр і, різко розвернувшись, витріщилася на нього:

— Це був Михей?

24

Тієї ночі вона врятувала Михея Домітуса.

Не якогось випадкового легіонера, а самого, хай йому Хел, Архангела. Не дивно, що оператор служби порятунку кинувся діяти, щойно відстежив номер, з якого вона тоді дзвонила.

Усвідомлення цього хвилею прокотилося крізь неї, змінюючи і прояснюючи її туманні спогади.

— Тоді, у провулку, я врятувала життя Губернатору.

Скривившись, Гант повільно кивнув.

— Чому це тримали у таємниці? — Її голос став різкішим.

Гант зачекав, доки промине група туристів, і відповів:

— Заради його блага. Якби пройшли чутки, що Губернатору надрали дупу, це виставило б його у поганому світлі.

— Особливо враховуючи те, що його врятувала напівкровка?

— Ніхто з наших ніколи не використовує це слово — ти ж це знаєш? Але так. Ми справді подумали, як би це виглядало: двадцятитрирічна фейка, яка не здійснила Занурення, рятує Архангела, який не зміг урятуватися сам.

Кров зашуміла у вухах Брайс.

— Але чому не сказали мені? Я обшукала усі лікарні, щоб дізнатися, чи він живий, — власне, навіть більше. Вона допитувалася у медпрацівників про стан здоров’я постраждалого, але від неї або відмахувалися, або ігнорували, або просили піти.

— Знаю, — промовив Гант, вдивляючись у її обличчя. — Вирішили, що розумніше буде тримати це у таємниці. Особливо враховуючи те, що твій телефон одразу зламали…

— То мене збиралися вічно тримати у невіданні…

— А ти хотіла медаль чи що? Парад на твою честь?

Вона зупинилася так різко, що Гант із несподіванки розвів крила, теж пригальмовуючи.

— Пішов ти. Що я хотіла… — вона намагалася вгамувати дихання — різке, рване, яке засліплювало її, накочуючись болісними хвилями. — Що я хотіла, — прошипіла вона, рушивши далі, поки Гант мовчки дивився на неї, — то це дізнатися, чи змогла тієї ночі змінити щось на краще. Я думала, що ви кинули його в Істрос — якогось рядового легіонера, який не заслуговував на Відплиття.

Гант похитав головою.

— Послухай, я розумію, що ми вчинили паскудно. І мені прикро, чуєш? Вибач за все, Квінлан. За те, що не сказали тобі, і за те, що ти у моєму списку підозрюваних, і за…

— У якому списку? — просичала вона. Перед очима все залило червоним, і вона вищирилася. — Після всього цього, — розлючено промовила Брайс, — ти вважаєш мене бісовою підозрюваною? — Останні слова вона прокричала, і лише сила волі втримала її від того, щоб кинутися на нього і пошматувати його обличчя.

Гант підняв руки у захисному жесті.

— Я… прокляття, Брайс. Я не це хотів сказати. Послухай… я мав розглянути ситуацію з кожного боку, врахувати кожний можливий варіант, але тепер я знаю… Соласе, коли я побачив твоє обличчя тоді у провулку, я зрозумів, що ти нізащо не могла бути вбивцею і…

— Забирайся геть з моїх очей.

Він обвів її пильним поглядом, а тоді розкрив крила. Брайс не зрушила з місця і стояла, продовжуючи вищирятися на нього. Повів вітру від його крил скуйовдив її волосся, обдавши обличчя запахом кедра і дощу, і янгол злетів у небо.

Шукай там, де болить найбільше.

До біса Королеву Змій. До біса усе це.

Брайс кинулася бігти — упевненим швидким темпом, попри крихкі балетки, в які вона перевзулася у галереї. Не кудись чи від чогось, а просто… бігти. Просто рух під глухі удари її кроків об тротуар і важке ритмічне дихання.

Брайс усе бігла й бігла, доки не зник гул у вухах, не розвіявся туман перед очима, і зрештою вибралася з кипучого лабіринту свого розуму. Не танці, звісно, але теж непогано.

Брайс бігла, доки її тіло буквально не заблагало зупинитися. Доки не задзвенів її телефон, і вона не замислилася, чи це не сама Урд простягнула їй свою золоту руку. Віддихуючись, вона відповіла на дзвінок.

Через кілька хвилин Брайс уповільнилася і, наблизившись до «Білого Ворона», зупинилася перед нішею у стіні біля службового входу. Краплі поту котилися по її шиї на сукню, всотуючись у зелену тканину. Вона знову дістала телефон.

Але дзвонити Ганту не стала. Він її не займав, але вона знала, що він був угорі.

На тротуар упало кілька крапель дощу. Вона щиро сподівалася, що Аталара поливатиме усеньку ніч.

Її пальці завмерли на екрані телефона, і вона зітхнула, знаючи, що не слід цього робити.

Але зробила. Стоячи там, у тій самій ніші, з якої вона надсилала останні повідомлення Даніці, вона відкрила їхнє листування. В очах запекло.

Вона гортала повідомлення, пропускаючи всі їхні радісні слова і дружні підколи, і зупинилася на світлині, яку Даніка надіслала того вечора: вона зі зграєю на матчі з сонцеболу, у формі університетської команди. На задньому плані Брайс могла розрізнити гравців на полі — і плечисту фігуру Ітана серед них.

Але її погляд ковзнув на обличчя Даніки. На широку усмішку, яку вона знала як свою.

Я люблю тебе, Брайс. Давні спогади з того травневого дня на їхньому випускному курсі виринули і потягнули її до себе.

Розпечена дорога впиналася у коліна Брайс крізь її порвані джинси, подряпані руки тремтіли, коли вона за наказом завела їх за голову. Одну руку наче ножем пронизував гострий біль. Зламана. Але молодики все одно змусили її тримати руки за головою.

Крадений мотоцикл лежав купою металобрухту на пильному шосе, за шість метрів від нього на холостому ходу стояла фура без прикметних знаків. В оливковому гаю за гірською дорогою лежала закинута гвинтівка, що випала з рук Брайс, коли сталася аварія, через яку вони опинилися у цій халепі. Аварія, під час якої Даніка захистила Брайс, обхопивши її і закривши своїм тілом та прийнявши на себе удар об шкарубкий асфальт.

Даніка стояла метри за три від неї, так само завівши руки за голову. Її численні садна кровоточили, просочуючи одяг. Як же так сталося? Чому все пішло навперекіс?

— Де грьобані патрони? — крикнув чоловік з фури до своїх спільників, стискаючи в руці незаряджений пістолет — на щастя, неочікувано незаряджений пістолет.

Даніка вдивлялася в обличчя Брайс широко розплющеними карамельними очима. Печаль, біль, страх, жаль — усе це читалося в її погляді.

— Я люблю тебе, Брайс, — сльози котилися по її обличчі. — І мені дуже шкода.

Вона ніколи раніше не казала цих слів. Ніколи. Останні три роки Брайс дражнила подругу за це, але Даніка категорично відмовлялася їх говорити.

Увагу Брайс привернув якийсь рух ліворуч. У кабіні фури знайшли патрони. Але вона продовжувала дивитися на Даніку. На її прекрасне люте обличчя.

Вона опустила погляд, ніби змирившись. Над обрієм з’явилися перші сонячні промені.

Покидьок, який отримав свої патрони, почав заряджати пістолет, і Брайс прошепотіла:

— Заплющ очі, Даніко.

Брайс кліпнула. Мерехтливі спогади змінилися фотографією, досі відкритою на телефоні. Даніка і Зграя Дияволів — такі щасливі, молоді й живі.

За кілька годин до смерті.

Почалася злива, і вгорі зашелестіли крила, нагадуючи їй про присутність Аталара. Але вона навіть не глянула на нього і зайшла у двері клубу.

25

Гант розумів, що облажався. І що сидітиме по вуха у лайні — якщо Михей довідається, що він розкрив правду про ту ніч.

Гант сумнівався, що Квінлан кудись дзвонитиме з цього приводу — або чаклунці, або до офісу Михея, — але вирішив подбати про те, щоб цього не сталося. Можливо, він підкупить її новенькою парою туфель, або сумочкою, або ще якоюсь цяцькою, досить привабливою, щоб тримати язика за зубами. Одна помилка, один хибний крок… Він не мав ілюзій щодо того, як відреагує Михей.

Він не заважав Квінлан бігти містом і лише відстежував її шлях зі Старої Площі до темного пустища Асфоделевих Луків, а тоді до ЦДР і назад до Старої Площі.

Гант летів над нею, слухаючи симфонію автомобільних гудків, гупання басів і шепоту свіжого квітневого вітру в пальмах і кипарисах. Вулицями ширяли відьми на мітлах, деякі так низько, що ледь не зачіпали дахи автівок. Цим вони геть відрізнялися від янголів — і зокрема Ганта, — які завжди трималися високо над будівлями. Відьмам наче хотілося бути частиною вуличної метушні, якої янголи зі свого боку уникали.

Поки він стежив за Квінлан, подзвонив Юстиніан з інформацією про кристалоса, яка, по факту, виявилася діркою від бублика — кілька міфів, які збігалися з тим, що їм уже було відомо. Через п’ять хвилин після нього зателефонувала Вікі: алібі Королеви Змій підтвердилося.

Потім подзвонив Ісая і підтвердив, що жертвою у провулку справді стала зникла послушниця. Гант знав, що Данаан мав рацію у своїх підозрах: те, що вони вчора були у храмі й говорили про Ріг і демона, який убив Даніку і Зграю Дияволів, а сьогодні від кігтів кристалоса померла послушниця, не було звичайним збігом.