Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 26)

— Вона не дурна, Ганте, — заперечив Ісая.

— Усе, що я бачив і чув, говорить про зворотне.

Побачене ним два роки тому в її досьє, у поєднанні з прочитаним сьогодні вранці і переглянутими знімками, змалювало йому точну картину того, як мине ця зустріч. На жаль для неї, ситуація ставала значно серйознішою.

Гант кивнув у бік дверей:

— Давай подивимося, чи справді у неї зараз клієнти.

Він перейшов на інший бік вулиці і сперся на припарковану синю автівку. Якийсь п’яний гульвіса намалював балончиком на її капоті величезний член в усіх подробицях — і з крилами. Насмішка над емблемою 33-го — крилатим мечем. Або просто малюнок, який розкривав істинний зміст емблеми.

Ісая також це помітив, фиркнув від сміху і слідом за Гантом сперся на автівку.

Минула хвилина. Гант нерухомо стояв, не зводячи погляду з залізних дверей. Йому було чим зайнятися сьогодні, окрім як грати в ігри з норовливою дівкою, але наказ є наказ. Через п’ять хвилин під’їхав блискучий чорний седан, і залізні двері галереї відчинилися.

Водій-феєць вийшов з автівки, яка коштувала більше, ніж більшість людських сімей бачили за своє життя. Він умить опинився з іншого боку автівки і відчинив задні пасажирські двері. З галереї гордо вийшла фейська парочка, чоловік і жінка. Кожен рух гарненької пані випромінював легку впевненість, набуту протягом життя, сповненого багатства і привілеїв.

На її тонкій шиї красувалося діамантове намисто, кожен діамант був завбільшки з ніготь Ганта. Намисто коштувало стільки ж, скільки й автівка — може, більше. Обличчя чоловіка було напружене. Він заліз у седан і грюкнув дверцятами, випередивши водія, який збирався сам їх за ним зачинити. Заможна пані, своєю чергою, прожогом рушила вулицею, вже притуливши телефон до вуха і сварячись на когось у слухавку: «Більше ніяких побачень наосліп, заради Урд».

Гант знову перевів погляд на двері галереї, біля яких стояла фігуриста червоноволоса дівчина.

Лише коли автівка повернула за ріг, Брайс глянула в їхній бік.

Вона схилила голову набік і, широко усміхнувшись, помахала рукою. Її шовкове волосся спадало на плече білої обтислої сукні, а на засмаглій шиї блищав витончений золотий амулет.

Гант відштовхнувся від припаркованої автівки і рушив до неї, широко розкинувши сірі крила.

Брайс мигцем обвела Ганта бурштиновим поглядом — від його татуювання на чолі й до крутезних чобіт — і її усмішка стала ще ширшою.

— Побачимося за три тижні, — весело промовила вона і захлопнула двері галереї.

Ганту не вистачило кількох кроків, коли біля нього зі скреготом загальмувала автівка, але водію вистачило розуму не сигналити. Кулак Ганта обвили блискавки, і він гепнув ним по бронзовій кнопці.

— Не витрачайте дурно мій час, Квінлан.

Ісая пропустив відчайдушного водія і став позаду Ганта, звузивши карі очі. Але Брайс солодко проспівала:

— Моя начальниця не пускає до себе легіонерів. Вибачте.

Гант гахнув кулаком об залізні двері. Його удар трощив автівки, розбивав стіни й ламав кістки. І це ще без допомоги бурі, що текла у його жилах. Утім, двері лише легенько затремтіли, а його блискавки відскочили від залізної поверхні.

Отже, до сраки погрози. Він ударить у вразливе місце — сильно і точно, як і завжди.

— Ми прийшли щодо вбивства, — сказав Гант у переговорний пристрій.

Ісая поморщився, оглядаючи вулицю й небеса і впевнюючись, що їх ніхто не почув.

Гант схрестив руки на грудях. Запанувала тиша.

Потім залізні двері зашипіли, клацнули і трохи прочинилися.

У яблучко, хай йому грець.

Зробивши перший крок до галереї, Гант умить адаптувався після сонячного світла до тьмянішого інтер’єру і почав запам’ятовувати усі його деталі.

Стіни двоповерхової виставкової зали були обшиті дерев’яними панелями, а підлогу вкривали плюшеві темно-зелені килими. По краях кімнати розташовувалися ніші з м’якою підсвіткою виставкових експонатів: фрагментів стародавніх фресок, розписів і статуй ванірів — таких дивних і рідкісних, що навіть Гант не знав їхніх назв.

Брайс Квінлан стояла, спершись на великий стіл із залізного дерева у центрі кімнати, її білосніжна сукня підкреслювала кожен вигин її пишних форм.

Гант повільно посміхнувся, вишкірившись на всі зуби.

Він чекав від неї цього: усвідомлення того, хто він. Чекав, що вона відсахнеться, що почне гарячково намацувати тривожну кнопку чи шукати пістолет абощо, що на її думку зможе врятувати її від таких, як він.

Але, мабуть, вона зрештою таки була дурна, бо посміхнулася йому у відповідь надзвичайно пересолодженою посмішкою. Її нігті з червоним манікюром ліниво постукували по бездоганній дерев’яній поверхні.

— У вас п’ятнадцять хвилин.

Гант не став їй казати, що їхня зустріч, найімовірніше, забере значно більше часу.

Ісая розвернувся, щоб зачинити двері, але Гант знав, що вони вже замкнулися. Так само, як і знав — завдяки даним розвідки, зібраним легіонерами за ці роки, — що маленькі дерев’яні двері за столом вели нагору до кабінету Джесіби Роґи — де панорамне внутрішнє вікно виходило на виставкову залу, в якій вони зараз перебували, — а простенькі залізні дверцята праворуч вели вниз, на інший повноцінний поверх, повний того, що легіонери не повинні були бачити. Чари на цих двох дверях, імовірно, були ще сильніші, ніж на вхідних.

Ісая багатостраждально зітхнув, як він умів.

— Минулої ночі на околиці М’ясного Ринку сталося вбивство. Ми вважаємо, що ви знали жертву.

Гант відзначив кожну реакцію, яка промайнула на обличчі Брайс, яка так і лишилася сидіти на краю стола: вона трохи розширила очі, припинила постукувати пальцями й один раз кліпнула — усе це натякало на те, що в неї був короткий список потенційних жертв і жоден з можливих варіантів їй не подобався.

— Хто? — тільки й спитала вона рівним голосом. Повз неї пропливали струминки пари з конічного розпилювача біля комп’ютера, несучи яскравий, свіжий аромат перцевої м’яти. Ну звісно ж: вона була однією з тих фанатичних прихильниць ароматерапії, в яких видурювали марки, обіцяючи натомість, що вони стануть щасливішими, успішнішими у ліжку чи відростять собі другу половину мозку до пари тій, що вже у них була.

— Максимус Терціан, — відповів Ісая. — Нам відомо, що ви зустрічалися з ним у віп-барі «Білого Ворона» за дві години до його смерті.

Гант міг поклястися, що плечі Брайс трохи осунулися.

— Отже, Максимус Терціан мертвий, — промовила вона. Вони кивнули. Брайс схилила голову набік. — Хто це зробив?

— Це ми і намагаємося з’ясувати, — невимушено відповів Ісая.

Гант чув про Терціана — вампіра-виродка, який не сприймав відмов. Багатий татусь-садист навчив його всьому, що треба, і захищав сина від будь-яких непередбачуваних наслідків його поведінки. Відверто кажучи, Гант вважав що Мідґарду без нього буде краще. Як не рахувати головний біль, який чекає на них, коли батькові Терціана повідомлять, що його улюбленого синочка вбили… Сьогоднішня зустріч була лише початком.

— Можливо, ви були однією з останніх, хто бачив його живим, — вів далі Ісая. — Ви можете розповісти нам про вашу зустріч? Важливі всі подробиці.

Брайс перевела погляд між янголами.

— Це ваш спосіб зрозуміти, чи це я його вбила?

Гант злегка усміхнувся.

— Вас наче не дуже засмутило те, що Терціан мертвий.

Вона ковзнула по ньому бурштиновими очима, в яких світилося роздратування.

Чоловіки були здатні на купу безрозсудних дурниць заради тих, хто мав такий погляд, визнав Гант.

Колись і він творив безрозсудства для Шахари. А тепер через це на його чолі був витатуйований німб, а на зап’ястку — рабське тавро. Йому защеміло у грудях.

— Я впевнена, що вам уже повідомили про те, що ми з Максимусом розсталися не на приязній ноті, — сказала Брайс. — Ми зустрілися, аби завершити угоду з купівлі експоната нашої галереї, і коли справу було зроблену, він вирішив, що має право на… особисті послуги від мене.

Гант прекрасно її розумів. Її слова збігалися з усім, що він чув про Терціана і його батька. Але також могли вказувати й на мотив убивства.

— Я не знаю, куди він пішов після «Ворона», — вела далі Брайс. — Якщо його вбили на околиці М’ясного Ринку, припускаю, він рушив туди, аби придбати за гроші послуги, які хотів безкоштовно отримати від мене.

Холодні, різкі слова.

— Його поведінка минулої ночі відрізнялася від того, як він поводився під час попередніх зустрічей? — з кам’яним виразом обличчя спитав Ісая.

— Ми спілкувалися лише електронною поштою і телефоном, але я би сказала, що ні. У «Вороні» ми вперше зустрілися сам-на-сам, і він поводився саме так, як і можна було очікувати з його попередньої поведінки.

— Чому ви не зустрілися тут? Чому у «Вороні»? — спитав Гант.

— Йому подобалося вдавати, що наша угода була секретною. Він стверджував, що не довіряє моїй начальниці — що вона зробить запис нашої зустрічі — але насправді він просто хотів, щоб його помітили — побачили, що він укладає угоди. Мені довелося вкласти документи у теку для рахунків і непомітно підсунути йому, а він замінив її своєю — такі-от шпигунські штучки, — вона глянула Ганту у вічі. — Як він помер?

Запитання було прямолінійне, а вона не усміхнулась і не кліпнула. Дівчина звикла, що їй відповідають, коряться і сприймають серйозно. Її батьки не були заможні — принаймні так говорилося в її досьє, — утім, її квартира за п’ятнадцять кварталів звідси свідчила про кричуще багатство, набуте чи то завдяки цій роботі, чи якимсь темним справам, які проскочили навіть повз пильне око легіону.