Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 183)
Намагався запустити її серце. Вона була досить близько до завіси, щоб це побачити.
Навіть попри те, що вона лежала мертвою перед ним, він змушував її серце битися.
Брайс усміхнулася у Проміжку і зробила останній ривок до Ганта.
Він не знав, скільки вона пробула в такому стані, але коли він прийшов до тями, цілий і неушкоджений, вона була мертва. Місто відновилося, наче ніколи й не було ні магічних ракет, ні демонів.
Він побачив сяйливу Браму, яскраве світло —
Тож він діяв інстинктивно. Робив те єдине, що спало йому на думку.
Він врятував її, а вона врятувала його, і він…
За мить його сила відчула наближення енергії Брайс. Упізнала її, ніби побачивши себе у дзеркалі.
Як їй вдалося зібрати стільки сили, як вдалося зробити Занурення самій… йому було байдуже. Він став Упалим, він вижив, пройшов крізь усі випробування, тортури і жахи — заради цієї миті. Щоб опинитися тут.
Усе це було заради неї. Заради Брайс.
Її сила поволі наближалася. Гант набрався духу і пустив ще один розряд блискавки у її серце. Її бездиханне тіло знову вигнулося дугою над землею.
— Давай, — повторив він, продовживши натискання. — Я чекаю на тебе.
Він чекав на неї з моменту свого народження.
І наче почувши його, Брайс виринула у життя.
Вона була у теплі. Вона була у безпеці. Вона була вдома.
Усюди було світло — воно оточувало її, линуло з неї, з її серця.
Брайс зрозуміла, що вона дихає. І що її серце б’ється.
Але все це було другорядним. І завжди буде другорядним поруч із Гантом.
Вона туманно усвідомлювала, що вони стояли навколішках посеред Старої Площі. Сірі крила Ганта сяяли, наче жаринки, закриваючи їх обох і міцно притискаючи її до нього. А всередині стіни оксамитово-м’яких крил, наче сонце в бутоні квітки, сяяла Брайс.
Вона повільно підвела голову і трохи відсунулася, щоб поглянути в його обличчя.
Гант уже дивився на неї. Його крила розкрилися, наче пелюстки на світанку. На його чолі не було татуювання. Німб зник.
Вона провела тремтливими пальцями по його гладкій шкірі. Гант мовчки змахнув її сльози.
Вона усміхнулася до нього. Усміхнулася з легкістю в серці, у душі. Гант провів рукою по її підборіддю і взяв її обличчя в долоні. Ніжність у його очах розвіяла останні сумніви.
Брайс приклала долоню до його серця, що шалено калатало.
— Ти щойно назвав мене нещасною боягузкою?
Гант закинув голову до зоряного неба і засміявся.
— А як назвав, то що?
Вона наблизилася обличчям до нього.
— Шкода, що цілюще першосвітло не зробило з тебе порядного янгола.
— Хіба тобі було б тоді цікаво, Квінлан?
Почувши, як він вимовив її ім’я, вона піджала пальці ніг.
— Мабуть, мені просто доведеться…
На вулиці відчинилися двері. Потім ще одні, і ще. І з них почали невпевнено виходити мешканці Міста Півмісяця. Хтось був у німому шоці, хтось ридав від полегшення, але всі вражено витріщилися на те, що було перед ними. На Брайс і Ганта.
Вона відпустила його і підвелася. Її сила відчувалася дивною глибокою криницею під ногами. Яка належала не лише їй — але й їм усім.
Вона підвела погляд на Ганта, який зараз дивився на неї так, наче не вірив власним очам. Узяла його за руку. І переплела їхні пальці.
І разом вони ступили вперед, щоб привітати світ.
95
Коли Брайс із Гантом вийшли з ліфта, Сирінкс чекав їх у відчинених дверях квартири і стурбовано скавчав. Брайс оглянула коридор, а тоді подивилася на химеру.
— Я наче зачиняла двері… — почала вона, через що Гант із розумінням хихотнув, але Сирінкс уже кинувся до неї.
— Я пізніше розповім про його
Їхній з Гантом тріумф тривав недовго. Через якихось дві хвилини Стара Площа наповнилася голосінням містян, які, вийшовши з укриттів, виявили, що їхніх близьких уже не врятувати.
Ріг, набитий на її спині, прекрасно впорався зі своєю задачею. Усі портали у Брамах були закриті. А її першосвітло — яке лилося крізь Брами міста — зцілило усе: людей, будівлі й весь навколишній світ.
Утім, воно не змогло зробити неможливе. Не змогло воскресити мертвих.
А їх було багато: вулиці міста були завалені тілами, більшість яких були пошматовані.
Брайс міцніше обійняла Сирінкса.
— Усе гаразд, — шепотіла вона, дозволяючи химері облизувати їй обличчя.
Але нічого не було гаразд. Навіть і близько. Те, що сталося, те, що вона зробила і що відкрила світові, Ріг у її тілі, безліч загиблих, мертва Лехаба і зустріч із Данікою, Данікою, Данікою…
Її шепіт перейшов у важке дихання, а тоді у судомні схлипи. Гант, який стояв позаду і ніби чекав на це, підхопив її із Сирінксом на руки.
Він заніс її до її спальні і посадив на край ліжка, продовжуючи обіймати її і Сирінкса, який видерся з рук Брайс і лизав обличчя і йому.
Його рука ковзнула у її волосся, пальці переплелися з її пасмами, і Брайс, притулившись до нього, вдихнула його силу, його знайомий запах, дивуючись, як їм узагалі вдалося вибратися живими і повернутися додому…
Вона глянула на його зап’ясток. Німб зник з його чола, але рабське татуювання залишилося.
Гант це помітив і тихо промовив:
— Я вбив Сандріель.
Його погляд був спокійний — ясний. Зосереджений тільки на ній.
— Я вбила Михея, — прошепотіла вона.
— Знаю, — кутик його рота вигнувся вгору. — Нагадай мені ніколи тебе не злити.
— Це не смішно.
— Знаю, що не смішно, — його пальці невимушено й лагідно перебирали її волосся. — Я ледве витримав це видовище.
А Брайс ледве витримувала спогади про це.
— Як тобі вдалося її вбити? І позбутися татуювання?
— Довга історія, — відповів він. — Я радше вислухаю твою розповідь.
— Ти перший.
— Е ні. Я хочу почути, як ти приховувала той факт, що всередині тебе — зірка, — сказав він і опустив погляд на її груди, ніби бачив, як вона мерехтить у неї під шкірою. Але коли він запитально звів брови, то побачив, що Брайс дивиться туди ж.
— Ну, — зітхнула вона, — це з’явилося недавно.