Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 181)

Брайс пирхнула.

— Я не робитиму Підйом.

Даніка кліпнула.

— Що ти кажеш?

Брайс відступила назад.

— Я не повертатимуся.

Тому що якщо їй не вдасться вибратися, її бездомна душа тут і залишиться. Тіло помре у верхньому світі, а душа, яку вона продала Підземному Королю, залишиться блукати цим місцем. Разом із Данікою.

Даніка схрестила руки на грудях.

— Чому?

Брайс несамовито закліпала очима.

— Тому що мені стало дуже важко. Без тебе. Мені дуже важко без тебе.

— Маячня, — гаркнула Даніка. — І ти просто від усього відмовишся? Брайс, я померла. Мене немає. І ти проміняєш усе своє життя на цю крихту, що лишилася від мене? — У її карамельних очах відбилося розчарування. — Подруга, яку я знала, такого б не зробила.

— Ми збиралися разом здійснити Занурення, — надірваним голосом промовила Брайс. — Ми збиралися разом проживати наші життя.

Обличчя Даніки пом’якшало.

— Знаю, Бі, — вона взяла її за руку. — Але не так сталося, як гадалося.

Брайс опустила голову, відчуваючи, що от-от розпадеться на частини.

— Я сумую за тобою. Кожної миті кожного дня.

— Знаю, — знову сказала Даніка і приклала долоню до серця. — І я це відчувала. Я це бачила.

— Чому ти збрехала — про Ріг?

— Я не збрехала, — просто відповіла Даніка. — Просто не сказала тобі.

— Ти збрехала про татуювання, — заперечила Брайс.

— Для твоєї ж безпеки, — сказала Даніка. — Так, для безпеки Рога теж, але здебільшого для того, щоб захистити тебе на випадок, якщо зі мною станеться найгірше.

— Що ж, з тобою і сталося найгірше, — промовила Брайс і одразу пошкодувала про сказане, побачивши, як Даніка здригнулася.

Але потім Даніка промовила:

— Ти пожертвувала своїм місцем у Кістяному Кварталі заради мене.

Брайс заплакала.

— Це було найменше, що я могла зробити.

На очах Даніки заблистіли сльози.

— Ти думала, що мені не вдасться дістатися на той берег? — Вона болісно вишкірилася. — Засранка.

Але Брайс тремтіла від ридань.

— Я не могла… Я не могла так ризикувати.

Даніка відкинула назад пасмо волосся Брайс.

Брайс хлюпнула носом і сказала:

— Я вбила Михея за те, що він зробив. З тобою. З Лехабою, — її серце завмерло. — Вона… Вона вже у Кістяному Кварталі?

— Не знаю. І так — я бачила, що відбувалося у галереї, — Даніка не стала вдаватися у подробиці. — Ми всі бачили.

Це слово зачепило Брайс. Ми.

Її губи затремтіли.

— Коннор з тобою?

— Так. І решта зграї теж. Вони виграли для мене час, відволікши Женців. Щоб я змогла дістатися Брами. Вони стримають їх, але ненадовго. Брайс, я не можу лишитися тут з тобою, — вона похитала головою. — Коннор хотів би для тебе більшого, — вона погладила великим пальцем Брайс по руці. — Він не хотів би, щоб ти припинила боротися.

Брайс витерла сльози з обличчя.

— Я не припинила. Дотепер я боролася. Але зараз я… Просто все так паскудно. І я так стомилася так почуватися. З мене досить.

— А як щодо янгола? — м’яко спитала Даніка.

Брайс різко підвела голову.

— А що з ним?

Даніка з розумінням усміхнулася.

— Якщо хочеш ігнорувати той факт, що в тебе є родина, яка любить тебе незважаючи ні на що, — гаразд. Але янгол лишається.

Брайс висмикнула руку з долоні Даніки.

— Ти справді намагаєшся переконати мене здійснити Підйом заради хлопця?

— Хіба Гант Аталар для тебе просто якийсь хлопець? — Усмішка Даніки полагіднішала. — І хіба це ознака слабкості — визнати те, що існує хтось — так уже сталося, чоловік, — заради кого варто повертатися? Той, кого я знаю, змусив тебе почуватися геть не паскудно.

Брайс схрестила руки на грудях.

— То й що.

— Він зцілився, Брайс, — сказала Даніка. — Ти зцілила його першосвітлом.

Брайс судомно видихнула. Вона зробила все це заради цієї відчайдушної надії.

Важко ковтнувши, вона опустила погляд на ґрунт, який був не землею, а самою основою її «Я», основою світу, і прошепотіла:

— Мені страшно.

Даніка знову схопила її за руку.

— У цьому й суть, Брайс. У тому, щоб жити. Жити, кохати, знаючи, що завтра все це може зникнути. Усвідомлення цього робить усе набагато ціннішим, — вона взяла обличчя Брайс у долоні й притислася лобом до її чола.

Брайс заплющила очі й вдихнула запах Даніки, який якимось дивом відчувався навіть у цій її подобі.

— Навряд чи мені вдасться піднятися.

Даніка відсторонилася, вдивляючись у неймовірну відстань над головою. А потім перевела погляд на дорогу, що простягалася перед ними. Злітна смуга. Її кінцем було вільне падіння у вічну темряву. У небуття. Але Даніка сказала:

— Просто спробуй, Брайс. Одна спроба. Я буду з тобою на кожному кроці Навіть якщо ти мене не бачитимеш. Я завжди буду з тобою.

Брайс не глянула на ту закоротку злітну смугу. На безкраїй океан, який відділяв її від життя. Вона лише запам’ятовувала риси обличчя Даніки, користуючись нагодою, яка їй випала.

— Я люблю тебе, Даніко, — прошепотіла вона.

Даніка важко ковтнула. А тоді цілком по-вовчому задерла голову, ніби до чогось прислухаючись.

— Брайс, тобі треба поспішати, — вона схопила її за руку і міцно стиснула. — Вирішувати потрібно зараз.