Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 135)

Біль швидко зник, нога заніміла і поколювала. І ззовні, і всередині.

— Ви це відчуваєте? — спитала медвідьма.

— Що відчуваю?

— Чудово, — заявила відьма, перевіривши чутливість. — Я розпочинаю. Якщо хочете, я можу повісити шторку…

— Ні, — зціпивши зуби, промовила Брайс. — Робіть так.

Без затримок. Без очікування.

Вона побачила, як відьма взяла скальпель, а тоді відчула неглибокий, але сильний тиск на ногу. Вона знову затремтіла і видихнула крізь зціплені зуби.

— Спокійно, — промовила медвідьма. — Я розсікаю рубцеву тканину.

Темні очі Ганта невпинно дивилися на неї, і Брайс змусила себе думати не про ногу, а про нього. Тієї ночі він був там. У провулку.

Виринули спогади, туман болю, страху та горя трохи розсіявся. Сильні теплі руки тримали її. Так само, як він робив це зараз. Лунав голос, який згодом зник, наче гул дзвона. А потім ці сильні теплі руки опинилися на її стегні й тримали її, поки вона кричала і плакала.

«Я тримаю тебе, — повторював він знову і знову. — Я з тобою».

— Припускаю, я можу видалити більшу частину рубцевої тканини, — зауважила медвідьма. — Але… — Вона тихо вилаялася. — Місяцю небесний, погляньте на це.

Брайс відмовилася дивитися, але Гант перевів очі на екран позаду з виведеним зображенням її кривавої рани. М’яз на його підборідді нервово смикнувся. Промовисте свідчення того, що всередині рани було щось жахливе.

— Не розумію, як ви взагалі ходите, — пробурмотіла відьма. — Ви казали, що не приймали знеболювальні?

— Лише під час сильних нападів, — прошепотіла Брайс.

— Брайс… — Відьма завагалася. — Мені потрібно, щоб ви не ворушилися. І дихали якомога глибше.

— Гаразд, — слабко промовила Брайс.

Гант стиснув її руку. Брайс глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і…

Її ногу наче ошпарило кислотою, що обпікала шкіру, роз’їдала кістки…

Вдих-видих, вдих-видих. Вона дихала крізь зціплені зуби. О боги, о боги…

Гант переплів їхні пальці, міцно стискаючи її руку.

Але ногу пекло, все сильніше, і сильніше, і сильніше…

— Коли тієї ночі я добрався до провулка, — сказав він, перекриваючи її несамовите рване дихання, — ти була вся у крові. Але ти в першу чергу намагалася захистити його. Ти не підпускала нас, доки ми не показали свої жетони й не довели, що ми легіонери.

Брайс схлипнула, її дихання не рятувало від гострого мов бритва болю, що врізався у неї все глибше і глибше…

Гант погладив її по чолі.

— І я собі подумав: «Хотів би я, щоб і мене так прикривали. Хотів би я мати такого друга». Мабуть, коли ми зустрілися знову, я псував тобі нерви тому… тому що почасти розумів це і боявся того, що це означатиме.

Брайс не могла втамувати сліз, які котилися по обличчі.

Гант не зводив з неї очей.

— Я також був у кімнаті для допитів, — він лагідно і заспокійливо погладив її по волоссю. — Я весь цей час був поруч.

Біль глибоко пронизав ногу, і Брайс, не стримавшись, закричала.

Гант нахилився і притулився холодним лобом до її чола.

— Весь цей час я знав, хто ти. Я ніколи тебе не забував.

— Починаю видалення й стабілізацію отрути, — промовила відьма. — Буде гірше, але вже майже кінець.

Брайс не могла дихати. Не могла думати ні про що, крім Ганта і його слів та болю у нозі й шрамі на її душі.

— У тебе виходить. Виходить, Брайс, — прошепотів він.

Не виходить. І від пекельного болю, яким вибухнула нога, Брайс, прив’язана до стола, вигнулася дугою, і закричала на повну силу своїх голосових зв’язок.

Гант продовжував міцно тримати її за руку.

— Майже все, — просичала відьма, крекчучи від напруження. — Тримайтеся, Брайс.

І вона трималася. За Ганта, за його руку, за ніжність у його очах. Трималася з останніх сил.

— Я тримаю тебе, — пробурмотів він. — Крихітко, я з тобою.

Він ніколи раніше так його не вимовляв — слово «крихітка». Воно завжди звучало насмішкувато і глузливо. І Брайс завжди бачила у ньому лише це дратівливе забарвлення.

Але не зараз. Не тоді, коли він тримав її за руку, дивився в очі й розділяв усе, крізь що вона проходила. Долав біль разом з нею.

— Дихай, — наказав він їй. — Ти зможеш. Ми впораємося.

Впораємося — разом. Впораємося з цим сумбурним життям. Цим хаотичним світом. Брайс схлипнула, і цього разу не лише від болю.

І Гант, ніби відчувши це, знову нахилився до неї. А тоді торкнувся губами її губ.

Це був не зовсім поцілунок — лише ніжний, мов пір’ячко, легкий дотик його вуст.

Але від цього дотику всередині неї спалахнула зірка. Світло, яке довго дрімало у ній, почало наповнювати її груди й потекло по жилах.

— Вогняний Соласе, — прошепотіла відьма, і біль припинився.

Він зник, ніби клацнув невидимий перемикач. Це було настільки приголомшливо, що Брайс відвернулася від Ганта і поглянула на свою скривавлену ногу і зяючу рану на ній. Вона би знепритомніла, побачивши розпанахане на добрих п’ятнадцять сантиметрів стегно, якби її увагу не привернуло те, що відьма тримала пінцетом, наче справжнього хробака.

— Якби моя магія не стабілізувала отруту, вона була би рідкою, — промовила відьма, обережно переносячи отруту — прозорого в’юнкого хробака з чорними цятками — до скляної банки. Він звивався, наче жива істота.

Медвідьма поклала його до банки і закрила кришку, від якої линуло магічне гудіння. Отрута вмить розчинилася, перетворившись на калюжу, але продовжувала вібрувати. Ніби шукаючи вихід.

Гант не зводив очей з обличчя Брайс. Весь цей час він дивився на неї. І не відвертався ні на мить.

— Зараз я очищу і зашию рану, а потім випробуємо протиотруту, — сказала відьма.

Брайс кивнула, майже не чуючи жінку. У її голові досі лунали слова Ганта. «Я з тобою».

Вона стиснула його пальці. І поглядом передала те, чого не могло сказати її надірване горло: «І я з тобою».

Через пів години Брайс уже перевдягнена сиділа у кабінеті медвідьми. Гант обіймав її рукою і водночас закривав крилом. Вони спостерігали за тим, як сяйлива бліда магія відьми огортає калюжу отрути на дні скляної банки і перетворює її на тонку нитку.

— Прошу вибачити, якщо мій метод перевірки антидоту не можна кваліфікувати як належний медичний експеримент, — виголосила вона, підходячи до прозорого пластикового контейнера, у якому лежала звичайна біла таблетка. Знявши кришку, вона опустила усередину нитку отрути. Та затріпотіла, звиваючись мов стрічка, зависла над таблеткою, і відьма швидко закрила кришку контейнера. — На вулицях продають значно потужнішу версію препарату, — промовила вона, — але я хочу перевірити, чи зможе ця кількість моєї цілющої магії утримати отруту на місці і злитися з нею, щоби впоратися з синтом.

Спрямувавши свої чари на отруту, відьма обережно опустила її на таблетку, і вона тієї ж миті зникла, всмоктавшись у синт. Але обличчя жінки лишалося зосередженим. Ніби сконцентроване на тому, що відбувалося усередині таблетки.

— То зараз ваша магія стабілізує отруту всередині таблетки? — спитала Брайс. — Змушує її заблокувати дію синту?

— По суті, так, — відсторонено відповіла відьма, досі зосереджена на таблетці. — Основна частина моєї концентрації йде на те, щоб підтримувати отруту в стабільному стані доти, доки вона не здолає синт. Саме тому я хочу знайти спосіб прибрати себе з цього рівняння — щоб це міг робити будь-хто, навіть без моєї допомоги.

Після цього Брайс замовкла, даючи відьмі спокійно працювати.

Але нічого не відбувалося. Таблетка синту й далі лежала собі у контейнері.

Минула хвилина. Дві. І коли добігала кінця третя…

Таблетка зробилася сірою. А тоді розчинилася у повітрі, розпавшись на мікроскопічні частинки, які теж потім зникли. Й сліду не лишилося.

Тишу порушив Гант: