Сара Маас – Дім Землі та Крові (страница 114)

Гант запитально схилив голову набік.

— Тобто, поглянь на мене: я неперевершено вмію приваблювати придурків.

Він пирхнув від сміху.

— Ти не відповів на моє запитання, — сказала Брайс. — Чи повстав би ти знову, якби знав, що станеться?

Гант зітхнув.

— Про це я і почав говорити: навіть якби я не взяв участі у повстанні, то моє життя було б таким самим, як теперішнє, тільки трохи підсолодженим. Тому що я все одно легіонер, якого використовують згідно з моїми так званими талантами — просто зараз я офіційно раб, а не змушений служити через брак інших варіантів. Єдина відмінність полягає у тому, що я служу на Вальбарі, уклавши нерозумну угоду з Архангелом і сподіваючись одного дня отримати прощення за мої надумані гріхи.

— Ти не вважаєш, що це були справжні гріхи.

— Ні. Я вважаю янгольські ієрархії маячнею. Ми не дарма підняли повстання проти неї.

— Навіть якщо воно вартувало тобі всього?

— Так. Тож, гадаю, моя відповідь така: я би все одно це зробив, навіть знаючи, чим усе закінчиться. І якщо я колись стану вільним…

Брайс на мить припинила помішувати м’ясо і незмигно подивилася йому у вічі, коли Гант продовжив:

— Я пам’ятаю кожного, хто був на полі бою, хто розгромив Шахару. Усіх янголів, астері, Сенат, губернаторів — усіх, хто був присутній при оголошенні нашого вироку.

Він сперся на кухонну стійку і хильнув пива, дозволяючи Брайс домалювати картину самій.

— А після того, як ти всіх їх уб’єш? Що тоді?

Він здивовано кліпнув, не почувши у її голосі ні страху, ні осуду.

— Ти маєш на увазі, за умови, якщо я виживу?

— За умови, якщо ти виживеш після розправи з архангелами й астері, що тоді?

— Не знаю, — він слабко усміхнувся до неї. — Можливо, разом придумаємо, Квінлан. У нас на це будуть цілі століття.

— Якщо я здійсню Занурення.

Гант завмер.

— А ти не хочеш?

Ваніри рідко — дуже, дуже рідко — відмовлялися здійснювати Занурення і жити смертним життям.

Брайс додала до сковорідки овочі й приправи, а тоді закинула до мікрохвильовки упаковку рису швидкого приготування.

— Не знаю. Мені потрібен Якір.

— Як щодо Рунна?

Її кузен, як би не хотілося їм обом це визнавати, розправився би з усіма чудовиськами Безодні, щоб захистити її.

Брайс кинула на нього погляд, буквально просочений зневагою.

— Нізащо у світі.

— Тоді, може Юніпер?

Та, кому вона справді довіряла і кого любила.

— Вона могла би, але за відчуттями якось воно не складається. А скористатися послугами держслужбовця у якості Якоря — це не для мене.

— А я от скористався. Усе пройшло нормально, — сказав Гант і, помітивши запитання, які замерехтіли в її очах, швидко додав, перш ніж вона встигла їх озвучити: — Можливо, ти передумаєш.

— Можливо, — вона пожувала губу. — Мені шкода, що ти втратив своїх друзів.

— А мені — що ти втратила своїх.

Брайс вдячно кивнула і знову взялася перемішувати страву на сковорідці.

— Я знаю, що люди цього не розуміють. Просто… коли це сталося, усередині мене згасло світло. Даніка не була мені ні сестрою, ні коханкою. Але лише поруч із нею я могла бути собою і ніколи не відчувати осуду. Вона була єдиною, хто завжди відповідала на мій дзвінок чи передзвонювала. Лише вона змушувала мене відчувати себе сміливою, бо що б не відбувалося, якою б кепською, принизливою чи гівняною не була ситуація, я знала, що вона буде на моєму боці. Що навіть коли все летить у Хел, я можу поговорити з нею — і все знову буде гаразд.

Її очі зробилися вологі, і Гант стримувався, щоб не підійти до неї і не взяти за руку.

— Але зараз… Зараз нічого не гаразд, — продовжила вона. — Я більше ніколи з нею не говоритиму. Здається, усі очікують, що на сьогодні я би вже мала відійти від цього. Але я не можу. Щоразу, коли я наближаюся до правди своєї нової реальності, мені знову хочеться втекти від неї. І не хочеться бути собою. Прокляття, я більше не можу танцювати, бо це нагадує мені про Даніку — про те, як ми танцювали у клубах, просто на вулицях чи у нашій квартирі або гуртожитку. Я більше не дозволю собі танцювати, тому що це приносить мені радість, а я… А я не хочу її відчувати, — вона ковтнула. — Знаю, це звучить жалюгідно.

— Неправда, — тихо промовив він.

— Вибач, що наскочила на тебе зі своїми проблемами.

Кутик його рота вигнувся вгору.

— Можеш наскакувати на мене коли завгодно, Квінлан.

Вона пирхнула і похитала головою.

— У твоїх устах це звучить вульгарно.

— Ти перша це сказала.

Її губи смикнулися. Хай йому Хел, від її усмішки йому сперло груди.

Але Гант лише сказав:

— Я знаю, що ти рухатимешся далі, Квінлан, — навіть якщо буде складно.

— Чого ти такий впевнений?

Він безшумно підійшов до неї, і вона закинула голову, пильно дивлячись йому в очі.

— Тому що ти прикидаєшся зухвалою і ледачою, але глибоко в душі ти не здаєшся. Бо знаєш, що якщо здасися, то вони переможуть. Усі гаспиди, як ти їх назвала, переможуть. Тому жити, і жити добре — це найкращий спосіб, у який ти можеш послати їх на хрін.

— Ось чому ти досі борешся.

Він провів рукою по витатуйованому вінці на чолі.

— Так.

Вона гмикнула, знову перемішавши вміст сковорідки.

— Що ж, Аталаре. Тоді, гадаю, ми з тобою ще якийсь час посидимо в окопах.

Він усміхнувся до неї, так відкрито, як уже давно ні до кого не усміхався.

— Знаєш, — промовив він, — здається, мені подобається, як це звучить.

Її очі зробилися ще тепліші, а веснянкуваті щоки залилися рум’янцем.

— Ти сказав «удома». Тоді, у барі.

Справді сказав. І намагався про це не думати.

— Я знаю, що ти повинен жити у казармах чи там, де наполяже Михей, — продовжила вона, — але якщо нам вдасться розкрити цю справу… та кімната — твоя, якщо захочеш.

Від її пропозиції його пройняло приємними брижами.

— Дякую, — тільки й відповів він, не знайшовши більше, що сказати. Та потім усвідомив, що саме це і було потрібно.

Рис доготувався, і Брайс виклала його у два полумиска, а зверху поклала м’ясо з овочами. Тоді простягнула одну порцію Ганту.