Сара Джио – Бунгало (страница 29)
Кілька хвилин я дивилася, як повільно підіймаються й опускаються груди Мері. Це було несправедливо. Знайти нове кохання після всього, що вона пережила, тільки щоб утратити його. Надто страшно.
* * *
Ми з Кітті поверталися до кімнати мовчки. Тепер ми побачили війну чи, імовірніше, її плоди. Усю потворність, усю жорстокість.
Ми довго лежали без сну і слухали гудіння літаків у небі. Я молилася за Вестрі. А за кого молилася Кітті? Про кого вона думала?
—Енн, — прошепотіла подруга, коли в небі ненадовго запала тиша. — Ти ще не спиш?
-Ні.
—Мушу сказати тобі дещо. Дещо важливе.
Я підвелася.
-Що?
Кітті зітхнула, і я побачила в її очах жаль і біль, причину яких не могла збагнути.
— Я вагітна.
Я роззявила рота й кинулася до її ліжка.
—Ох, Кітті! — примовляла я і хитала головою, не в змозі в таке повірити.
—А чому ти боялася?
Вона тяжко зітхнула.
—Почасти тому що сама боялася це визнати. І тому що знала, що ти будеш розчарована.
Кітті притиснулася щокою до мого плеча й розридалася. Її тіло здригалося від болю.
—Я не знаю, як бути далі. Глянь на мене. — Вона натягнула нічну сорочку на помітно випуклому животі. — Я кілька місяців ховала це під корсетом, але скоро це не допоможе. Незабаром усі помітять. А за місяць або й швидше народиться дитина.
Я охнула.
—Ми поговоримо з медсестрою Гільдебренд.
— Ні! — благала Кітті. — Ми не підемо до неї. Енн, будь ласка.
—Це єдиний вихід, — заперечила я. — У твоєму стані не можна так багато працювати, та й скоро народиться дитя. Ми мусимо все спланувати.
Кітті здавалася переляканою і розгубленою. Вираз її обличчя свідчив, що подруга ще не усвідомила реальність близького майбуття. Їй доведеться народжувати дитину на острові за тисячі кілометрів від дому. Без чоловіка, без певності, у безчесті.
— Гаразд, — здалася Кітті. — Якщо ти певна, що так буде краще, розкажи їй. Але я не витримаю цієї розмови.
Я поцілувала подругу в чоло й усміхнулася.
—Тобі й не доведеться, люба. Я сама про все подбаю.
* * *
Наступного дня було непросто перехопити медсестру Гільдебренд, щоб поговорити наодинці. Одначе під кінець зміни мені вдалося прослизнути за нею в підсобку.
—Медсестро Гільдебренд, — мовила я, зачиняючи двері. — Можна з вами поговорити про дещо?
—Так, Енн, — відповіла вона, не відриваючи погляду від ящика з ліками. — Тільки швидко, будь ласка. Мені треба повертатися.
—Дякую. Це стосується Кітті.
Медсестра Гільдебренд кивнула.
— Я вже знаю.
—Що знаєте?
— Що вона вагітна, — сухо відповіла вона.
—Так, але як...
—Енн, я вже довго працюю медсестрою. Я приймала пологи й народжувала сама. Я знаю.
Я кивнула й обережно додала:
—Потрібна ваша допомога. Кітті не може так багато працювати, адже їй невдовзі народжувати.
Тут медсестра Гільдебренд уперше повернулася до мене. Я навіть не уявляла, що вона може так по-доброму дивитися.
—Скажи їй, щоб відпочивала. Я всім розповідатиму, що Кітті заразилася лихоманкою і її відправили на карантин. А ти носитимеш їй їжу. Упораєшся?
—Так, — усміхнулась я. — Звичайно.
— Коли почнуться пологи, покличеш мене.
Я кивнула.
—Але як бути з дитям, коли...
— Я знаю подружжя місіонерів, які візьмуть дитину на виховання. Вони живуть на іншому боці острова. Добрі люди. Завтра поговорю з ними.
—Дякую, медсестро Гільдебренд. — Від її доброти з моїх очей бризнули сльози. — Я навіть не очікувала, що ви...
—Досить, — відрубала вона. Доброта зникла з обличчя, поступившись знайомій суворості. — Час повертатися до роботи.
* * *
У день, коли Мері вирушила додому, сумували ми всі, особливо Кітті, яка не виходила з кімнати й не змогла провести її на летовище разом з рештою.
Острів нещадно обійшовся з Мері, мабуть, жорстокіше, ніж із будь-ким. Він зустрів її малярією, ледь не відібрав життя, а потім розбив серце.
— Прощавай, подруженько, — мовила Стелла.
—Ми ніколи тебе не забудемо, — завторувала Ліз.
Мері, наче тінь, стояла біля трапа. Ще худорлявіша, ніж раніше. Пов’язки на зап’ястях затуляли порізи, якими вона помережила руки й ледве не загинула.
Вона витягнула носовичок і витерла почервонілі очі.
—Я дуже сумуватиму за вами, — сказала вона. — Зовсім не хочеться їхати додому. Ви стали для мене як сестри.
Я стиснула її долоню.
—Час, люба. Їдь додому. Бережи себе.
У моїй кишені лежав лист від Едварда. Я не думала, що так довго триматиму його в таємниці. Чи готова вона прочитати його зараз? Не має значення. Лист належить їй.
—Отже, бувайте, — озвалася Мері й підняла саквояж.
Вона повернулася до трапа, а дівчата тамували сльози.
—Стій, — гукнула я. Мері спантеличено обернулася до мене. Я витягла з кишені конверт і вклала його в долоню подруги. — Цей лист прийшов тобі. Пробач, що я не сказала про нього. Хотіла вберегти тебе від нового болю.