Сара Джио – Бунгало (страница 30)

Очі Мері зблиснули, коли вона помітила ім’я адресанта.

—О боже, — ахнула вона.

—Вибач мені, — мовила я, ступаючи крок назад.

Але Мері стиснула мою руку й відповіла:

— Не переймайся. Я розумію. Справді.

—Я так за тобою сумуватиму, — мовила я. Якби тільки все склалося по-іншому. У Мері, у Кітті, у кожної з нас. — Пообіцяй, що розшукаєш мене в Сіетлі, коли закінчиться війна.

—Обіцяю. — І, стиснувши в долоні лист, Мері зникла з нашого життя. Мабуть, назавжди. І від цього на острові стало ще самотніше.

* * *

Дуже довго мені здавалося, що Вестрі ніколи не повернеться. Без нього острів став зовсім іншим, особливо тепер, коли Мері поїхала, а Кітті майже не підводилася з ліжка. Був уже кінець травня, коли посеред чергування ми почули з гучномовців оголошення, що солдати повернулися.

— Ідіть, — дозволила медсестра Гільдебренд.

Навіть не подякувавши їй, я вибігла на вулицю і не спинялася, доки не добралася до злітної смуги. Назустріч утомлено тяглися солдати з важкими рюкзаками та ще важчими серцями. Ленс, полковник Донаг’ю, інші знайомі обличчя. А де Вестрі? Я роззиралася, шукаючи, кого можна розпитати. Елліот уже відслужив свій термін і поїхав додому раніше. Хто ще може знати, де Вестрі?

— Ви бачили Вестрі? — запитала я в незнайомого солдата. Він опустив голову.

— Перепрошую, мем. Я не знаю такого.

Я кивнула. А тоді помітила хлопця, що мешкав з Вестрі в одній казармі.

—Теде, — наблизилась я до нього. — Де Вестрі? Ти його бачив? Він похитав головою.

—Даруй. Не бачив відучора.

—Тобто?

— Він був на передовій і...

Серце загупало в грудях.

— Що ти хочеш сказати?

— Його не було в літаку.

— Як це розуміти? — скрикнула я. — Невже він не повернеться? Невже ви просто залишили його там?

—Увечері прилетить другий літак, — мовив Тед. — Молитимемося, щоб Вестрі повернувся ним.

Тед трохи підняв кашкет, я кивнула, і він повернувся до шеренги солдатів, спраглих гарячої страви й м’якого ліжка.

Дивлячись їм услід, я стиснула медальйон, який вартував на шиї, сподіваючись, що Вестрі, хай де він є, відчує моє кохання. Я щосили бажатиму, щоб він повернувся. Я повинна.

* * *

Увечері повітря наповнила незвична для травневих тропіків прохолода. Я тремтіла, ідучи берегом — дурна затія, якщо зважати на стан Кітті. У неї вже кілька днів були слабкі перейми, але вона запевняла, що все гаразд. Я пообіцяла повернутися за годину й усе одно відчувала докори сумління. Але спокій бунгало був потрібен мені як ніколи.

Я відімкнула двері й закуталася в покривало, прислухаючись до гулу літаків. Хоч би він повернувся. Боже, прошу, вбережи його.

Та замість кроків на піску я чула тільки дощ — спочатку одна крапля, дві, а тоді сотні й тисячі. Здавалося, небо розверзлось і випускає всю свою вологу простісінько на дах бунгало.

Відчинивши двері, я висунула руку, і краплі вабили надвір, укриваючи шкіру жагучими поцілунками. Я ступила ще один крок, заплющила очі й підняла обличчя до неба. Теплий дощ укрив лице й волосся. Кілька секунд — і сукня змокла наскрізь. За нею вологи набрала комбінація, і я розстебнула ґудзики на корсеті. А тоді краєм ока я помітила фігуру. Нечіткий силует удалині. Я сміливо рушила назустріч, продираючись крізь бісерну завісу дощу, доки не впізнала його лице, змарніле за місяці боїв і спрагле любові, яку я так хотіла йому дати.

Наші тіла з’єднались ідеально, наче шматочки пазлу, і його наплічник упав на пісок.

— О Вестрі! — зойкнула я. Навіть у темряві можна було розрізнити подряпини на його обличчі, дірки й бруд на формі.

—Я одразу рушив сюди, — мовив він.

— О Вестрі! — знову скрикнула я і потяглася до його вуст.

Його руки блукали моєю сукнею і відтягували тканину, ніби бажаючи, щоб вона зникла. Я кинулася в обійми Вестрі, обвила його ногами й цілувала знову і знову, доки він не всміхнувся і поставив мене назад на пісок.

Вестрі розстебнув кишеню наплічника та сказав:

— Пропоную помитися як слід. Ти коли-небудь бачила справжній військовий душ? — Він витягнув брусок мила. — Коли ми пливли на кораблі, то так і милися. Просто на палубі під тропічним дощем.

Мої руки потяглися до комірця, і я гарячково розстібала його сорочку. Так швидко, як тільки могли рухатися пальці. Й ось я вже гладила оголений торс і жетон, що висів на шиї.

Вестрі зняв штани та стягнув з мене сукню. На мить ми застигли — голісінькі під теплою зливою. Вестрі підійшов і провів білим бруском по моїй шиї. Коли мило торкнулося грудей, покриваючи шкіру бульбашками, мені перехопило дух.

Я притулилася до нього, насолоджуючись дотиком наших тіл, забрала мило й заходилася терти ним його груди, руки та спину. Дощ умить змивав бульбашковий слід. Вестрі вхопив мене в обійми й поцілував. У тому цілунку вчувалася пристрасть і жага. Він підхопив мене на руки — те, що залишилося від мила, вислизнуло з долоні на пісок — і поніс мене на наше ложе в бунгало.

* * *

Мені подобалося відчувати дотик покривала на голій шкірі. За годину злива минула, і я ніжно водила пальцями по обличчю Вестрі, а він дивився у вікно, що виходило на пляж. Його обличчя поросло жорсткою щетиною. Я порахувала рани на його обличчі. Чотири. Ні, п’ять, якщо врахувати розсічене вухо.

—Як там було? — прошепотіла я.

— Пекло на землі, — мовив він, спершись на подушки.

Я відчула в його голосі нехіть.

—Ти не хочеш про це говорити, так?

— Краще насолоджуватимуся цією прекрасною миттю, — відповів Вестрі й зірвав ніжний поцілунок з моїх губ.

Я згадала про Кітті й усвідомила, що минула вже не одна година. Із нею все гаразд? Стало соромно, що я так забарилася.

—Наш одяг, — ледь запанікувала я. — Він геть змокнув.

Вестрі підвівся і відкинув покривало. Я сором’язливо захихотіла, вивчаючи його красиве й дуже тіло.

—Я заберу його.

За хвильку він повернувся, тримаючи мою мокру зім’яту сукню. Я натягнула її через голову, а Вестрі вбрався в штани.

—Можеш залишитися довше? — запитав він, розчісуючи пальцями моє волосся.

—Хотіла б, але треба йти. — Я вже збиралася розповісти йому про Кітті, але зупинила себе. — Я обіцяла Кітті повернутися ще кілька годин тому.

Вестрі кивнув і поцілував мою руку.

Ми повернули голови до вікна, бо щось зашаруділо в кущах. А тоді почувся слабкий стукіт у двері.

Вестрі сторожко відчинив двері, я виглянула з-за його плеча й побачила Кітті. Вона стискала руками живіт, кривлячись від болю.

—Енн! — закричала вона. — Почалося!

Я навіть не роздумувала, як вона нас знайшла. Часу на балачки не було.

— Потрібно відвести тебе до санчастини, — підбігла я до Кітті.

— Ні. Я не витримаю, якщо інші побачать мене в такому стані. Та й усе одно запізно. Дитина вже народжується.

Вестрі роззявив рота й так і стояв, доки я допомогла Кітті піднятися східцями й лягти на ліжко. Подруга стогнала від болю, і на це було важко дивитися. Ленса слід покарати за те, що він з нею вчинив. Я похитала головою, втерла краєчком покривала піт із чола Кітті й подумки звернулася до Бога: «Будь ласка, нехай Кітті стане легше. Господи, дай мені сили».

Кітті стогнала голосніше. Я відчувала: щось не так. У думках спливло моторошне застереження Тіти, але я прогнала його з голови та спробувала зосередитися. Підібгавши ноги Кітті, допомогла їй умоститись і задерла поділ сукні. Руки тремтіли, а я намагалася пригадати хоч дещицю з того, що розповідали про пологи на курсах медсестринства. Гаряча вода. Щипці. Ефір. Покривала. Я знизала плечима. У моєму розпорядженні лише дві руки.

У Кітті почалася кровотеча, це було ясно.

—Кітті, — сказала я, але вона загорлала. — Кітті, тужся. Зараз.