Сара Джио – Бунгало (страница 27)

— Привезли пошту. Лист на ліжку.

—Дякую. Добраніч, Кітті.

Щоб не заважати подрузі увімкненою лампою, я взяла конверт і, підійшовши до вікна, роздивилась ім’я відправника під місячним світлом. Джерард.

Кохана!

Ти не пишеш мені, і вчора, хай як не хочеться про це згадувати, мене здолав страх. Я відчув щось лихе. На душі важко, але я не йму цьому віри. Щось трапилося? Ти в безпеці? Будь ласка, напиши, що так.

Я зараз у Франції, у складі 101-ї повітрянодесантної дивізії. Далеко від домівки, далеко від тебе. Ми живемо в суворих умовах, війна є війна. Щодня гинуть солдати. Однак у мене є листівка, яку ти виготовила. Та, із червоним сердечком. Я тримаю її в кишені й вірю, що вона охороняє мене. Я повернуся додому. До тебе, Енн. Обіцяю.

Твій Джерард

Я розплакалася, запхала лист назад у конверт і дістала набір для письма. На блакитному папері були витиснені мої ініціали «ЕЕК». Енн Елізабет Келловей. Ідучи сюди, я збиралася писати багато листів матері, татові, Максін, а найбільше — Джерардові. Але набір для письма порохнявів у коробці, і мені стало соромно. Могла б і знайти час відповісти Джерарду. Я сіла писати листа, хоч і не розуміла, про що писати.

Любий Джерарде!

Шлю тобі звістку, що в мене все добре. Пошта постійно затримується, і я тільки зараз одержала твої листи.

Я замислилася про брехню. Білу брехню.

Я писала би більше, та зовсім не маю часу. Коли не працюємо, ми спимо. Коли не спимо, працюємо.

Ще одна брехня.

Я часто думаю про тебе й сумую.

З любов’ю

Енн

* * *

—Знаєте, що допоможе нам згаяти час? — запитала Стелла одного травневого ранку.

—Що? — вдала цікавість Мері.

—Гурток плетіння.

—Легко тобі казати, — відрубала Мері. — Твій Вілл тут, живий і здоровий. Думаєш, нам пряжі бракує?

Стеллу її слова діткнули.

—Вибач, — перепросила Мері. — Я не хотіла.

— Не переймайся, — відповіла Стелла. — Я просто подумала, непогано було б коло чогось заходитися. Замість цілими вечорами слухати новини по радіо.

—Непогана думка, — озвалась я.

—Гадаю, тубільцям знадобилися б рядна, — додала Мері. — Для дітей. Можемо плести їх.

—Я з вами, — сказала Кітті.

—І я, — зголосилася Ліз.

— Можемо почати сьогодні після зміни, — запропонувала Мері.

—Добре, — усміхнулася Стелла. — Я знайду все потрібне. Збираємось у кімнаті відпочинку.

* * *

Стелла мала рацію. Кілька наступних тижнів ми жили пряжею. Сплели одне покривало, а потім друге. На третьому й четвертому вже планували п’яте: жовті й зелені нитки, велика пальма в центрі.

—Цікаво, хто під цим спатиме? — мовила Ліз, погладивши рукою наш перший витвір. — Ряденце — це така дрібничка, але так приємно виготовляти щось для населення острова. — Ми кивнули. — Ви коли-небудь розмірковували, що вони про це все думають? — вела далі вона. — Одного дня їхня мирна оаза серед океану опинилася в епіцентрі брутальної війни?

—Вони, мабуть, нажахані, — відповіла Мері. — Якби ми могли дати їм щось більше, ніж покривала.

—Але покривала — це вже щось, — заперечила Ліз.

Я згадала про Атею. Мабуть, їй важко. У неї нікого немає. Може, їй знадобиться наше рядно. Або вона знає тих, кому знадобиться.

Дівчата сиділи тісним колом, стукали спиці.

— Я можу віднести покривала знайомій дівчині, острів’янці. Вона допоможе, — запропонувала я. — Завтра піду на ринок.

* * *

—Медсестро Гільдебренд!

—Слухаю! — гаркнула вона, не підводячи очей.

— Можна мені пізніше прийти з обіду?

Медсестра Гільдебренд зсунула окуляри на краєчок носа.

— Яка причина?

— Ну, ми з іншими медсестрами плетемо покривала, — пояснила я. — Щоб мати справу ввечері й відволіктися від переживань...

— Говоріть ясніше, медсестро Келловей, — суворо урвала вона.

—Так, перепрошую. Сьогодні я збираюся віднести покривала на ринок і роздати острів’янам, які їх потребують.

— Покривала? — трохи глузливо перепитала медсестра Гільдебренд.

—Так, мем. Покривала.

Вона похитала головою і знизала плечима.

—Гаразд, можете йти. Але щоб о пів на третю ви були тут. Нам доставлять матеріали й медикаменти. Потрібні всі руки.

Я усміхнулася.

—Дякую, медсестро Гільдебренд. Дякую. Я буду.

* * *

На ринку стояла тиша, можна сказати, що мертва. Оскільки вагомішу масу солдатів перекинули в бій, дедалі менше острів’ян приходили торгувати. Проте я сподівалася побачити Атею. Нам треба поговорити.

Востаннє я бачила її кілька місяців тому, коли Атея увійшла до церкви на Святвечір і я хвилювалася за неї. Покривала — це тільки привід переконатися, що з нею все гаразд.

—Перепрошую, — озвалася я до беззубої жінки з немовлям, що нудилася біля столика, заставленого бананами й жмутками екзотичного зеленого салату. — Ви не бачили Атею?

Жінка скептично підвела брову та зверхньо сказала:

—Вона тут нема.

—Ох, — зітхнула я і піднесла кошик з покривалами. — Я хотіла віддати їй оце.

Після цього жінка злагідніла та вказала на пагорб за кількасот метрів.

—Вона з Тіта. Зелений дім. Ти знайти вона всередині.

—Дякую, — мовила я і рушила до пагорба. Вантажівка повертатиметься на базу менше ніж за годину, тому слід поспішити. Стежина вела туди, куди показала жінка. Мої світлі лаковані черевички забруднились, але я не звертала уваги. Ляснула москіта, який сів на руку. Стежка завертала в гущавину. Під покривом тропічного лісу стало темніше, і я ледве розгледіла маленький зелений будиночок, що зливався з пагорбом, наче частина природи. Напевно, сюди.

Біля стіни будиночка, зведеного з уламків деревини й намитих морем дарів, стояв велосипед. Я простягла руку до дверей, щоб постукати, і здригнулася від пронизливого кудкудакання курки. Мабуть, я дурепа, що отак заявилася сюди?

У дверях з’явилася літня жінка із зібраним в акуратну косу волоссям.