Сара Джио – Бунгало (страница 2)

—Бабусю, що трапилося на Таїті? Що сталося із цим чоловіком? І лист... Чому він так на тебе подіяв? — Вона замовкла й узяла мене за руку. — Будь ласка, розкажи мені.

Я кивнула. Хіба щось станеться, якщо я їй розповім? Я вже стара жінка. Навряд чи це призведе до якихось наслідків. А якщо призведе, я з ними впораюся. Хочеться нарешті випустити таємниці на волю, наче кажанів з порохнявого горища. Я провела пальцем по золотому ланцюжку медальйона й кивнула:

—Гаразд, люба. Та попереджаю одразу: не розраховуй на казку.

Дженніфер сіла в крісло поруч.

—От і добре, — усміхнулася вона. — Казки мені ніколи не подобалися.

—А ще будуть темні сторінки, — досі вагалась я.

Вона кивнула.

—Але кінець щасливий?

—Не знаю.

Дженніфер здивовано глянула на мене. Я підняла фото Вестрі до світла.

— Історія ще не добігла кінця.

Серпень 1942 року

Кітті Морген, я чути про це не хочу! — 3 розгону я відставила склянку холодного м’ятного чаю, і вона ледь не тріснула. Мати буде щаслива, що набір венеційського скла вцілів.

—Але ти вже почула, — самовдоволено вищирилася Кітті. Обличчя сердечком і світлі неслухняні кучері, що вибивалися з-під шпильок, хоч як ретельно подруга їх вкладала, — геть не ті риси, які викликають гнів. Та в цьому питанні я була непохитна.

— Містер Ґелфмен — одружений чоловік, — мовила я максимально несхвальним тоном.

—Джеймс, — драматично протягла його ім’я Кітті, — надзвичайно нещасний. Чи знаєш ти, що його дружина тижнями пропадає? І навіть не каже, куди їде. Вона про котів краще дбає, ніж про нього.

Я зітхнула й відхилилася на спинку дерев’яної гойдалки, що висіла на гігантському горіхові в саду моїх батьків. Кітті сиділа поруч, як і в часи початкової школи. Я задивилася на пишну крону вгорі. Жовті прожилки на листі свідчили про неминучість осені. Чому все неминуче змінюється? Здається, ще вчора ми з Кітті були школярками, ішли додому, тримаючись за ручки, залишали підручники на кухонному столі й бігли до гойдалки, щоб ділитися таємницями, доки нас не гукнуть обідати. Тепер, коли нам двадцять один, ми дві дорослі жінки на порозі чогось, що ні я, ні вона не можемо передбачити.

Розділ 1

—Кітті, — повертаюся до неї. — Невже ти не розумієш?

— Чого не розумію? — У сукні з рожевими рюшами, зі своїми нестримними кучерями, які у вологому пообідньому повітрі ще більше виходили з-під контролю, подруга нагадувала ніжну троянду. Мені кортіло захистити її від містера Ґелфмена чи будь-якого іншого чоловіка, у якого Кітті збиралася закохатися, тому що жоден не вартий моєї найкращої подруги — тим паче одружений.

Я прокашлялася. Хіба вона не знає про репутацію містера Ґелфмена? Кітті мусила пам’ятати табуни дівчат, які в школі змагалися за увагу найпривабливішого вчителя Лейксайда. Коли на англійській літературі на губах містера Ґелфмена оживали рядки з «Як я люблю тебе» Елізабет Браунінг, перехопити на собі його погляд мріяла кожна. Дівочі пустощі. Але невже Кітті забула про інцидент з Кетлін Менсфілд п’ять років тому? Як таке можна забути? Сором’язлива, пишногруда й геть недалека Кетлін підпала під чари містера Ґелфмена. Вона кружляла біля учительської в обід і чекала на нього після уроків. Усі говорили про них, особливо коли хтось із дівчат помітив Кетлін і містера Ґелфмена увечері в парку. А потім Кетлін зненацька припинила ходити до школи. Старший брат сказав, що вона переїхала до бабусі в Айову. І всі ми тямили, чому.

Я схрестила руки на грудях.

— Кітті, таких чоловіків, як містер Ґелфмен, цікавить лиш одне. І ми обидві розуміємо, що саме.

Щоки Кітті спалахнули рум’янцем.

— Енн Келловей! Як ти смієш натякати, що Джеймс — звичайнісінький...

— Ні на що я не натякаю. Просто люблю тебе й не хочу, щоб моїй найкращій подрузі завдали болю.

Кітті похмуро махала ногами, і кілька хвилин ми гойдалися в тиші. Я засунула руку до кишені, на дні якої лежав конверт, і стиснула його в пальцях. Я забрала лист із пошти кілька годин тому й не могла дочекатися миті, коли побіжу до своєї кімнати та прочитаю його. Писала мені Нора, подруга з курсів медсестринства, яка служила в армії, у Службі медичних сестер, і щотижня надсилала хроніки з острова серед Тихого океану. І вона, і Кітті мали запальну вдачу й посварилися на останньому семестрі навчання, тому про листи я нічого не говорила. До того ж не хотілося зізнаватися, якою мірою Норині оповіді про війну й тропіки захоплюють мене. Вони читалися, наче роман, тож якась частина мене снила, як я беру щойно спечений диплом медсестри та їду туди, утікаючи від домашнього життя і нагальних рішень. Зрозуміло, що це тільки примха, лише мрія. Можна допомагати вдома: волонтерити в муніципальному центрі або допомагати з провізією. Я рішуче відкинула думку пхатися до зони бойових дій у тропіках за кілька тижнів до весілля. І зітхнула, рада, що словом не прохопилася Кітті.

—Ти просто заздриш, — зрештою самовдоволено озвалася Кітті.

—Дурниці, — різко заперечила я, засунувши лист Нори ще глибше до кишені. Сонце, що завмерло високо в літньому небі, вихопило діамантовий перстень на моїй руці, і камінь яскраво зблиснув, наче сигнал маяка серед темної ночі, нагадуючи про незаперечний факт: я заручена. Знайшовся купець. — Я виходжу за Джерарда. І моєму щастю немає меж.

Кітті насурмилася.

— Невже ти не хочеш іще пожити перед тим, як... — вона витримала паузу, наче наступні слова далися їй важко, немов їх дуже неприємно вимовляти, — стати місіс Джерард Годфрі?

Я заперечно похитала головою.

—Дорогенька, шлюб — це не самогубство.

Кітті відвернулася й уп’ялася поглядом у трояндовий кущ.

— Але міг би ним бути, — пробурмотіла вона. Я зітхнула й відхилилася на спинку гойдалки. — Вибач, — прошепотіла Кітті, повертаючись до мене. — Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Я взяла її за руку.

— Я і буду щаслива, Кітті. Якби ж ти в це повірила.

Почувши кроки, я обернулась і побачила нашу економку Максін з тацею в руках. Навіть на підборах вона впевнено йшла газоном, тримаючи важке срібне блюдо однією рукою. Якось тато назвав Максін граційною, і це щира правда. Вона практично пливла.

—Дівчатка, вам щось принести? — запитала Максін мелодійним голосом з помітним акцентом. Від мого дитинства вона майже не змінилася. Крихітна, з акуратними рисами обличчя, великими та блискучими зеленими очима, шкірою, що пахла ваніллю. Її волосся, що потроху сивіло, було зібране в охайний пучок, і жодне пасмо не сміло вибиватися. Максін убиралася в білий фартух, завжди чистий і до хрусту накрохмалений, і він щільно облягав її тонку талію. Багато родин у нашому районі мали прислугу, але тільки ми найняли економку-француженку, і мати часто згадувала про цей факт на вечірках з бриджем.

— Нічого не треба, Максін, дякую, — мовила я.

—Та ні, треба, — змовницьки озвалася Кітті. — Переконай Енн не виходити за Джерарда. Вона його не кохає.

— Це правда, Антуанетт? — запитала Максін. Мені було п’ять, коли вона прийшла до нас працювати та після побіжного огляду заявила: «Ви зовсім не схожі на Енн. Називатиму вас Антуанетт». Я тоді почувалася дуже витонченою.

—Звісно, ні. Кітті просто не в гуморі, — випалила я, кинувши на подругу несхвальний погляд. — Мені пощастило більше, ніж будь-якій дівчині в усьому Сіетлі. Я виходжу за Джерарда Годфрі.

І мені справді пощастило. Джерард був високий і неймовірно вродливий. Мужнє підборіддя, темно-коричневе волосся, карі очі. А ще він був казково заможний. Не те щоб я цим переймалась. Однак мати регулярно нагадувала, що у двадцять сім Джерард став наймолодшим віцепрезидентом Першого морського банку й очолить його в майбутньому, коли батько вийде на пенсію. Тільки безголова жінка вручила б гарбуза Джерарду Ґодфрі, тож коли він запропонував мені руку та серце прямо під цим горіхом, я, ні секунди не вагаючись, ствердно кивнула.

У матері новина викликала ейфорію. Вони з місіс Ґодфрі запланували цей союз, коли я ще була немовлям. Келловеї і Ґодфрі. Поєднання природне, як кава з вершками.

Максін узяла дзбан чаю з льодом і наповнила наші склянки.

—Антуанетт, — повільно мовила вона, — я коли-небудь розповідала вам історію моєї сестри Жанетт?

— Ні. Я навіть не знала, що в тебе є сестра, — я раптом усвідомила, що взагалі мало знаю про Максін.

—Так, — замислившись, тихо мовила Максін. — Вона покохала сільського хлопця з Ліона. Шалено кохали одне одного. Але батьки підштовхнули її до іншого чоловіка, що працював на заводі та пристойно заробляв. Тому вона розійшлася із сільським юнаком і побралася з робітником.

—Яка сумна історія, — сказала я. — І вона більше ніколи не зустрічала його?

— Ні. І була нещасна.

Я сіла рівніше та розгладила сукню з блакитного крепу. Корсет був ледь-ледь затісний. Мама часто їздила поповнювати гардероб до Європи й привезла звідти цю сукню. Вона завжди купувала мені трохи замалий одяг.

—Так, це дуже сумно. І мені шкода Жанетт. Але ця історія не має жодного стосунку до мого життя. Розумієш, я кохаю Джерарда. У мене немає нікого іншого.

—Звісно, ви любите Джерарда, — сказала Максін і нахилилася, щоб підняти серветку, яка впала на траву. — Ви росли разом. Він вам як брат. — Брат. У цьому слові було щось моторошне, особливо якщо назвати так чоловіка, з яким збираєшся одружитись. Я здригнулася. — Мила моя, — вела далі вона, перехопивши мій погляд і всміхнувшись. — Це ваше життя і ваше серце. Так, зараз немає нікого іншого. Та, можливо, ви дали собі замало часу, щоб знайти його?