Сара Джио – Бунгало (страница 4)

— Завжди носитиму її.

— Я теж, — усміхнулася Кітті.

Ми сьорбали газовану воду й розглядали переповнений клуб, у якому друзі, однокласники, знайомі насолоджувалися, можливо, останньою суботою перед тим, як вітер вихопить їх і понесе в майбутнє. На війну. Під вінець. У невідомість. Я важко ковтнула.

—Глянь на Етель і Девіда Бартона, — прошепотіла Кітті мені на вухо та вказала на пару коло барної стійки. — Він усю її обмацав.

Кітті не зводила з них очей занадто довго.

—їй має бути соромно, — похитала я головою. — Вона заручена з Генрі. Хіба він не поїхав на навчання?

Кітті кивнула, але не квапилася перебрати мою осудливу гримасу. Якраз навпаки.

—Хіба тобі не хочеться, щоб хтось кохав тебе так сильно?

Я зморщила носа.

—Люба моя, ніяке це не кохання.

—Звісно, що кохання. — Кітті підперла щоку рукою. Ми спостерігали, як парочка, тримаючись за руки, неспішно йшла на танцмайданчик. — Девід божеволіє від неї.

—Так, божеволіє, — сказала я. — Проте не кохає.

Кітті знизала плечима.

—Зате між ними є пристрасть.

Я дістала із сумочки дзеркало та припудрила ніс. От-от з’явиться Джерард.

—Пристрасть для дурнів, — мовила я і захряснула пудреницю.

—Хай навіть так, — відповіла Кітті. — Але я все одно їй піддамся. — Кітті!

— Що?

—Не кажи так.

— Як?

—Як розпусниця.

Кітті захихотіла, і тієї самої миті до столика підійшли Джерард і його друг Макс. Невисокий кучерявий хлопець з відкритим чесним обличчям, серце якого без вороття вкрала моя подруга.

—Переповіси нам свій жарт, Кітті, — усміхнувся Джерард. Я обожнювала його чарівну та впевнену усмішку. Він височів над столом у сірому костюмі й поправляв запонку на манжеті. Макс виструнчився, не зводив очей з Кітті та, здавалося, от-от захекає, як німецька вівчарка.

— Енн, розкажи ти, — з викличною усмішкою відмахнулася Кітті.

Я прокашлялася, лукаво всміхаючись.

—Так, Кітті якраз сказала, що, гм, що вони з Максом танцюють краще за нас, — сказала я і переможно глянула на подругу. — Ти можеш у це повірити, Джерарде?

Джерард засміявся, а Макс аж засяяв.

—Ні, ми не дозволимо їй таке говорити, правда, мила? — Джерард глянув на танцмайданчик і простягнув мені руку. — Можна вас?

Гурт заграв нову композицію, Макс переступав з ноги на ногу, але на обличчі ясніла усмішка до вух. Кітті закотила очі, але подала йому руку.

Джерард спокійно й галантно тримав мене за талію. Міцно й упевнено, і я це обожнювала.

—Джерарде! — прошепотіла я йому на вухо.

— Що, кохана? — Танцював він не менш прекрасно, ніж поводився з грошима, не пропускаючи жодного пенні.

—Ти відчуваєш?.. — Я витримала паузу, щоб обміркувати, що саме хочу запитати. — Ти відчуваєш до мене пристрасть?

— Пристрасть? — Він стримав смішок. — Ох, ти диво. Звісно, відчуваю.

І пригорнув міцніше.

—Справжню пристрасть? — перепитала я, не задоволена відповіддю.

Він зупинився і ніжно підняв мої долоні до свого підборіддя.

—Ти що, сумніваєшся в моїх почуттях? Енн, за стільки часу ти вже мала б зрозуміти, що я кохаю тебе понад усе на світі.

Я кивнула й заплющила очі. За кілька секунд пісня закінчилася, і почалася нова, повільніша. Я пригорнулася ближче до Джерарда, так близько, що чула його серцебиття, як і він чув моє. Ми гойдалися під гіпнотичну мелодію кларнета, і з кожним кроком я запевняла себе, що в нас вона є. Звісно, є. Джерард кохає мене до нестями, і я його теж. Які все-таки безглузді були ці сумніви. Це Кітті посіяла їх. Кітті. Я глипнула на неї і побачила, як невдоволена подруга танцювала з Максом, коли раптом на танцмайданчику з’явився містер Ґелфмен. Він рушив просто до них, щось сказав Максу й узяв Кітті за талію. Засмучений Макс поспішно зник.

— Чому Кітті з Джеймсом Ґелфменом? — спохмурнів Джерард.

—Мені це не подобається, — мовила я, доки містер Ґелфмен крутив її всією залою, неначе ляльку. Його руки опускалися надто низько та стискали її тіло занадто сильно. Я згадала Кетлін, бідолашну Кетлін, і скривилася.

—Ходімо звідси, — сказала я.

—Так швидко? — здивувався Джерард. — Ми навіть не повечеряли.

— Максін залишила кілька сендвічів у холодильнику. Я більше не хочу танцювати.

— Це через Кітті? — запитав він.

Я кивнула. Бо знала, що Кітті вже не зупинити. Вона чітко дала це зрозуміти. Але хай мені грець, я не збираюся дивитись, як найкраща подруга віддає своє серце та честь чоловіку, який її не вартий. Одруженому чоловікові, який її не вартий. Та це не все, було ще дещо, чого розум не квапився визнавати, але серце вловило одразу. Я заздрила Кітті. Хотіла відчути те, що відчуває вона. І боялася, що ніколи не зможу.

Швейцар подав блакитний оксамитовий плащ, і я взяла Джерарда під руку. Тепло. Безпека. Захищеність. Я сказала собі, що мені надзвичайно пощастило.

Чому мені важко дихати? У голові все пливло, і я схопилася за ручку на дверцятах, щоб повернути рівновагу.

—З тобою все гаразд, люба?

—Так, просто свіжого повітря схотілося, — відповіла я, опускаючи вікно.

Він погладив мою руку.

— Вибач, кохана, я тебе втомив?

—Трошечки, — мовила я. — Просто попереду так багато рішень. Можна ми не будемо ухвалювати всі нараз?

—Звісно, — кивнув Джерард. — Найближчим часом жодних розмов про будинки.

Він повернув у Віндермер повз пишні підсвічені колони, які обрамляли в’їзд. Тут починалася священна оаза, де садівники підстригали газони манікюрними ножицями та причісували кожну пелюстку на клумбі, а гувернантки так само ретельно доглядали дітей. Ми проїхали повз будинок Джерардових батьків, сірий особняк зі шпилястим дахом на Ґілмор-авеню, білий колоніальний будинок Ларсонів з підстриженим живоплотом і кам’яними урнами, доставленими з Італії. Що зі мною не так? Поруч чоловік, який кохає мене та хоче подарувати красиве й розкішне життя, до якого я звикла. Ганьба мені.

Джерард поставив машину на під’їзді до будинку моїх батьків, ми увійшли й попрямували на темну кухню.

— Максін уже напевно спить, — сказала я, зиркнувши на годинник. Дев’ята тридцять. О дев’ятій Максін завжди завершує роботу й рушає до своєї кімнати.

—Хочеш сендвіч? — запитала я.

— Ні, дякую, — відповів Джерард, звірившись із «ролексом» на зап’ясті — моїм подарунком на його двадцять п’ятий день народження.

Почувши кроки, ми підвели голови.

—Тату? — Я виглянула з-за рогу й побачила жіночу фігуру, що спускалася сходами в темряві. — Мамо?

Проте, увімкнувши світло, я побачила, що помилялася.

— Ваша мати ще не приїхала додому, — мовила Максін. — Я щойно віднесла свіжі рушники у вашу ванну. Франческа сьогодні вихідна, але рушники вам уранці знадобляться.

—О Максін! Так пізно, а ти переймаєшся щодо моїх рушників. Чути про це не хочу! Будь ласка, відпочинь. Ти надто тяжко працюєш.

Коли вона підвела очі, щоб глянути на годинник, я помітила довкола них вологий блиск. Вона плакала чи просто втомилася за день?