Сара Джио – Бунгало (страница 1)

САРА ДЖІО

Пролог

— Агов?

Здригнувшись від знайомого голосу, приємного, але геть невчасного, я розплющила очі. Дженніфер, моя онучка. Але де я? Або радше — чому вона тут? Я спантеличено кліпала очима. Мені снилися піщані пляжі й кокосові пальми — місце, у яке завжди рветься моє несвідоме. Цього разу навіть пощастило відшукати його в закапелках пам’яті.

Звісно, у тому місці був він — у формі, зі скромною усмішкою. Хвилі набігали на берег. Я чула, як вони зойкають, розбиваючись, а тоді шумують, цілуючи пісок міріадами бульбашок. Заплющивши очі міцніше, я знову побачила його в імлі сновидіння, яка надто швидко розвіювалася. «Не йди, — благало моє серце. — Залишся. Прошу, залишся». І він слухняно з’явився ще раз, привітно всміхаючись і простягаючи руки назустріч мені. У серці озвався знайомий трепіт і бажання.

А тоді він умить зник.

Я зітхнула й глянула на годинник, картаючи себе. Пів на четверту. Задрімала з книжкою. Знову. Спонтанна сонливість — справжнє прокляття старості. Я засоромлено підвелася на шезлонгу й відшукала роман, за прочитанням якого мене звалила втома. Книжка вислизнула з рук і лежала на землі догори палітуркою, із зім’ятими сторінками.

Дженніфер вийшла на терасу. Вулицею, тривожачи тишу, прогуркотіла вантажівка.

—Ось ти де, — сказала Дженніфер, усміхаючись димчасто-карими, як у дідуся, очима. На ній були джинси та чорний светр, тонку талію підкреслював салатовий пасок. Сонячні промені вигравали на світлому каре. Дженніфер не здогадувалася, яка вона вродлива.

—Привіт, люба, — махнула я рукою. Очі зміряли терасу з ніжно-блакитними фіалками в теракотових вазонках. Вони засоромлено підводили голівки над землею, наче спіймані на іграх у багнюці діти. Озеро Вашингтон і далекі обриси Сіетла здавалися красивими, але водночас холодними й застиглими, як на картині в кабінеті стоматолога. Я насупилась. Як дійшло до того, що я живу в малесенькій квартирі з голими стінами, телефоном у ванній і червоною кнопкою виклику екстреної допомоги біля туалету?

— Я знайшла дещо, — озвалася Дженніфер, настирливо відволікаючи мене від думок, — у смітнику.

Я пригладила своє тонке біле волосся.

— Що, люба?

—Лист. Напевно, загубився серед рекламного непотребу.

Я стиснула щелепи, щоб стримати позіхання, але нічого не вийшло.

—Поклади на столі. Зараз гляну.

Зайшовши до кімнати, я сіла на дивані й перевела погляд з кухні на віддзеркалення у вікні. Бабуня. Я бачила цю жінку щодня, але не припиняла дивуватися. Коли я стала нею? Пальці потягнулися до обличчя і пробіглися по зморшках.

Дженніфер сіла поруч.

—Сподіваюся, день у тебе видався кращим, аніж у мене.

Вона закінчувала магістратуру в Університеті Вашингтона й обрала для дослідження таємничий витвір мистецтва, який стояв на території кампуса. У 1964 році анонімний автор передав університету бронзову скульптуру молодої пари з лаконічним підписом: «Гордість і обіцянки». Дженніфер, зачарована роботою, сподівалася знайти митця й почути історію створення, але вже пів семестру пошуки не давали результату.

—Чи пощастило сьогодні щось знайти, люба?

—Ні, — похмуро відповіла вона й знизала плечима. — Я докладала так багато зусиль, щоб знайти відповіді, але так і не натрапила на слід. Прикро це визнавати.

Я і сама розуміла, як витвір мистецтва може засісти в голові. Дженніфер не знала, що майже все життя я шукаю картину, яку колись давно тримала в руках. Бажання побачити її знову металевим обручем стискало серце, але попри багаторічну працю з галерейниками та колекціонерами полотно мов у землю запалося.

—Розумію, що здаватися важко, люба, — делікатно мовила я, усвідомлюючи, який важливий для неї цей проект, і стиснула її долоні. — Є історії, яким не судилося прозвучати.

Дженніфер кивнула.

—Можливо, ти маєш рацію, бабусю, але я не готова скласти руки. Поки що. Напис на табличці має щось означати. І коробка, яку тримає в руці чоловік. Вона замкнута, але працівники архіву нічого не знають про ключ, а це означає, — Дженніфер з надією усміхнулася, — що всередині може щось бути.

—Я захоплююся твоєю силою духу, люба, — сказала я, стиснувши в руці золотий медальйон, який носила й берегла багато років. Окрім мене, тільки одна людська душа знала, що таїться під невсипущою охороною застібки.

Дженніфер знову підійшла до стола.

—Тільки не забудь про цей лист, — сказала вона, узявши конверт. — Глянь, яка чудесна марка. Вона з... — Дженніфер уважно роздивлялася штамп. — 3 Таїті. — Серцебиття прискорилося, я підвела погляд і примружилася, щоб побачити лист у руках Дженніфер. — Бабусю, ти маєш знайомих на Таїті?

—Дай-но поглянути, — сказала я й підсунулася ближче.

Пильно оглянула конверт, вогкий від контакту з молочною упаковкою і поцяткований багряними бризками вчорашнього каберне. Ні, почерк та адресу не впізнаю. Хто міг писати мені з Таїті? І чому? Чому тепер?

—Ти його розпечатуватимеш? — нетерпляче зігнулася наді мною Дженніфер.

Руки трохи тремтіли, а я все крутила конверт у руках, проводячи пальцями по екзотичній марці із зображенням таїтянки в жовтій сукні. Я важко ковтала, намагаючись витіснити спогади, але вони просотувались у свідомість звідусіль, наче повінь, і ніякі мішки із землею вже не могли їх стримати.

Я не була спроможна опиратися й одним різким рухом розпечатала конверт.

Шановна місіс Ґодфрі!

Вибачте, що непокою. Я шукала вас багато років. Як я розумію, під час війни ви працювали медсестрою у військовому госпіталі на Бора-Бора. Якщо це так, мені дуже треба поговорити з вами. Я виросла на Таїті, але повернулася сюди лише тепер, щоб розгадати таємницю, яка тривожить мене від самої юності. Одного вечора 1943 року в тихому закутку пляжу на Бора-Бора відбулося жахливе вбивство. Ця трагедія переслідує мене досі, і я пишу книжку про події, що їй передували й неабияк змінили острів назавжди.

Мені вдалося знайти архівні записи військової частини, і я помітила, що в день трагедії вам дали звільнення у відпустку. Можливо, ви пам’ятаєте події чи людей на пляжі того вечора? Минуло багато років, але раптом ви щось пригадаєте. Навіть маленька деталь допоможе в пошуках справедливості. Я благаю, подумайте про це та зв’яжіться зі мною. І, якщо плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити. Залюбки покажу її вам.

З повагою, Женев’єва Торп

Я пильно вдивлялася в лист. Женев’єва Торп. Ні, уперше чую про цю жінку. Незнайомка. Пише мені й бентежить душу. Я похитала головою. Забудь. Минуло вже стільки років. Хіба я можу повернутись у ті часи? Хіба можу пережити це все заново? Я міцно заплющила очі, відганяючи спогади. Так, просто забудь. Адже це не офіційний запит і не кримінальне розслідування. Я нічого не винна цій жінці, цій незнайомці. Анічогісінько. Зараз викину конверт у сміття — і край. Аж тут я згадала останні рядки: «І, якщо ви плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити». Моє і без того бідолашне серце загупало щосили. Ще раз навідатися на острів? У моєму віці?

— Бабусю, усе гаразд? — Дженніфер нахилилася до мене й обійняла рукою моє плече.

—Так, добре, — мовила я, заспокоюючись.

—Хочеш про це поговорити?

Я похитала головою і надійно заховала лист у журнал з кросвордами.

Дженніфер потягнулася до сумки й узялася щось у ній шукати. Зрештою витягла звідти великий конверт, старий і пожмаканий.

—Хочу тобі щось показати. Спочатку відкладала на потім, але, — глибоко вдихнула вона, — здається, зараз саме час.

Дженніфер простягнула конверт мені.

— Що це?

— Поглянь усередину, — повільно мовила онука.

Я підняла язичок і вийняла стос чорно-білих світлин, одразу упізнавши верхню.

—Це я! — вигукнула я, вказуючи на молоду дівчину в білій медсестринській сукні. Удалині виднілася пальма. О, як я чудувалася з пальм, коли вперше ступила на острів майже сімдесят років тому! Я підвела очі на Дженніфер. — Де ти їх знайшла?

—Тато знайшов, — відповіла вона, пильно спостерігаючи за моїм обличчям. — Він перебирав старі коробки й надибав в одній фото. Попросив мене повернути їх тобі.

Серце стиснулося від передчуття, поки я гортала світлини. На другій на перевернутому каное, закинувши ногу, наче кінозірка, сиділа Кітті, моя подруга дитинства. Кітті могла би стати кінозіркою. У серці озвався знайомий біль, він завжди приходив разом з думкою про давню подругу, і час не зміг тому зарадити.

Було ще кілька фото, на яких чимало краєвидів з пляжем, горами, щедрою флорою, але, діставшись останньої світлини, я завмерла. Вестрі. Мій Вестрі. Розстебнув верхній ґудзик однострою, ледь схилив голову набік, стоїть на тлі сплетеної з пальмового листя стіни бунгало. Нашого бунгало. За своє життя я зробила тисячі світлин і забула про більшість із них, але не про цю. Пам’ятаю кожну деталь, навіть чим пахло повітря того вечора: морською водою, квітом фрезії і місячним світлом. І те, що відчула, коли наші очі зустрілися крізь об’єктив фотоапарата. І те, що відбулося потім.

— Бабусю, ти його кохала, еге ж?

Солодкий голос Дженніфер обеззброював, і я засумнівалась у своєму рішенні.

—Так, — відповіла я.

—Ти про нього згадуєш тепер?

Я кивнула.

— Я завжди про нього згадувала.

Очі Дженніфер розширилися.