Рут Уэйр – Та дівчина (страница 45)
Жінка всередині... жінка всередині...
Ганна прикипіла до місця з незмигним поглядом, але потім усвідомила, що чоловічок на світлофорі вже став зеленим і заблимав їй просто в обличчя, сповіщаючи про можливість перейти дорогу.
Ейпріл.
— Ейпріл!— гукнула Ганна, але жінка вже зачинила вікно.
Ганна поспіхом пішла через дорогу, а її серце мало не вискакувало з грудей. Дійшовши до тротуару, повернула не праворуч, до клініки Г’ю, а ліворуч і кинулася до ряду автомобілів — туди, де стояв лімузин. Але перш ніж добігла до нього, перш ніж постукала у вікно й покликала пасажирку на задньому сидінні, проревіли мотори, і ряд рушив.
Боже.
— Ейпріл! — безпорадно закричала вона, коли лімузин перейшов на другу передачу й набирав швидкість. Запізно. Автівка поїхала і зникла за рогом. Тоді Ганна вкотре зрозуміла: то не Ейпріл. Так завжди. Вона часто помічала в натовпі білявку з короткою стрижкою — і з шаленим стукотом серця кидалася туди, наздоганяла її і наштовхувалася на підлітку або жінку під сорок, які здивовано витріщалися на неї. Хай кого вона там бачила, але не Ейпріл. «Як завжди», — подумала Ганна, повільно розвернулася й пішла назад до перехрестя — до клініки Г’ю. І так буде завжди. Але вона ніколи не перестане шукати її.
РІВНО О ШОСТІЙ Ганна повернула за ріг і опинилася просто біля клініки Г’ю — перед чорними вхідними дверима зі стриманим блиском. Могло здатися, що вони ведуть до звичайної житлової будівлі, якби на них не висіла мідна табличка з написом «Клініка», а під ним — ім’я Г’ю та ще двох його партнерів, вигравіювані шрифтом
Вона натиснула дзвінок, а коли рецепціоністка відповіла їй через домофон, мовила:
— Ганна де Частейн, я до Г’ю Бленда.
— На жаль, його робочий час уже скінчився, — тріскотів жіночий голос з динаміка домофона. — А ви записані до нього?
— Ні, я прийшла не на консультацію. Це особисте. Він чекає на мене.
— Хвилинку, — сказала жінка, і динаміки заглухли. Ганна стояла напрочуд довго. Вона саме надумалася зайти або знову подзвонити, та раптом почула чиюсь ходу. Блискучі чорні двері відчинилися навстіж.
То був Г’ю, високий і бездоганний — у довгому тренчі з верблюжої вовни, твідовій жилетці й ідеально скроєному костюмі в ялинку. Він зустрів її з розпростертими руками й усмішкою.
— Ганно!
Вони обійнялися. Ганна вдихнула дорогий одеколон Г’ю й відчула, як парасолька в його руках заколола в спину. Її живіт трохи неприємно стиснувся від обіймів. Вона ще й досі не звикла, що дитя нагадує про себе в таких ситуаціях. Не уявляла навіть, що буде на восьмому місяці. Потім Г’ю відпустив її — і вони стали розглядати одне одного в золотому світлі, що пробивалося крізь аркове вікно над дверима.
— Що ж, — зрештою мовив Г’ю, — не питатиму, як ти, бо квітнеш на очах.
Ганна розчервонілася, хоча не зрозуміла чому.
— Дякую. Ти й сам маєш дуже гарний вигляд.
— Точно не скаржуся, — відповів Г’ю. Він повісив парасольку на руку й відкинув чуб з очей. — Куди підемо? Я знаю гарний маленький бар за рогом, «Джолі Божоле». Зараз там може бути людно, але я знайомий із власником, тому точно не стоятимеш.
— Я можу й постояти годинку, Г’ю, — відповіла вона, водночас ображена й розчулена його турботою. — Я вагітна, але ж не хвора.
— Я тебе знаю, Ганно Джонс, — сказав Г’ю, вказуючи пальцем. — Ти цілий день стояла в тій книгарні, і найменше, що я можу — це забезпечити тебе стільцем.
— Добре, дякую, — відповіла вона, усміхаючись. — І «Джолі» чи як там — гарна ідея. Мені насправді байдуже, куди йти.
Г’ю взяв Ганну під руку і, підлаштовуючи свою ходу, рушив разом з нею вулицею. Поглядаючи на нього збоку, Ганна не стримала усмішки. Він скидався на карикатуру англійського державного службовця — типового класичного героя з фільмів за мотивами творів Джона Ле Kappe: пальто з верблюжої вовни, костюм, парасолька з гачкуватою ручкою, окуляри з роговою оправою. Ще й шкільна краватка з гербом Карне. Для повного образу бракувало хіба що капелюха-казанка. Г’ю завжди вмів гарно пройматися ролями — звісно, не так, як Ейпріл, але навіть в Оксфорді він, здавалося, завжди наслідував тих типових студентів, яких бачив у фільмах типу «Повернення до Брайдсгеду» або «Вогняні колісниці».
— Як твоя робота? — запитала Ганна, коли вони повертали за ріг. Знову пустився дощик, тож Г’ю розкрив парасольку й тримав її над ними вільною рукою.
— Добре, — усміхнувся він до неї. — Прибутково. А ще цього року ніхто не подав на мене до суду.
Ганна засміялася. Минулого року незадоволена пацієнтка подала до суду на клініку Г’ю, бо її новий ніс недостатньо відрізнявся від старого. Справу вона програла, бо Г’ю надав запис передопераційної консультації з її проханнями, щоб зміни були «ледь-ледь помітними, і ніс геть трішечки відрізнявся від того, що зараз». Жінка, очевидно, отримала те, чого просила.
— Як там Раян? — поцікавився він, а Ганна прикусила губу. Таке запитання було очікуваним. Певною мірою вона навіть сподівалася почути його: так могла б логічно перейти до теми, яку хотіла обговорити, але чомусь відчувала, що ще зарано. Вона уявляла, що згадуватиме Ейпріл, коли Г’ю триматиме в руках напій.
— Він... добре, — мовила вона після короткого мовчання. — На диво, добре. Я так давно його не бачила. Мені аж погіршало, коли зрозуміла, скільки часу минуло. Він казав, що ви спілкуєтеся.
— Часом буває, — відповів Г’ю люб’язним тоном. Ганна розуміла, що він намагався не посилювати її почуття провини. — Думаю, йому було легше розмовляти зі мною, бо ж я медик і все таке.
Ганна кивнула, вдячна, що Г’ю не змушує її ніяковіти. Згодом він різко повернув до вузького проходу між двома кам’яними будівлями. Ганні одразу впала в око освітлена вивіска — «Ле Джолі Божоле». Вони спустилися східцями до бару з дещо надокучливим французьким стилем: картини Анрі Тулуза-Лотрека на стіні, підставки для напоїв від «Ґолуаз» і ряди блискучих келихів та пляшок. «БОЖОЛЕ НУВО ПРИБУЛО!» — сповіщав напис французькою над баром.
У приміщенні було душно й надміру людно. Г’ю, як і обіцяв, поговорив із чоловіком за барною стійкою, тож для них знайшли столик у кутку. Ганні запропонували обшиту оксамитом банкетку, а Г’ю підтягнув свої досконало випрасувані штани й сів на табуретку навпроти. Бармен з театральною пишністю витер їхній столик, поставив нову свічку в забризкану воском пляшку, а потім вручив їм два меню.
— Дуже вам дякую! — вигукнула Ганна до бармена, намагаючись перекричати гамір. Він легенько вклонився на французький манір.
— Прошу, мадмуазель! Ми завжди раді вітати мосьє Г’ю. Чого бажає ваша душа?
— Чогось безалкогольного, будь ласка.
— «Пер’є»? «Евіян»? Оранджина? Кола? Апельсиновий сік?
— Ем... оранджину, якщо можна. Дякую, — відповіла Ганна.
— Мосьє? — бармен обернувся до Г’ю.
— Що ж, я просто зобов’язаний замовити «Джолі Божоле». Що скажете?
— Келих «Нуво»? Цьогоріч воно неймовірне.
— Прекрасно, дякую. І ще чогось погризти — можливо,
Бармен усміхнувся і ще раз вклонився, а тоді розвернувся й пішов крізь натовп до бару.
— Але не лише «давні молоді літа» спонукали мене навідати Раяна, — мовила Ганна, ніби їхня розмова не переривалася. Вона спробувала відкинути страх.
Г’ю підвів брову.
— Справді?
— Так, бо до мене дехто заходив. Його старий друг.
І Ганна почала пояснювати: згадала про Ґерайнта, про їхню зустріч у кав’ярні, про тест на вагітність і реакцію Вілла — про все.
Коли вона завершувала розповідь, обличчя Г’ю, як завжди, залишалося лагідним, але його права брова мало не діставала волосся.
— Ну от, я подумала... що зустрінуся й поговорю з тобою, — закінчила вона. — Ти єдиний, хто справді знає, що сталося того вечора. І ти пам’ятаєш усе.
— Розумію, — мовив Г’ю.
Він зняв окуляри й почав протирати їх нагрудною хустинкою, ніби намагаючись виграти час. Без них його обличчя змінилося: здавалося не таким довершеним, бо очі зменшилися й стали менш виразними.
До них підійшов бармен із тацею, де було вино Г’ю, оранджина Ганни й сирно-м’ясне асорті. Побачивши все це, вона раптом усвідомила, що страшенно зголодніла, водночас розуміла, що не може з’їсти дев’яносто відсотків замовлення.
Розставивши склянки й тарілки, бармен відійшов. Вони й досі мовчали. Ганна чекала. Г’ю заговорить першим, чи краще почати їй? Вона не знала напевно, що хотіла б запитати.
— Вілл... Вілл не в захваті від моїх дій, — зрештою додала вона, радше, щоб розірвати болісно напружене мовчання, а не щоб Г’ю це знав. — Тому він і не прийшов. Вілл не... Здається, він не розуміє, нащо я копаю. Для нього Невілл помер і все. Але я... Це
— Розумію, — знову мовив Г’ю. Він надів окуляри й зітхнув. На його обличчі виднілася втома, ніби Ганнина розповідь звалила на його плечі величезний тягар.
— Послухай, Г’ю, — імпульсивно звернулася Ганна. — Якщо ти хочеш про все забути, то так і скажи. Ми облишимо цю тему. Розмовляти про це необов’язково. Якщо ти відчуваєш те саме, що й Вілл, я не звинувачуватиму тебе, але...
— Ні, я розумію, — відповів Г’ю. Він потер долонею щетинисту щоку. — Я хотів би... ну я хотів би, щоб цей хлопець, Ґерайнт, не ворушив старого й не каламутив води. Але я не вдаватиму, ніби цього не сталося. І я розумію твої почуття. Що ти хотіла б знати?