Рут Уэйр – Та дівчина (страница 44)
— Та в мене зір нікудишній. Нічого не бачив, поки ти не сказала. То я почекаю, коли ти дійдеш до кімнати.
— Та не треба, він уже пішов, — заперечила Ганна, але Г’ю рішуче замотав головою.
— Ні, я так хочу. Коли зайдеш до кімнати й будеш у безпеці, напиши мені. Тоді я піду. Але перед тим хочу переконатися, що в тебе все добре.
Він був напружений і стурбований. Ганна зауважила, що його чоло, на яке лягало нерівне світло лампи над сходами, було надто насуплене як для дев’ятнадцятирічного хлопця.
— Добре, — зрештою мовила вона.
Перший крок у сутінки завжди найгірший. Він нагадував стрибок віри — треба наважитися й пірнути в темряву, перш ніж сенсор на повороті сходів зафіксує рух, а нагорі замерехтить світло.
Однак підіймаючись, Ганна відчула, що поволі заспокоюється. Запахи й звуки сьомих сходів були такими знайомими та затишними. З-за дверей четвертої кімнати чувся гучний голос Генрі Клейтона. Це точно він провадив чергові політичні дебати зі своїм сусідом Філіпом, які, Ганна знала, могли затягнутися до третьої ночі. Поверхом нижче хтось приймав вечірній душ, запах гелю для душу
У кімнаті доктора Маєрса було тихо, але під його дверима виднілася смужка світла. Він, певно, ще не спав — перевіряв роботи студентів. Ганні чомусь полегшало від цієї думки. Ну й що з того, що Джон Невілл знову приходив сюди зі ще якимсь дурнуватим приводом? Ейпріл, певно, послала його й вигнала, і він забрався геть з підібганим хвостом.
Їхні двері, щоправда, були прочинені, але зовсім трішки. Так, ніби Ейпріл поспіхом вернулася й не зачинила їх до кінця. Вона не вперше лишала їх так, як і багато хто з коледжу: часом сусіди забували ключі. А іноді прочинені двері свідчили, що людина вдома й була б рада гостям. Хоча й не так пізно.
Ганна штовхнула двері й увійшла всередину. А потім...
ПІСЛЯ
Ганна не могла заснути. Вона лежала, поклавши руку на живіт, прислухалася до рівномірного дихання Вілла й думала, чи він справді спить, але не наважувалася запитати.
Натомість вона знову й знову прокручувала в голові події минулого. Тепер дні перед смертю Ейпріл поставали в іншому світлі. Згадувала розмову з Раяном. І суперечку з Віллом перед вечерею.
А все тому, що Ганна не розуміла його бажання йти далі, залишивши минуле позаду. Так, вона й сама цього хотіла... дотепер. Але якщо через її свідчення невинна людина опинилася у в’язниці, а вбивця розгулює на волі, то ні. Вона не могла просто так змиритися із цим, хай як би Вілл того хотів. Не могла до кінця своїх днів роздумувати, чи не схибила тоді так жахливо. Вона
Ганна лежала й намагалася перенестися спогадами до Пеламу, усе згадувала, згадувала, згадувала. Якби ж то вона пригадувала кінець того вечора так само чітко, як і його початок. Та здавалося, шок щось зробив із мозком — змусив його вимкнутися й забути, що постало перед очима.
Раптом їй дещо спало на думку. Г’ю.
Г’ю теж там був. Фактично він бачив те саме, що й вона, і, можливо, пам’ятає навіть більше.
Ганна перша опинилася в кімнаті з Ейпріл, упала на коліна біля її тіла й кричала, рвучи горло, але другим зайшов Г’ю. Саме Г’ю — а не Ганна — робив їй штучне дихання, відчайдушно натискав на її мертве серце, хоча й швидко зрозумів, що до життя її вже не повернути.
Можливо, Г’ю пам’ятає те, що не може згадати вона.
Із цією думкою Ганна перевернулася на інший бік і нарешті заплющила очі.
Їй байдуже до Віллових слів. Завтра вона зустрінеться з Г’ю.
— ХОЧУ ЗУСТРІТИСЯ З Г’Ю.
Ганна, ріжучи бейгл, намагалася розповісти про свої плани якомога безтурботнішим тоном, але Вілл, звісно, зрозумів, до чого вона хилила. Очевидно, не про невимушену дружню зустріч.
— Хочеш зі мною?
— Ні.
— Вілле...
— Слухай, ти запитала, — він поставив свою чашку, — я відповів. Я не хочу, щоб ти рилася в тому всьому. Немає сенсу, до того ж це тільки засмучуватиме всіх причетних. Зупинити тебе я не можу, але долучатися теж не буду.
— А що мені сказати Г’ю, якщо він запитає, чого ти не прийшов?
— Кажи що хочеш, — відповів Вілл і схопив свою сумку, — твої справи, не мої.
— Добре, — мовила вона, придушуючи полемічні нотки в голосі. — Але я однак піду.
— Гаразд.
Вілл розвернувся й вийшов, грюкнувши вхідними дверима. Від різкого звуку дитина в її животі здригнулася.
Ганна ненавиділа їхні сварки, а ще знала, що пізніше напише йому повідомлення з вибаченнями й спробує все владнати. Діставши телефон, вона відкрила листування з Г’ю у вотсапі.
«Привіт, Г’ю, — написала вона. — Не хочеш випити кави?»
Вона зупинилася й перечитала повідомлення. Чи воно невимушене? Не те щоб запрошення було дивним, але зазвичай зустрічі ініціював Вілл. І запрошувати Г’ю першою, без Вілла, так... так незвично. Друкуючи повідомлення, вона мала врахувати цей факт, та вирішила не наголошувати на ньому.
«Учора говорила з Раяном, — додала вона, — він питав про тебе. І я зрозуміла, що ми не бачилися цілу вічність :)». Палець Ганни застиг над кнопкою «Надіслати», але раптом її телефон запищав, нагадуючи, що час іти на роботу. Відчувши спалах несподіваної рішучості, Ганна таки натиснула ту кнопку, поклала телефон до кишені й вимкнула кавомашину.
Вона саме спускалася сходами до вхідних дверей і думала про плани на день, коли телефон завібрував. Відповідь Г’ю.
«Звісно. Можна випити по чашечці після роботи. Що скажеш? Я звільнюсь о 6».
Ганна полегшено всміхнулася.
«Шоста — супер, — відповіла вона. — Зайти до тебе в офіс?»
Зверху на екрані з’явилося «Пише...», і незабаром прийшла відповідь від Г’ю.
«Прекрасно. Побачимось о 6 :)».
ДЕНЬ БУВ НАДЗВИЧАЙНО НАСИЧЕНИЙ, нагадував радше суботу, а не п’ятницю. Десь о третій Ганна відчула запаморочення від голоду й усвідомила, що не обідала, тому похапцем з’їла сандвіч із сусіднього гастроному й побігла назад допомагати Робін із чергою. О четвертій тридцять вона вже вагалася, чи зможе вирватися на зустріч. Як залишити Робін наодинці з такою навалою покупців? Одна людина не дасть ради з касою та потоком запитань, не кажучи вже про потребу сходити до вбиральні або щось іще.
Однак о п’ятій тридцять крамниця спорожніла, ніби покупці скорилися магічному заклинанню. Робін, пробиваючи на касі обгортковий папір для останньої покупчині, підвела голову й побачила, що Ганна крадькома перевіряє час на телефоні.
— Уже йдеш?
— Ну... вже пів на шосту, але... ти впораєшся? — запитала Ганна. — Сьогодні якесь божевілля.
— Звісно, впораюся, ти ж бачиш, усі порозходилися. П’ятнадцять фунтів, дев’яносто сім. Щиро вам дякую, — звернулася вона до жінки біля прилавка, а та кивнула й дістала свою картку.
— Ну... якщо ти впевнена, — мовила Ганна. — Я тут ще трохи побуду. Якщо останньої хвилини буде наплив, то хоч допоможу.
Ганна, одягнувши пальто в кімнаті для персоналу, побачила, що із дзеркала на неї дивиться бліде й стурбоване обличчя. Вона пошкодувала, що не спланувала всього заздалегідь, не взяла із собою косметики: так почувалася б хоч трохи впевненіше перед розмовою з Г’ю.
У її сумочці лежала лише стара помада, але це
«Чесно, єдина помада, якою я користуюся — це “Шантекай”, Ганно. У крайньому разі “Нарс”. “Номер Сім” не підходить. От із чого її роблять? З моторного мастила? Та ще й фактично без пігменту».
Ганна опустила погляд на помаду у своїх руках — стертий недогризок темно-рожевої помади «Шантекай», яку Ейпріл подарувала їй на Різдво так давно, — і на мить відчула, як колючий біль минулого відродився й пройняв її до кісток. Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.
Потім натягнула ковпачок на помаду, накинула сумку на плече й вийшла з кімнати.
— Грандіозна вечірка? — здивовано запитала Робін, коли Ганна проходила повз касу. Та всміхнулася і знизала плечима.
— Та ні, просто коротенька зустріч зі старим другом. Але він дуже елегантний, і я завжди відчуваю свій несмак, коли ми бачимося. Працює пластичним хірургом.
— І грошей кури не клюють? — Робін підвела брову, а Ганна всміхнулася й кивнула. — Що ж, якщо він самотній...
— Самотній, — відповіла Ганна, хоча й не могла уявити Г’ю і Робін разом. Насправді вона взагалі не уявляла Г’ю з кимось... Він же просто... Г’ю.
— Ну тоді гарного вечора, — сказала Робін, коли Ганна попрямувала до дверей. — І не роби дурничок, бери приклад з мене.
— І які ж табу?
— Та їх мало, — мовила Робін і в’їдливо вишкірила зуби. Ганна засміялася, відчинила двері, розбурхавши дзвіночок нагорі, і вийшла на вулицю, оповиту вечірньою прохолодою.
Дощ, що крапотів увесь день, тепер вщух. Темний і слизький тротуар віддзеркалював ювелірний блиск крамничних вивісок, сяйво вуличних ліхтарів і світло фар невпинних автомобілів.
Ганна дійшла до кінця вулиці, перетнула її, повернула праворуч, потім ліворуч, відчуваючи, як вечірнє повітря просочується до її легень і охолоджує подих. Згодом зупинилася на перехресті й почекала на зелене світло. На протилежному боці дороги стояв лімузин з тонованими задніми вікнами, а позаду нього — дві автівки. Ганна мимоволі подумала, що в ньому їхала якась знаменитість або якась компанія святкувала дівич-вечір, аж раптом заднє вікно прочинилося — хтось протирав пару на склі. У Ганни ледь серце не спинилося.