Рут Уэйр – Та дівчина (страница 39)

Вона підвелася, взялася за низ своєї футболки й підняла її, оголивши ребра. На них виднілися багряні подряпини, які потемніли й обернулися на крапчасті фіолетові синці.

— Дивіться, я ж нічого не вигадую, — додала Ганна й почула, як Емілі, побачивши її побиті ребра, глибоко зітхнула. Вона відпустила футболку й сіла назад. Її щоки палали.

— Гаразд, послухайте, передусім дозвольте наголосити, що я зовсім не сумніваюсь у тому, що ви це пережили, — повільно мовив доктор Маєрс. Він підвівся й поволі пішов до вікна, ніби намагаючись дати собі час обміркувати відповідь. — Вірю, що така подія... що ж, украй неприємна. Я не дивуюся, що ви зараз шоковані. Але я просто розглядаю послідовність подій з погляду Невілла. Ви ж самі сказали, що не знали, чи то Невілл, аж поки він не схопив вас. Так?

— І що? — розгнівалася Ганна. Вона з тремтінням вдихнула, зрозумівши, що її тон мимоволі став різким і звинувачувальним. Тож відповіла спокійніше: — Ні. Справді, я не зрозуміла спочатку.

— Цілком імовірно, що Невілл теж вас не впізнав. Він просто побачив, як хтось вривається до коледжу і — досить слушно — попросив ту людину зупинитися. І побіг за нею, коли та не послухалася.

— Докторе Маєрсе, ви бачили ці синці? — Емілі підвелася. Її голос був загрозливо-спокійним. Ганна відчула, що та ледь-ледь стримувала гнів. — А Ганнине обличчя ви бачили? Він не просто побіг за нею, а вискочив на безпорадну студентку та притискав її головою до землі, не даючи й слова сказати. І найголовніше — це не вперше він ось так переслідує Ганну, бо насправді...

— Що ж, у тому й річ, — урвав її доктор Маєрс. — Саме це я й намагаюся зрозуміти. Бо, очевидно, коли ви кажете, міс?..

— Емілі Ліппман, — різко кинула вона.

— Міс Ліппман, ви кажете, що це не перший випадок його неприпустимої поведінки, а це вже серйозне звинувачення. Хай там як, але я не можу простежити зв’язку. Ганна й сама зізналася, що тоді було дуже темно і вона не впізнала Невілла, аж поки він не схопив її. Не певен, що за таких обставин Невілл мав вибір і навмисно вислідковував саме Ганну. Як я розумію, він просто ловив потенційного зловмисника. Може, трохи й перестарався, та все ж...

— Він увірвався до моєї кімнати, — сказала Ганна. Її серце мало не вискакувало з грудей. — Він зайшов до моєї кімнати, поки мене не було...

— А сталося щось неприпустиме, коли він там був?

— До сраки припустимість, бо передусім він не мав права заходити до тієї довбаної кімнати! — закричала Емілі.

Доктор Маєрс змінився на лиці й підвів руку.

— Міс Ліппман, перепрошую, але попрошу вас знизити тон, а якщо ви ще раз до мене залаєтесь, то покинете цей кабінет. Я хочу почути відповідь Ганни. Ганно, щось тоді сталося? Тоді, коли він зайшов до вашої кімнати?

— Він сказав, що приніс посилку, — відповіла Ганна, а сама перевела погляд від доктора Маєрса на вікно. У горлі пересохло. Їй знову защипало в очах, і вона щосили закліпала, намагаючись стримати сльози, які могли зрадливо покотитися будь-якої миті. Вона не заплаче... вона не заплаче перед доктором Маєрсом. — Коли я попросила, він мені її не віддав.

— А він таки мав ту посилку?

Ганна мовчала. Просто заплющила очі й кивнула.

— Що ж, — сказав доктор Маєрс дещо жвавішим тоном, у якому чітко чулися слова: «Я-вам-співчуваю-але-час-за-вершувати-цю-розмову».

— Мені дуже прикро, що ви пережили такий вочевидь неприємний досвід. Наразі пораджу вам припинити лазити через стіни, а заходити до коледжу належним чином, як і всі інші. Так, я поговорю про все з містером Невіллом...

— Що? — Ганна нажахано перебила його. — Ні! Будь ласка, не кажіть йому, що я вам усе розповіла.

— Але я не можу розглядати цих... звинувачень, поки не вислухаю версії містера Невілла, — відповів доктор Маєрс. Його обличчя ставало роздратованим, а співчуття поволі випаровувалося. Він підійшов до вікна й повернувся до них обох спиною, а потім крутнувся й примостився однією ногою на куточок столу. Спробував видушити із себе усмішку, що підкреслила б його розуміння.

— Послухайте, Ганно, от що важливо: я можу продовжити цю справу, якщо хочете. Але тільки коли поговорю з містером Невіллом і почую його версію. Що скажете?

Ганна глянула на Емілі. Та склала руки на грудях і, очевидно, ледве стримувала свою лють, але нічого не сказала, лише напружено знизала плечима: «Вирішуй сама».

Паскудство.

Доктор Маєрс глянув на годинник. Він навіть не спробував приховати цього жесту.

— Можна мені трохи подумати? — запитала Ганна. Вона чула, як тихо й невпевнено звучав її голос. Він не був схожий на голос людини, що мала правдиві обвинувачення.

— Звісно, — кинув доктор Маєрс і знову підвівся, а його тон зробився теплим і доброзичливим: — Не поспішайте.

Він рушив до дверей, прямо натякаючи, що розмову закінчено.

— А тепер, якщо ви дозволите, готуватимуся, бо на десяту маю зустріч. Ганно, з нетерпінням чекатиму на нашу завершальну консультацію наступного тижня. Радий знайомству, міс Ліппман.

Вийшовши у коридор, Ганна з важким серцем чітко зрозуміла одне: наступного тижня вона не піде на консультацію доктора Маєрса. Ба більше, вона не знала, чи взагалі зможе його бачити.

ПІСЛЯ

У потягу до Единбурга Ганна сиділа й дивилась у вікно, знову й знову прокручуючи в голові розмову з Раяном. Це жарт?

Тест на вагітність. Позитивний.

Нічого нового після розмови з Ґерайнтом вона не почула, але слова з уст Раяна...

«Він скидався на справжній?»

«Вона могла намалювати їх... кульковою ручкою, наприклад».

Паскудство. Паскудство. Вона потерла обличчя. Глибоко в душі вона хотіла б викреслити спогади про ту розмову й отруйні підозри, які вона породила, але розуміла, що це неможливо. Навіть якби Ганні випав шанс чарами стерти Раянові слова з пам’яті, вона ним не скористалася б. Не могла залишити все просто так. Байдуже, правда це чи ні, байдуже, що Ейпріл — затята й невиправна жартівниця — могла бути настільки жорстокою й утнути таку непрощенну безжалісну витівку з Раяном. У будь-якому разі цей факт — важливий шматочок пазлів, який несподівано виринув, звалився як сніг на голову, зруйнував попередню картинку й бачення всієї ситуації.

Позитивний тест на вагітність — справжній чи ні — це саме те, чого бракувало у справі проти Невілла. Мотив. І не тільки для Раяна. Це також мотив для Вілла й для кожного, хто спав з Ейпріл.

Ганна знову пригадала звуки, які вранці після прем’єри долинали крізь зачинені двері спальні Ейпріл. І тепер вона щиро шкодувала, що не зупинилася, не відчинила тих дверей і не побачила на власні очі того, хто там був.

Адже то був не Раян, вона впевнена: настільки переконана, що не запитала про це в нього відверто. Не лише через його поведінку у вечір прем’єри, коли він сторонився Ейпріл, ніби відчуваючи огиду від доторків до неї, а й через його слова під час останньої розмови: «Але написала мені зранку після першої вистави». Якщо Ейпріл була з Раяном у ліжку, то чому писала б йому повідомлення з тією новиною аж через годину? Це було б геть нелогічно — безтурботний гучний секс і тест на вагітність одного й того самого ранку. Раян не повірив би, він здивувався б, чому вона не розказала про все годину тому чи раніше.

Але якщо не Раян, то хто?

Очевидно, що Вілл — наступний кандидат. Але й щодо нього Ганна сумнівалася. Того вечора на виставі щось було не так. Та незрозуміла стриманість чи навіть ворожість між ним і Ейпріл не поєднувалися з гучними награними звуками, що долинали крізь стіну наступного ранку. Хоча Ганна й зніяковіла від цієї думки, але все ж знала, як звучав і звучить Вілл під час сексу — і тоді, і зараз. Спостерігаючи за пейзажами, що монотонно пропливали за вікном, вона думала про свого чоловіка: як він, спершись усім тілом на передпліччя, тримається над нею, дивиться їй у вічі — мовчазний, зосереджений, уважний. Він не стогне, не крекче й не рипається, наче якийсь порноактор.

Чому. Чому вона не залишилася того ранку? Чому не зіщулилася на кріслі у вітальні й не дочекалася побачити, хто саме вийшов зі спальні Ейпріл?

Чому вона не розповіла Ейпріл, що сталося?

Тому що була травмована і все заперечувала. Оговтувалася від... — лише зараз, через десять років, вона може сказати це, не вважаючи, що перебільшує, — оговтувалася від нападу. І тому, що вона не знала. Навіть уявити не могла, наскільки важливим стане це запитання. Не розуміла, що через багато років від нього залежатиме так багато. Її щастя. Її майбуття. Її шлюб.

Раптом потяг заїхав до тунелю, у вагоні стало темно, а Ганна дещо відчула. Щось унизу живота. Тріпотіння, наче всередині неї луснула булька або легесенько стрельнула натягнута гумка. Відчуття, як щось крихітне, гладеньке й ніжне смикнулося всередині неї.

Вона завмерла. Навіть не дихала.

Потяг виїхав з тунелю, і світло знову залило вагон, проте Ганна й далі сиділа заціпенівши, тримала руку на животі й сяяла від щастя. Вперше після смерті Джона Невілла вона не думала ні про Ейпріл, ні про минуле, ні про те, що, можливо, прирекла невинну людину на смерть у в’язниці.

Ганна думала про дитину — про нове життя всередині себе. Її щастя стало до болю сильним.

ДО

— Тапішов ти.

— Сама йди.

З кімнати Ейпріл чітко доносилися голоси. Ганна здригнулась і замислилася, чи розуміє та парочка, що вона сидить через стіну та працює над останнім есеєм у цьому триместрі.