Рут Уэйр – Та дівчина (страница 38)

Ніщо із цього не приваблювало, щонайменше до ранкової кави.

Тож Ганна загорнула піжаму у вологий рушник, узяла його під пахву й спустилася сходами до зали.

— ГАННО! СЮДИ!

Вона почула голос Емілі ще до того, як побачила її. Та махала рукою з іншого кінця зали й показувала на вільне місце біля себе. Ганна глибоко вдихнула й помахала теж, а тоді пробралася з тацею, на якій були кава й тости із сиром, повз ряди студентів, що вже снідали.

Підійшовши до столу, Ганну охопив легкий острах — як зреагує Емілі? Однак та жваво розмовляла з Г’ю, що сидів навпроти, і, здавалося, не помітила синців на її обличчі. Відчувши дивне полегшення, Ганна опустила голову, ковзнула на лаву й мовчки взялася їсти.

— Що ж... — зрештою мовив Г’ю, відсунувши неторканий тост, і підвівся. — Я краще піду. У мене перший іспит о другій, а я поганенько підготувався.

Знервованість надавала йому хворобливого вигляду. Ганна побіжно задумалася, чому він піддався на прохання й пішов на виставу Ейпріл напередодні річних іспитів, коли аж так хвилюється через них.

— Побажайте мені успіхів, — мовив він.

— Успіхів тобі, — сказала Ганна й підбадьорливо усміхнулась йому. На її обличчя впало світло, що пробивалося крізь високі олив’яні вікна. Г’ю зупинився, поклав тацю на стіл й насуплено поправив окуляри.

— Ганно, а що з твоєю щокою?

— Що... ой, — вона торкнулася до садна на вилиці й сором’язливо засміялася, — усе так погано?

— Ганно? — озвалась Емілі. Вона нахилилася до подруги, прибрала пальцем пасмо волосся й одразу змінилася на лиці. — Йой, ти впала зі стіни?

— Ні, — відповіла Ганна, а тоді відчула раптовий напад сорому й ще чогось... чогось схожого на провину, хоча й не розуміла причини. Вона висмикнула пасмо з руки Емілі, і волосся знову прикрило її щоку. — Не зовсім. Мене... Ну гаразд, дехто спіймав мене.

— Дехто спіймав тебе? — Г’ю насупився. — На чому?

— Я перелазила через стіну, а... — Вона притихла й озирнулася через плече, переконуючись, що ніхто не підслуховує. Чому їй так соромно за те, що сталося? — Один із чергових... ну... схопив мене. — Ганна невпевнено засміялася, намагаючись розвіяти загальну напругу. — А сьогодні все болить. Думаю, що, мабуть, регбісти таки заслуговують на ті дурнуваті сині кофтинки.

— Один із чергових? — жорстко перепитала Емілі, ігноруючи Ганнині спроби змінити тему. — Ганно, а що то за черговий? Це ж не?..

Ганна мовчки кивнула, й Емілі вжахнулася.

— Господи боже! Що він сказав? Ти ж повідомила про це комусь?

— Поки що ні, — відповіла Ганна. Вона навмисно говорила тихіше, бо Емілі обурювалася надто гучно. — Він нічого не казав... я й не хотіла з ним розмовляти. Хтось підійшов, і я втекла.

— Господи! — вигукнула Емілі й підвелася, ніби вже не могла стримати гнів. — Ганно... це ж... Не знаю, що й казати. Чому ти не зателефонувала мені?

— Я думала... — Ганна притихла й ковтнула. — Я думала... я не...

Емілі просто хитала головою. Ганна ж усвідомила, що їй не треба договорювати: Емілі, як і кожна дівчина, яка провела бодай одну ніч віч-на-віч із таким страхом, знала ту дивну суміш провини, відрази й самоненависті, а отже, розуміла її почуття.

На обличчі Г’ю, навпаки, була тривога й розгубленість. Він спершу глянув на Емілі, тоді на Ганну, а потім знову на Емілі, ніби чекаючи на якусь вказівку.

— Що... о боже! А що... що ж тепер робити? — зрештою видавив він із себе. Його щоки палали, хоч Ганна не була певна, чи це від гніву, а чи від збентеження.

— Та не хвилюйся, Г’ю, — сухо мовила Емілі. — Я про все подбаю. Ти йди на свій іспит. Ганно, а ми з тобою розповімо про все.

— Я розкажу, — рішуче відповіла Ганна, намагаючись знову взяти ситуацію під контроль. Однак Емілі похитала головою.

— Жодних «розкажу». Треба розповісти вже, поки не посходили садна, поки він не зможе знайти відмовок. Ми йдемо до голови коледжу!

— Ні. — Ганнин голос прозвучав різко. Тепер люди справді подивилися на неї, тож вона змусила себе говорити тихіше: — Та ні, чесно, то вже занадто. Я ось була в душі й теж думала, що його робити. Хочу піти до доктора Маєрса. Він мій професор, а в довіднику сказано, що до нього першого треба звертатися з будь-якими особистими проблемами.

— Доктор Маєрс? — Емілі подивилася на неї із сумнівом. — Це не той лячний тип, який запрошує студентів до себе додому?

— Ну він влаштовував кілька вечірок, — мляво відповіла Ганна. — Ми з Ейпріл ходили на одну. Содома й Гоморри там не було, коли що.

— Ну добре. Тоді підемо до нього. Готова?

Ганна намірялася щось сказати, але передумала.

Вона не була готова. І, мабуть, ніколи не буде. Але також розуміла, що Емілі не відступить.

УЖЕ ЧЕРЕЗ П’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН вони стояли біля кабінету доктора Маєрса й прислухалися до звуків, що долинали звідти.

— Там хтось є, — прошепотіла Ганна. — Може, прийдемо трохи пізніше?

Двері відчинилися до того, як Емілі встигла відповісти. З кімнати вийшла дівчина, яку Ганна вперше побачила на вечірці доктора Маєрса. Вона відкинула довге темне волосся на один бік і попростувала далі коридором.

— Гарної вам перерви, докторе Маєрсе! — мовила вона через плече, уже відходячи.

— Au revoir, Рубі! — гукнув доктор Маєрс навздогін. — До наступного року. О, Ганно, — дещо здивовано мовив він. — Цього тижня ми не маємо консультацій щодо іспитів. Ви забули?

— Ні, — невпевнено відповіла Ганна. — Я не забула. Але якщо ви зараз не маєте часу...

— Ганна хотіла з вами про дещо поговорити, — втрутилась Емілі. — Про дещо важливе. Ви знайдете десять хвилинок, докторе Маєрсе?

— Десять хвилинок? — чоловік глянув на годинник і кивнув. — Так, десять хвилинок маю. Проходьте.

Він трохи відступив, а Ганна й Емілі протиснулися до маленького кабінету. Жалюзі були опущені через літнє сонце, світлотіньові смуги мерехтіли й переливались у всій кімнаті. Ганна нервово опустилася на краєчок стільця, на якому сиділа під час консультацій, а її волосся впало на обличчя. Емілі вмостилась у крісло в кутку та з похмурим виразом схрестила руки.

— Чим я можу вам допомогти, Ганно? — привітно запитав доктор Маєрс.

Ганна тремтіла всередині від думки про те, які речі вона от-от розворушить, але потім опанувала себе. Цього разу Джон Невілл перейшов усі межі. Вона мусить розповісти.

— Ідеться про одного із чергових, — мовила Ганна. Їй пересохло в горлі, вона ковтнула і пошкодувала, що за сніданком не випила нічого, окрім міцної кави. — Про Джона Невілла. Того, що дуже високий.

— Так, містера Невілла я знаю, — відповів доктор Маєрс і насупився, не розуміючи, до чого вона веде.

— Минулого вечора він спіймав мене, коли я перелазила через стіну за клавдом, — продовжила Ганна. Її серце калатало. — І він... він схопив і збив мене. На землю. Він. — Вона знову ковтнула. Щось ніби стискало їй горло, душило. — Він накинувся на мене й притиснув до землі своїм тілом. Я не могла рухатися. Це було... — Ганна притихла, не знаючи, що казати далі. — Це було... — знову видавила вона із себе, а тоді просто заплющила очі.

— Ганна побита, докторе Маєрсе, — гнівно втрутилась Емілі. — Гляньте на її обличчя. Нема жодних підстав для такого покарання. І це не один випадок, його ставлення до Ганни завжди було неприпустимим, а ще...

— Заждіть-заждіть, леді, — сказав доктор Маєрс, піднявши руку. — Ганно, що там з вашим обличчям?

Ганна неохоче прибрала волосся, що прикривало її посинілу щоку, і нахилилася до смуги сонячного світла. Деякий час доктор Маєрс мовчки розглядав сліди, а потім склав руки.

— Зрозумів. Ганно, розкажіть мені докладно, що сталося. Ви перелазили через стіну? Чому ви перелазили через стіну?

— Я не... — заговорила Ганна, однак замовкла. Вона мала б сказати: «Я не хотіла, щоб Невілл бачив мене біля будиночка». Але злякалася, що такі слова мимоволі викажуть її упередженість щодо до нього. Тож затинаючись пробубніла: — Так я хотіла скоротити... клавдські ворота були зачинені.

— Гаразд, ви перелізли через стіну. Що було далі?

— Я саме спускалась і відчула, як хтось вхопив мене за ногу.

— Хтось? То ви спочатку не знали, що то Невілл?

— Ні, спочатку не знала. Було темно, я злякалася, вирвалася і втекла.

— А він побіг за вами?

— Так, він кричав щось типу «стій» чи «стій, порушнице». Вже не згадаю.

— Зрозуміло, а що було далі?

— Він зловив мене біля галереї, — мовила Ганна. Слова загусли в її горлі, як смола. Вона знову почула ритмічне тупотіння ніг Невілла позаду, згадала, як боляче стрепенулося її тіло, коли він схопив її за комір і потягнув. — Він спіймав мене за кардиган і підчепив, а я впала. Потім накинувся на мене всім тілом. Тримав руку на моїй потилиці. Я не могла... — Ганна на мить притихла. Її дихання пришвидшилося, а пульс несамовито застугонів у вухах. — Я не могла навіть дихати. У голові запаморочилося.

— А потім?

— А потім хтось ще прийшов і запитав, що відбувається. Невілл підвівся, а я... просто втекла. Я дуже злякалася.

— Але ви бачили, що то він?

— Так, коли він підчіплював мене. Тоді я його впізнала, — відповіла вона й почула, як затремтів голос. На очі навернулися сльози. — Я абсолютно впевнена, що то він. Я впізнала його голос і його... — Ганна притихла, бо не могла промовити «його запах». Ці слова натякнули б на їхню близькість, а цього їй хотілось уникнути. Тож дівчина повела далі затинаючись: — І т-там був ще хтось. Чоловік. Думаю, що викладач. У будь-якому разі він говорив з Невіллом. І зможе підтвердити мої слова, те, що саме Невілл схопив мене. І постраждало не лише обличчя, подивіться.