Рут Уэйр – Та дівчина (страница 36)

— Я зловив оцю дівчину, вона перелазила через стіну, — відповів засапаний Невілл, а потім став на коліна, боляче тиснучи своєю вагою на руку Ганни.

Поки він повільно підводився, дівчина лежала, ледве дихала й тремтіла, відчуваючи потужний потік повітря, яке поволі наповнювало легені.

— Добре, а все ж я сумніваюся...

Більше Ганна нічого не чула. Нею керував єдиний інстинкт — утікати.

Коли вага Невілла повністю спала з неї, вона перекрутилася, як тварина в пастці, і вирвалася з-під нього, а тоді пошкутильгала вздовж дворика до сьомих сходів, піднялася, долаючи по три сходинки за раз, до вітальні, до свого укриття. Притулилася спиною до міцних дерев’яних дверей власної спальні... а потім опустилася на підлогу й ридма заридала.

ПІСЛЯ

Отож... — Раян знову криво усміхнувся. Вони сиділи у вітальні й пили чай, який Ганна приготувала під його керівництвом. — Що тебе сюди привело? — Він заговорив з манірним акцентом, зовсім не схожим на його звичайний, і наголосив: — Чутки про мою смерть занадто роздувають.

Ганна не втримала сміху. Перед нею сидів той самий Раян — насмішкуватий і саркастичний. Любить подуркувати навіть попри пережите.

— Ніяк не можу повірити: ти маєш просто фантастичний вигляд, — мовила вона, а він вишкірив зуби.

— Ай, бачила б ти мене кілька років тому. Підгузки для дорослих, підіймачі й усі ці прибамбаси. Я був такий сексі.

— А Белла як?

— Ніби добре. Вона й дівчатка — мій порятунок.

Дівчатка. Звісно. Вона мало не забула, що тепер Раян має двох маленьких донечок.

— А скільки їм?

— Мейбл майже чотири, а Лулу — два. Мейбл народилася одразу після інсульту. Белла весь час каже, що я не можу ділитися місцем під... — Він замовк і трохи насупився, ніби добирав правильне слово, а потім його обличчя проясніло і він доказав: — Під прожектором. Що все має крутитися навколо мене.

— Ми з Віллом чекаємо на дитину, — сказала Ганна. Вона злегка поплескала свій живіт і одразу відчула себе демонстративною дурепою. Вона досі не могла звикнути, що воно, їхнє дитя, там. Що їхня з Віллом єдність зростає всередині неї. — Ти знав?

— Так, Г’ю казав. Вітаннячка. Дитина розірве ваше минуле життя на клапті й склеїть його блювотинням і лайном, але нова реальність все одно буде прекраснішою, ніж ви могли уявити.

Ганна усміхнулася від цих слів. Раян теж, але цього разу сумно. Можливо, він думав про те, як їхні життя розбилися на друзки після смерті Ейпріл.

— А я й не знала, що ти досі спілкуєшся з Г’ю, — мовила вона, щоб змінити тему.

— Так, кумедія якась. Я теж ніколи не думав, що ми з ним подружимося через листування. Після коледжу ми майже не спілкувалися. Але він написав мені після інсульту. Він хороший друг.

Кращий від вас із Віллом. Ці слова зависли в повітрі. Ганна прекрасно розуміла, що Раян не промовив би їх, він не докоряв би їм, але замовчування правди не скасовувало її.

Ганна ковтнула. Вона мусила порушити це питання: їй було нестерпно дивитися, як вони обоє оминають цю тему: стільки років мовчання без навідин... Що це, як не зрада?

— Вибач, — мовила Ганна. — Раяне, мені справді прикро, що ми взагалі не навідувалися до тебе. І я знаю, що Вілла теж це мучить. Просто... не знаю. Я так хотіла втекти від усього, пов’язаного з Пеламом. Саме тому й опинилася в Единбурзі. І я не хочу, щоб ти думав, ніби я, Вілл і Г’ю утворили там таку собі милу зграйку й відгородилися від інших. Усе геть не так. Вілл приїхав, щоб знайти мене. Не думаю, що я коли-небудь шукала б його сама. Бо мені було боляче. А Г’ю... — Вона притихла, бо ніколи не замислювалася про те, чому Г’ю поїхав до Шотландії. — Думаю, Г’ю подався за Віллом. Або, здається, він колись проходив там хірургічну ординатуру. Може, йому там просто сподобалося. Але я ніколи не хотіла відштовхнути тебе... або Ем. Я просто... — Ганна знову притихла, добираючи слова: — Я просто намагалася вижити, розумієш?

— Усе добре, — лагідно мовив Раян. Простягнувши здорову руку, він ніжно доторкнувся до неї. — Ми всі трохи наколобродили. Ну дивися, скільки разів я телефонував тобі до інсульту? Раз чи двічі? І хіба щоб на весілля запросити. Усе крутилося навколо мене, кумедія. І так, не брехатиму, мені було дуже паскудно. Але бачу, що й ти не дуже веселилася. І ти тут ні до чого. Я і з Емілі не спілкувався після університету. Якось ми розбіглись усі. Хто куди.

Ганна кивнула. На її очах забриніли сльози. Вона хотіла сказати, як сильно за ним скучала, як часто думала про нього та Ем, але не могла дібрати слів.

— Гадаєш, це все через Ейпріл? — зрештою спитала вона. — Я про інсульт. Завжди про це думала.

— Через... — Раян притих, підбираючи слова. — Ти маєш на увазі стрес?

Ганна кивнула. Раян криво знизав плечима, підійнявши одне вище від другого.

— Може, трохи вплинув, але загалом це через мою поведінку. Я ж постійно цмулив, курив, вживав усіляке лайно... тиск був жахливий... І це був мій вибір. Ну добре, тиску я не вибирав, — додав він, засміявшись, — його вже успадкував. Але я мав би лікуватися, а не ховати голову в пісок.

Ганна прикусила губу. Вона не хотіла про це думати.

— Отже, що тебе сюди привело? — перепитав Раян, цього разу з очевидним наміром змінити тему розмови. Ганна надпила чай, згадавши, як вона ненавидить марку PG Tips, і глибоко вдихнула.

— Ти знаєш репортера Ґерайнта Вілльямса?

— Ґера? — трохи здивовано перепитав він. — Так, знаю. Хороший хлоп. Ми працювали разом у «Геральді». А чому ти питаєш?

— Він прийшов до моєї книгарні. Ти ж, певно, чув, що Джон Невілл помер?

— Чув. Важко було не почути, якщо чесно. В усіх новинах гуділи.

Ганна кивнула.

— Так от, після його смерті до мене прийшов Ґерайнт. Він працював над подкастом разом з Невіллом, принаймні так він сказав. І хотів почути мою версію подій.

— Зрозуміло, — відповів Раян. Він трохи насупився, але не злісно, очевидно, просто намагався зрозуміти, до чого вона вела.

— Ми випили по каві, і він... ну, він думає, що Невілл. — Ганна надпила гарячого чаю, намагаючись видавити із себе ті слова. — Він думає, що Невілл невинний.

На її подив, Раян відреагував спокійно. Він просто повільно кивнув.

— Ну що тобі сказати? Не він єдиний. Зрозуміло, що з таким захистом запитання посипалися, купа запитань.

— Ти про що? — насуплено запитала Ганна.

Раян зітхнув і злегка підійнявся на кріслі колісному, ніби сидіння на ньому завдавало болю. Ганна зауважила, що в нього працює лише одна рука. Цією рукою він тримав чашку чаю й кермував кріслом колісним, а тепер сперся на неї, нахилився на бік й опустився назад, від чого заскрипіли гальма крісла.

— Ти не належиш до того кола, то можеш і не знати. Але журналісти... Ми часто спілкуємося з юристами, і, що ж, є загальна... загальна... — Він притих, а його погляд посклянів.

— Що?

— Ай, от зараза... як там кажуть? — Раян роздратовано скривився. — Коли всі погоджуються з одним і тим самим. Згода. От слово, яке я шукав. Вибач, після інсульту дещо по-випадало з голови. Слова, імена, обличчя. Уже все налагоджується поволі, але, коли втомлююся, таке трапляється. Що я там казав?

— Загальна згода, — підказала Ганна, і Раян кивнув.

— Так от. Згода щодо того, що його захист не дуже добре попрацював. Тобто до чого все звели? Ти побачила, як він спускався сходами. І все! Не так і багато, щоб посадити хлопа на довічне.

— А як же переслідування? — запитала Ганна. Раптом вона відчула роздратування, ніби Раян у чомусь її звинувачував. — Усе це випливло на суді, про інших дівчат, за якими він шпигував. Хіба суддя не розказував про загострення його поведінкових проявів?

— Казав, але ж є аргументи, що половина доказів взагалі непри... — Він замовк і розчаровано вдарив себе по коліні. — От собака, і воно вилетіло з голови.

— Неприйнятні? — несміливо запитала Ганна, вагаючись, чи ввічливо з її боку доповнювати, але Раян полегшено кивнув.

— Так! Дякую. Неприйнятні. Через ці докази присяжні могли ставитися до нього упереджено. Адже жоден з тих доказів не свідчив, що він точно вбивця. Правда ж?

— Раяне, він напав на мене!

— Або ж просто виконував свою роботу й зупинив людину, що, як він бачив, намагалася вдертися до коледжу, — відповів Раян, а помітивши, що вона наміряється протестувати, підняв руку. — Послухай, я ж не кажу, що ти помилилася. Ти розповіла, що сталося, а все інше залежало від присяжних. Не ти мала захищати Невілла. Я просто пояснюю, чому дехто не згоден з вироком. Але вже запізно.

Ганна замислено кивнула. Тепер уже направду запізно. Невілла не повернути. Та водночас вона розуміла, що не може лишити все як є. Не тоді, коли існує бодай малесенький шанс, що Ґерайнт таки має рацію.

— І... і ще дещо, — дуже й дуже повільно мовила Ганна, а потім притихла, не знаючи, як спитати про таке. Звісно, зараз ситуація інакша, це не розмова з Віллом — її коханим, законним чоловіком, хлопцем Ейпріл. Та в будь-якому разі таке запитання має нотку звинувачення.

— Кажи вже, дитино, — мовив Раян, але доброзичливо, наче розумів, що їй важко. Ганна глибоко вдихнула.

— Ґерайнт сказав... він стверджує, що Ейпріл розповіла тобі... — Ганна знову притихла й ковтнула, відчуваючи гупотіння пульсу в горлі, а потім подумала, що таке хвилювання не надто корисне для дитини. За якусь мить вона різко випалила: — Він сказав, що Ейпріл була вагітною.