Рут Уэйр – Та дівчина (страница 35)
— Н-ні... я не знаю, — відповіла Ганна. Здавалося, ніби хтось здирає пластир з її рани, оголюючи щось напрочуд чутливе й ніжне. — Просто він... він завжди десь поруч, завжди ніби крутиться біля мене. Якось зайшов до нашої кімнати.. . я навіть говорити про це не хочу, — швидко додала вона, побачивши, що Емілі нажахано роззявила рота, щоб вставити якусь обурену репліку. — Я сказала йому, щоб він забрався геть. І він таки забрався, просто... просто він реально мерзенний, і я не знаю, що із цим робити.
— Ти маєш звернутися до керівництва! — вибухнула Емілі. — Це ж ненормально!
— І що я їм скажу? Він прийшов на виставу моєї подруги, а мені стало трохи некомфортно?
— Вона має рацію, — кинув Раян через плече, — резони такі собі, не козирні. Пра?
Емілі вже хотіла заперечити, але Раян раптом показав на вагончик з кебабом, припаркований у провулку на перехресті, і на чергу, що зміїлася тротуаром.
— Овва, носом чую вечерю! Почекайте мене. Буду за секунду.
— Ти чергу бачив? — роздратовано кинула Емілі. — І ти не чув, що я казала? Маю до завтра купу всього повторити.
— Ну то не чекай, — озвався Раян. Він уже був на середині провулка. — Зігрій мені ліжечко!
— Хіба у твоїх мріях! — вигукнула Емілі й роздратовано зітхнула. — Баран. Гаразд, я пішла, він простоїть у тій черзі пів години, якщо пощастить. А потім ще жуватиме дві години. Ганно, ти як?
— Я з тобою, — відповіла Ганна. Вона глянула на годинник і спробувала зрозуміти, яка ймовірність, що Невілл уже в коледжі. Він там живе? Ганна раптом усвідомила, що взагалі не уявляє, як живуть чергові поза роботою. — Г’ю, а ти?
— Ну, я дуже зголоднів. Я міг би... я міг би піти з Рая-ном? — запитав Г’ю таким тоном, ніби чекав на їхнє схвалення. Він був геть невпевнений у собі. Ганна завжди підозрювала, що вони з Раяном не справжні друзі, що їх радше пов’язував Вілл, а не щось особисте. Можливо, Г’ю хотів це змінити.
— Хоч на всі чотири! — випалила Емілі. — Бувай, Ковтсе! — прокричала вона вслід Раянові, а потім круто розвернулась і пішла.
МАЙЖЕ ОБ ОДИНАДЦЯТІЙ вони повернулися до Пеламу. Наближаючись до головних воріт, Ганна мимоволі сповільнила ходу й задумалася, чи зустріне там Невілла.
— Ходімо, — нетерпляче сказала Емілі, коли вони перейшли Пеламську вулицю.
— Ти йди, — відповіла Ганна, — а я подивлюся, може, вхід біля клавду ще відчинений.
— Ні, зачинений, — сказала Емілі, а потім зупинилась і пильно глянула на Ганну. — Це через Невілла? Можу глянути, чи він у будиночку.
— Та ні, порядок, — мляво відповіла Ганна. — Це ж треба стукати до нього о такій годині, а потім ще й пояснювати, що мусиш вернутися й забрати мене. Якось переживу. І що, коли він там? Не з’їсть же він мене.
— Ну гаразд. Але, по-перше, я хочу ще раз наголосити, що це супердике рішення. Ти перекроюєш власні плани, аби уникати його, замість звернутися до керівництва. А по-друге, ти знала, що за клавдом можна перелізти через стіну?
— Що? — Ганна обхопила себе руками за плечі, тремтячи від пронизливого вітру, що витав Пеламською вулицею. Був червень, та навіть у кардигані вона замерзла від нічної прохолоди. — Ні, я не знала. А де саме? Усі стіни по два з половиною метри заввишки й вкриті колючим дротом.
— Там є малесенька місцина, де можна зачепитися й перелізти. Мені її Раян показав, раз скористався нею. Тоді він забув свій студентський, а йти аж до центрального входу не хотів. Показати?
— Так! — Ганна відповіла нетерплячіше, ніж мала б, і відразу відчула, як це безглуздо. — Хоча насправді невелика проблема. Я не проти піти повз будиночок. Просто той лаз міг би... ну знаєш. Знадобитись десь-колись.
Емілі глянула на Ганну без найменшого сумніву, розуміючи, що та не хоче зустрітися з Невіллом, і мовчки повернула на Пеламську вулицю. Вони швидко проминули клавдські ворота, потім повернули за ріг і вийшли на маленьку алею, що вела до так званої галявини — прилеглої до Пеламу території. На ній грали в крикет або відпочивали під теплим промінням у сонячні дні. Тамтешній мур, що облягав коледж із чотирьох сторін, поріс плющем і в’юнкими рослинами. Емілі, підсвічуючи телефоном, повільно пішла між низькорослих дерев. Зрештою зупинилася там, де плющ поріс найгустіше.
— Глянь, — показала дівчина, — бачиш? Плющ створює такий собі матрац над дротом. Ти можеш стати на отой камінь, що стирчить посередині, і підтягнутися.
— На оцей? — перепитала Ганна, недовірливо вказавши на камінь ледь не за півтора метра від землі. — Раян, може, і дістане туди, але точно не я. Надто високо.
— Так, цей. Раян тоді підсадив мене, але, може, знайдемо якусь колоду, — запропонувала Емілі. Вона пошукала в зарослях, підсвічуючи телефоном, але потім, здається, зрозуміла, що це марна справа. Поруч не було нічого достатньо міцного. — Добре, облишмо. Новий план. Я підсаджу тебе, а ти витягнеш мене, якщо зможеш. Якщо не вдасться, то я піду до головного входу.
Емілі склала долоні й налаштувалася. Ганна стала на ту живу піддатливу конструкцію зі схрещених пальців й відчула, як подруга щодуху штовхнула її.
Ганна вхопилася за верхню частину стіни, але на секунду завагалася, чи впорається. Старий камінь кришився під пальцями, а в’юнке гілля поволі відшаровувалося від стіни. Та потім вона намацала лівою ногою виступ, який показала Емілі, підтягнулася за допомогою нього і, задихаючись-шкрябаючись, перекинула праву ногу через стіну.
— А-ай! — зойкнула від болю гучніше, аніж того хотіла.
— Усе нормально? — стривожено прошепотіла Емілі знизу.
— Так, усе гаразд, — не зовсім чесно відповіла Ганна, адже зачепилася стегном за голу колючку зверху стіни, а піднявшись і сівши, відчула, як по нозі щось тече — точно кров. Ганна обережно торкнулася джинсів і намацала розірвану тканину й зловіщу вогкість. — Я просто вкололася дротом. Житиму, але царство небесне моїм джинсам, — мовила вона й сухо засміялася. — Ну добре, твоя черга. Я тягнутиму, а ти стрибай.
Вона напружилась і простягнула руку Емілі, але не побачила нічого, окрім темного силуету й мерехтіння телефона в мороці.
— А знаєш, — неохоче сказала Емілі, — я тут подумала, краще цього не робити. Ти можеш злізти?
Ганна глянула донизу. З іншого боку стіна видавалася нижчою, а ще там була підпірка, на яку вона могла б стати, щоб не впасти.
— Та, гадаю, все буде добре. Ти точно передумала?
— Так, цей обхід класний для регбіста зі зростом під сто вісімдесят, але не для тендітної крихітки заввишки сто п’ятдесят. Уже мовчу про те, що я у своїх улюблених босоніжках. Якщо ти
— Точно, — відповіла Ганна. — Хай щастить з навчанням!
— Тоді бувай, побачимося вже за сніданком.
Ганна сиділа й прислухалася, аж поки хрускіт від ходи Емілі стих, розчинившись у темряві серед дерев. Потім перекинула другу ногу через стіну й завмерла, міркуючи, як спуститися.
Найлегше було б перевернутися на живіт: тоді вона трималася б руками за стіну й стала на підпірку. Попри біль, вона почала перевертатися, відчуваючи, як товсті в’юнкі лози плюща впиваються у шкіру і як протестує поранене стегно, коли джинсова тканина торкається рани.
Зрештою Ганна таки лягла на живіт, а її ноги теліпалися десь там, де мала би бути підпірка. Дівчина почала обережно спускатися. Уже майже повністю витягнулася, руки затремтіли від незвичного напруження, аж раптом відчула, як щось —
Ганна інстинктивно смикнула ногою. Рука відпустила її, а якийсь чоловік застогнав від болю й поточився назад. Тоді вона не втрималася і сповзла, подерши ребра й боляче приземлившись на кісточки.
Однак усупереч цьому Ганна майже миттєво підхопилась і побігла за клавд, терплячи біль у стегні й колінах. Вона не знала, хто вхопив її, але й не хотіла з’ясовувати. Вона грубо порушила правила. Якщо хтось із консультантів чи викладачів коледжу дізнається про це, у неї будуть серйозні проблеми.
— Гей! — крикнув їй навздогін той, хто вже оговтався після удару ногою. То був чоловічий голос, але, на диво, високий, майже фальцет. — Гей, ти, зупинись!
Ганна дременула ще швидше й на розі звернула в прохід, що вів до Нового дворика.
Але чоловік таки наздогнав її.
Ганна відчула біль, стрепенувшись від несподіванки, коли переслідувач схопив її за комір, потягнув і збив з ніг. Вона впала, різко приземлившись ліктями й коліньми на рінисту доріжку.
Їй аж дух забило.
Чоловік важко навалився на неї всім тілом, накривши її майже повністю, притиснув свої стегна до її сідниць, а грудьми причавив до землі. Його рука лежала на її потилиці. Вона не могла глибоко вдихнути, але відчувала до жаху знайомий запах — огидну затхлу суміш поту й вологи.
Її охопила паніка.
— Відчепися від мене, — нарешті видала Ганна, задихаючись, але її голос звучав приглушено і ледь чутно. Чоловік притискав її голову до доріжки, тож вона ледь дихала. Дівчина тремтіла всім тілом від страху, її руки змокріли, а легені благали кисню. Вона відчула вагу його стегон на собі, а потім ще дещо. Щось тверде й товсте наполегливо притискалося до неї. — Від... — спробувала вона знову, але слова розчинилися в приглушеному риданні. У її голові почали вибухати зорі, затуманюючи зір. — Від...
Потім прозвучав інший голос, нижчий, незнайомий.
— Що тут відбувається, містере Невілле?