Рудольф Дауманн – Діаманти Ківі-Ківі (страница 2)
Молодого негра мічолунгі Тіль Брюггенсен у свій час врятував від переслідувачів, коли той, не стерпівши каторжної праці на будівництві залізниці в Лінді, втік звідти. Фламандець застрілив двох собак-шукачів, а потім відправив у пекло чорних поліцаїв. Відтоді Баантумічо став для Тіля вірним і відданим другом. Протягом останніх тижнів перебування в Леопольдвілі Баантумічо взяв на себе всі турботи про свого господаря. Він спритно крав для нього щось їстівне на базарах або жалібно виклянчував у своїх одноплемінників.
За це хазяїн подарував Баантумічо жетон, який свідчив, що негр має по контракту постійну роботу і звільнений від примусової праці. Такі жетони негри носили на шиї. Цей важливий документ Брюггенсен під час відвідин головного комісара Бельгійського Конго в питаннях праці просто поцупив з полиці. Не міг же він внести гарантійну суму двісті бельг за контракт з чорним робітником, бо за ті гроші, які ще лишилися від продажу плантації, треба було купити доброякісних патронів для рушниці.
Фламандець і мічолунгі задоволено, всміхнулися один одному, коли їм пощастило дістати квитки на державний пароплав, що курсував між Леопольдвілем і Порт-Франкі на Кассаї. Тіль розташувався на носовій палубі в каюті, а Баантумічо — на кормі, де на двадцяти п'яти квадратних метрах розмістилася добра сотня темношкірих. Вони лежали суцільною масою. Кожен щільно притискався животом до спини сусіда. На щастя, сюди ще не проникла європейська поспішність, бо інакше довелося б пливти і вночі. За годину до заходу сонця пароплав пришвартувався до берега, і негри могли розім'яти набряклі ноги та зварити собі на невеличкому вогнищі в дірявих каністрах з-під бензину кашу з маніока. Іноді їм щастило нашвидкуруч відшукати в лісі кілька величезних жаб, три-чотири незграбних болотяних черепахи, молодого крокодила чи десяток слимаків завбільшки з кулак. Усе це було приправою до каші.
Тіль не сідав вечеряти разом з білими пасажирами. В нього не вистачало п'яти бельг, щоб заплатити за вечерю. Та йому пощастило: на пароплаві пливли кілька юнаків, які нещодавно прибули з Європи. Вони охоче пригощали фламандця, підносили йому кухоль за кухлем свіцлерум, сподіваючись дістати від нього, досвідченого жителя тропіків, добрі поради для нового життя. Юнаки мали стати учнями на фермах або помічниками у факторіях, розкиданих десь по лісах Кассаї, і були чудово споряджені: вони їхали з легкими металевими чемоданами, корковими тропічними шоломами, сповнені віри в свої всеперемагаючі похідні аптечки і москітні сітки.
— Усе це пусте, хлоп'ята, — казав їм Тіль Брюггенсен, смакуючи свіцлерум. — Раджу вам одне: неодмінно укладіть з хазяїном договір про труну! Що це таке? А ось що. В договорі має бути зазначено: в разі передчасної смерті хазяїн ферми повинен відправити ваш труп в оцинкованій труні за свій рахунок на батьківщину. Тоді він подумає, чи посилати вас відразу в якесь найгірше тропічне пекло, де ви через півроку загинете від амебної дизентерії, тропічної малярії або більгарців[3]. Люб'язний експлуататор завжди дозволятиме вам відпочивати ополудні, що заощаджує сили і є найкращим засобом проти сонячного удару. Плата за транспортування трупа від Порт-Франкі до Антверпена коштує немало, більше, ніж хазяїн мусив би виплатити вам за рік служби. Тому вас, новачків у тропіках, старанніше оберігатимуть, поки ви акліматизуєтеся в Конго… Питаєте, чи уклав я договір про труну? Так я ж сам підприємець, хлоп'ята, і якщо зароблю досить, то подамся звідси живим, без труни. Тоді я поїду першим класом в Остенде чи Мідделькерке. О, якою приємною прохолодою повіває там вітер!
Окружний поліцейський комісар у Порт-Франкі не дозволив Брюггенсену і його негрові їхати далі. Він розпитав, який у них провіант, а також товари для обміну, і сказав, що треба найняти з десяток місцевих носильників, які супроводили б мисливців.
— У вас, здається, дитяче уявлення про тропічні ліси, пане Брюггенсен, — зверхньо і водночас поблажливо кинув він. — Ви вирушаєте на полювання, немов швейцарські стрільці в похід: з шматком хліба в ягдташі та пляшкою доброго женевера. Ні, так не вийде, пане Брюггенсен! Я ж відповідатиму, якщо хтось знову попаде в болото і стане здобиччю крокодилів або якщо доведеться витрачати чималі гроші на пошукову експедицію. Отже, або ви добудете спорядження за інструкцією, або повернетесь назад у Леокін!..
Та фламандцеві пощастило ухилитися від урядової опіки. Одного ранку він зник з порту разом з Баантумічо, який встиг заприятелювати у Порт-Франкі з своїми чорними братами, що служили тут поліцейськими та солдатами.
Висланий їм навздогін патруль, який мав привести втікачів назад, через десять днів ні з чим повернувся у Порт-Франкі.
«Джунглі дуже великі, Кассаї дуже широка, крокодили величезні, а стежка до Анголи заросла! — співали негри по дорозі додому. — Як ранковий туман у засуху, зник слід білої людини. Ніколи вже не прийде вона у Порт-Франкі, її поглинули джунглі та болота Ківі-Ківі!»
Негри — поетичний і співучий народ. Про все, що думають, вони розповідають в імпровізованих піснях.
ПОВЕРНЕННЯ З КІВІ-КІВІ
Коли комендант порту хотів подарувати фламандцеві замість його драних штанів нові, той хрипко вигукнув:
— О, це був би чудовий обмін, пане капітан! Навіть за сто тисяч бельг я не віддам цього лахміття. Зовнішній вигляд — ніщо, важливий зміст!
Купець Аслак бен Абдул, відомий як найскупіший лихвар, видав Брюггенсену позичково значну грошову суму, дехто казав: тисячу бельг готівкою. Крім того, Аслак бен Абдул купив для Брюггенсена нові сорочки, корковий шолом, легкі полотняні куртки і чоботи, а для
Баантумічо — одяг боя з блискучим червоним тарабушем[4], який носять слуги в будинках знаті.
— Вас це дивує, хлопці? — сміявся Тіль у барі. — Як бачите, працьовиті люди мають кредит… Чому ж мені не купити собі нових штанів? Б'юсь об заклад, що інших таких дорогих штанів, як оці мої драні, в цілому світі не знайти! Я не скину їх до самого Леокіна, а там продам, скажімо, за п'ятсот тисяч бельг! Ці штани ввійдуть в історію!
Другого дня, заплативши скажені гроші за окремі каюти для себе і негра, Брюггенсен першим пароплавом поплив з Баантумічо униз по Кассаї. Пасажири рідко бачили їх. Фламандець всю дорогу лежав: він був тяжко хворий на тропічну малярію, ковтав хінін, скільки могло витримати серце, і сам вливав собі ліки проти більгарціозу. Через десять днів він зійшов на берег у Леопольдвілі. У нього тремтіли коліна. Вірний негр дбайливо підтримував його.
Адміністратор готелю «Ройяль» здивовано закліпав очима, коли хворий у драних штанях почав вимагати окреме бунгало для себе й слуги.
— Щоденна плата п'ятдесят бельг! — поквапливо попередив він.
— Я не питаю про це! Знаю ваші лихварські ціни! — прохрипів Тіль. — Ось п'ятсот бельг наперед.
Коли портьє запитав про багаж, фламандець у відповідь тільки засміявся:
— У мене, чоловіче, все в кишенях, ось тут під лахміттям! Тут більше, ніж може вміститися в п'яти скринях. Ми вже якось влаштуємося. А тепер викличте сюди негайно пана Беніссона, так, шефа алмазної компанії Де Беерс у Леокіні. Скажіть йому, що Тіль Брюггенсен повернувся з Кассаї і має до нього важливу справу! А потім якнайшвидше запросіть лікаря Массіньї. Мене добряче скрутило.
Виходячи від хворого, лікар зустрів на веранді бунгало представників компанії Де Беерс.
— Вам, власне, не слід іти зараз до Тіля Брюггенсена, містер Беніссон, — кинув лікар. — Він — руїна, йому треба було б лягти в лікарню і з місяць добре поспати. Тільки тоді, може, пощастило б вигнати з його тіла тропічного диявола. Але цей твердолобий фламандець упирається, вимагає, щоб я переселився сюди і тут лікував його. Він запевняє, що ви візьмете на себе всі витрати.
— Якщо Тіль Брюггенсен так упевнений в цьому, то, може, він і не зовсім збожеволів, — буркнув товстий Беніссон. — Але скажіть відверто, пане лікар, чи він взагалі сповна розуму?
— Цілком, містер Беніссон! Зараз у нього якраз нема приступу. Проте говорити з ним треба обережно, дуже обережно!
— Тоді пришліть сюди сиділку з медикаментами і лікуйте! Компанія Де Беерс неодмінно візьме на себе всі витрати. Так я можу зайти?
— Заходь уже, шахраю! — почувся слабкий голос з затемненої кімнати. — Викладай мільйон фунтів стерлінгів, Беніссон! Дешевше я не продам свою таємницю. Якщо ж ти не згоден, я засную конкурентну фірму і розорю вашу компанію.
— Ах ти, старий зухвалець! — засміявся скупник алмазів. — Галасує, мов стадо лютих горил, а приніс, мабуть, мізерні три камінці. Таке вже не раз бувало. Нікому ще не пощастило натрапити на основне родовище алмазів.
Коли через три години лікар Массіньї прийшов у «Ройяль» з санітаром і сиділкою, Беніссон підвівся з стільця, що стояв поряд з ліжком, і стиснув тремтячу руку хворого.
— Згода, Тіль! Ось чек. Гроші за невідшліфовані алмази перекажу на ваш рахунок. На мою думку, вартість їх не менше п'ятисот тисяч бельг. Швидше видужуйте, а тоді відразу ж, не гаючись, подавайте заявку на район розробок. Наші адвокати підтримають вас. Ми перекупимо вашу ліцензію. Домовились?