Рудольф Дауманн – Діаманти Ківі-Ківі (страница 4)

Судячи з їх розповідей, шукачі сходили болота Ківі-Ківі вздовж і впоперек, але не принесли з того тропічного пекла жодного камінця.

— Брюггенсен вказав нам хибний шлях! — лаялися невдахи.

Коли ці балачки доходили до фламандця, той тільки сміявся:

— Чому саме я? Я не казав жодній людині, де знайшов камінці, та й негр мій не з базік. Якщо ви не знайшли алмазів, то хіба моя вина, що у вас поганий нюх?

— Отже, він таки знайшов алмази, — гомоніли в барах і трактирах.

— Слухай, хлопче, одного такого камінця досить, щоб забезпечити тобі безтурботну старість. Не треба буде більше сидіти за ткацьким верстатом і сушити мозок, за віщо жити завтра. Касир банку, напившись у барі мадам Хаттерас, присягався, що на рахунку Тіля Брюггенсена сімсот п'ятдесят тисяч бельг.

— Це так, але наступного дня касир обійшов усіх, хто з ним пив, і зрікся своїх слів, — глузували скептики. — Він, мовляв, помилився: на поточному рахунку Брюггенсена всього-на-всього сім тисяч п'ятсот бельг.

— Отже, в Бельгійському Конго з'явився новий багач. Колись ми були з ним добрими приятелями. Він тоді виготовляв на продаж тапіоку. Треба його відвідати!

Але хворий не приймав гостей. Високий стрункий Баантумічо в своєму новому блискучому тарабуші зустрічав їх перед сходами.

— Пан Тіль жалкує, але він не в силі розмовляти… В нього багато-багато гарячки і поганого-поганого кашлю. Пан лікар суворо заборонив підходити чужому до його ліжка. Ти — давній приятель? Ну, будь ласка, напиши ось тут своє ім'я… Дякую. Мій господар дуже радіє, коли в нього з'являється в Кіншаші ще один давній приятель.

— Вони вважають нас за дурнів! — лаялися колишні знайомі. — Поміркуйте тільки, чому у Брюггенсена таке незвичне ім'я — Тіль Уленшпігель. Ім'я фландрського дурня. Вже тільки це свідчить про хитрість Брюггенсена. Ні, ще раз топтати стежку до його бунгало марно.

У ці дні хворий почав напосідати на лікаря.

— Любий Массіньї, малярія вже покинула мене. Я обіцяю дотримуватися ваших настанов. Спиртного навіть у рот не візьму, нізащо! Боже, до чого ж смачний свіцлерум і женевер з пальмовим вином! Але я відрікаюсь од них. Ще місяців три поживу в цій клятій країні, а потім подамося з вами на батьківщину в Остенде, лікарю. Що? Кажете, більгарціоз ще не залишив мене? Коли ж я його позбудусь?

Більгарціоз — мікроскопічно малі нитяні глисти, їхні личинки, які можна побачити тільки під мікроскопом, живуть у тропічних водах, заражених калом хворих. Личинки проникають крізь пори шкіри в тіло людини і міцно прикріпляються десь у ньому. Потім з них виростають глисти завдовжки близько дванадцяти міліметрів. У декого личинки викликають нариви зовні на шкірі. Але іноді ці паразити оселяються десь усередині або під черепом, тоді хвороба більгарціоз не менш небезпечна, ніж бубонна чума.

У Тіля Брюггенсена глисти вразили діафрагму, і, на думку лікаря Массіньї, вилікуватись од них було складніше, ніж від запалення легень.

Та настав день, коли лікар, добре вислухавши Тіля і глибоко, боляче обмацавши його під ребрами, дозволив своєму виснаженому пацієнтові виходити на кілька годин.

Іноді Брюггенсена душив кашель, але хворий уже міг ходити, не спираючись на Баантумічо. Та вірний негр супроводив його всюди, не лишав самого ні на мить. Він і не підозрівав, що, крім нього, ще двоє людей не спускають ока з його господаря. Самуель Беніссон найняв двох приватних сищиків, які пильно охороняли надзвичайно цінну для нього людину.

Ні, тепер Тілю вже не врятуватися від Де Беерс, не розірвати договір з алмазною компанією. Він навіть не зміг би втекти, коли б захотів цього.

У Леокіні знайшлися і такі, які задумали викрасти Тіля. Однак ті, що знали Брюггенсена, висміяли ці плани. Викрасти фламандця — не штука. Але примусити Брюггенсена вибовкати все — неможливо.

Були й інші спроби вивідати таємницю.

Якось у фешенебельному готелі «Ройяль» несподівано з'явилися вродливі жінки, справжні красуні. Ходили чутки, що їх привезли, з Антверпена чи Брюсселя… Дівчатам пообіцяли велику суму грошей, якщо вони зуміють розв'язати Тілю язик і примусити його заговорити — не про кохання, звичайно, а про те, де він знайшов діаманти.

Брюггенсен не був скнарою. Він замовив для привабливих істот кілька пляшок мума — найдорожчого шампанського. А сам пив, збовтуючи, мінеральну воду, яку наливав йому вірний Баантумічо із запечатаної сургучем пляшки.

— Ви гарні дівчата, ніде правди діти, — повчав Брюггенсен красунь. — Але хіба мало дома чоловіків, що ви по них приїхали в це пекло? Тут, у Леокіні, у всіх надто короткий вік. Кому заманеться мати справу з горилами у вечірніх платтях. Я теж колись кохав, моє кохання народилося тут, у «Ройялі». Вона була родом з Хеннегау. Я запропонував їй одружитися зі мною і переїхати до мене на плантацію маніока. Келлі поглузувала з мене. А за якихось два роки стала повією. Я часто бачив її в убогому солдатському кабаре. Раджу вам скористатися своїми квитками, поки вони ще дійсні, і повернутися на батьківщину.

— А чому ви не запропонуєте мені одружитися з вами? — з викликом спитала пишна Гортензія ван Мойрен з Антверпена.

— Тому, що в твоїх блакитних, нібито щирих очах таїться фальш, а фарбованого волосся я взагалі не виношу. До того ж, — засміявся він, — мати дружину, що дудлить вино, мов содову воду!.. Ні, для мене це коштувало б надто дорого. Коли в мене буде замок в Остенде, я візьму собі дружину з рідних місць, з Бішоота чи звідкись поблизу нього. Там жінки такі ж чепурненькі, як їхні чепчики. Я здавна мрію про таку дружину.

Одного разу, коли вже згустилися вечірні сутінки, до бунгало Брюггенсена прийшла струнка Моллі Артерен. Але на сходах дорогу їй загородив Баантумічо.

— Панові Брюггенсену, — сказав він, — потрібен спокій. Ось вам невеличкий подарунок за згаяний час. Ні, дякувати панові особисто не треба.

В красивій золотій шкатулці лежали діаманти: блакитний, жовтий і чорний, кожен по чотири карати; і хоча вони були ще не відшліфовані, грані створених природою кристалів сліпуче іскрились. Біля них була записка: «Вони ще не відшліфовані і безформні. Передайте тим, хто послав вас сюди!»

«Він мільйонер!» — говорили всі в Леокіні, бо, звичайно, дівчата не втрималися, щоб не розповісти про подарунок.

«І ви не зуміли прибрати його до рук? — казали їм. — Ну, з вас діла не буде!»

Незабаром дівчата виїхали у Браззавіль. Брюггенсен знову почав заходити в «Ройяль» випити щось перед сном. Фламандця відразу оточували улесливі «друзі», що невідомо де набралися відтоді, як над ним сліпуче засяяв ореол великого багатства. Вони замовляли найдорожчі марки вин, запрошували випити з ними. Один з них галасував найбільше:

— Тіль, старина, пам'ятаєш, як ми разом прибули сюди з Маноли?

Брюггенсен, вмочивши в- мінеральну воду моржеві вуса, глузливо відповів:

— Твоя правда, Мейєрс. Це було саме тоді, коли ти мав можливість не раз визволити мене з біди якоюсь рваною десяткою бельг. Я не забув цього.

Брюггенсен поступово одужував. Пив мало, їв у міру. В нього вже не тремтіли пальці рук і зникла жовтизна з очей. Тепер він іноді годинами радився з Самуелем Беніссоном і Барклеєм, готуючи експедицію. Проте коли представники компанії розгорнули перед фламандцем карту і попросили точно вказати місце, де він знайшов алмази, Тіль знизав плечима:

— За договором, я маю показати вам його, коли прибудемо в Ківі-Ківі, щоб копати пробні шурфи. До того ж звідки у вас може бути карта місцевості, де не бував ще жоден картограф.

— Дозвольте, Брюггенсен, — спалахнув Беніссон. — Ці карти виготовлені точно за даними спеціальних аерофотозйомок. Дивіться, ось протікає Ківі-Ківі…

— Дурниця, — обірвав його Тіль. — У дощовий період Ківі-Ківі щоразу міняє серед боліт русло. Я знаю, бо бачив, як вона з гуркотом проривається крізь перешкоди на шляху. Саме через це я і знайшов родовище. Ну, ось я вже усе і вибовкав. Не за горами час, коли ми закінчимо підготовку великої експедиції. Попереджаю: без мене ніхто не знайде родовище. Отже, вам доведеться подбати, щоб я добрався туди живий і здоровий.

Коли він пішов, Мак-Барклей вилаявся:

— Цей молодчик убезпечив себе сотнею гарантій. Нічого. Почекаємо, поки добудемося до місця. І якщо він не повернеться з джунглів, то хіба не вважатиметься тоді, що саме ми відкрили родовище?

Беніссон заперечливо похитав головою;

— Він міг дати комусь на збереження точну карту місцевості. Цей Тіль — впертий чоловік. Я за мирну угоду.

— Ви, певно, побоюєтесь, що вас підведе хоробрість? — кепкував з нього Барклей. — Раджу вам дотримуватися нашої власної угоди, інакше… Я викладу Брюггенсену все відверто!

— Ви цього не зробите, друже Барклей. Домовимося так: наша угода лишається в силі. Але не зв'язуватимемо себе якимсь одним планом, а діятимемо відповідно до обставин. Згода?

Так і вирішили.

Увечері в барі «Ройяль» скромно одягнений юнак підійшов до Тіля і попросив дозволу сісти за його столиком.

— Жан Янзен, — відрекомендувався він, — кандидат філософських наук, спеціалізуюсь з геології, історії землі. Ось, будь ласка, рекомендації. Я добився великої стипендії і приїхав в Африку, щоб вияснити кілька спірних питань з геології і написати потім докторську дисертацію.

— Дуже радий. — Тіль здивовано глянув на довгий рекомендаційний лист ректора Лувенського університету. — Все життя я схилявся перед наукою. Але чим я можу вам допомогти? Дозвольте налити?