Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 7)

Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації — тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону — море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.

Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…

Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник — все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.

Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі — надягай кожуха.

Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так — зчинилася б стрілянина…

Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.

Перескочив через ручай — оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, — побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.

— Порядок, — видихнув збуджено, — на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.

— Тото файно вчинив! — зрадів Беркут. — А головою Грицько Трофимук?

— Він, гицель клятий, і зараз удома.

— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?

— Каже, хворий.

— Не бреше?

— Та бреше, свиня. Перестрашився.

— Я його розумію.

— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!

— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.

— Я б тому Яремківу батогів…

— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.

Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.

Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?

Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.

Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.

— Змужнів, синку, — сказав нарешті.

Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…

— Радий бачити вас, — сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.

Яремків не став витрачати час на балаканину.

— Йди до Грицька, — чи то попросив, чи наказав, — не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.

— Приємного знайомства! — тихо реготнув Беркут. — Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.

Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.

Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом — Грицькова, він і так упізнав би її — там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.

Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.

Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили — жінка. Беркут заступив їй дорогу.

— Хто така? — наставив зброю.

— Не впізнаєш, Данилку?

— Тітка Марія?

— Авжеж.

— Чого вночі вештаєтесь?

— Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..

— Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! — погладив автомата Петро, — Галасу наробите.

— Нехай…

Тітка трохи віддихалася.

— Шкода мені вас, — мовила. — У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.

— Ви що надумали? — запитав Беркут.

— Мені відчинить, а там робіть, що хочете.

— А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… — засміявся Петро.

— А тобі?

— Та й мені.

— От і порахуйтеся. — Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.

Перед Трофимуковим подвір’ям зупинилася, тицьнула рукою на двері.

— Обабіч станьте, а я у вікно погрюкаю.

Беркут зрозумів її з півслова — вони з Петром зайняли зручну позицію під дверима, приготувавши зброю, а тітка Марія голосно затарабанила у вікно.

Спочатку ніхто не відповів, постукала голосніше, і тільки тоді в хаті почулося шарудіння.

— Хто? — запитав чоловічий голос.

Беркут зрадів: отже, Трофимук удома, й нікуди йому не дітися. Найбільше боявся, що не застане, але тепер відлягло від серця: притиснувся до стіни, невже не відчинить?

— Це я, Марія, відчини.

— Яка Марія?

— Чи не впізнав: Яремківа.

— Що треба?

— Старий помирати зібрався, тебе требує.

— Я що, піп?

— Каже, повідомити щось хоче.

За вікном запала тиша: видно, Трофимук думав, що робити.

— Може, не доживе… — зовсім натурально схлипнула тітка Марія. — Ледве дихає!..

— І що хоче повідомити?