Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 9)

— Поспішили, друже сотнику, най помучили б трохи.

— Часу нема, клич хлопців, відходитимемо.

— І то правда. — Петро потягнувся, хруснувши суглобами. — Підемо на Бистрицю?

— На Волю Висоцьку.

— На Волю, то й на Волю…

Десь не дуже далеко застрочив автомат.

— А хлопці бавляться… — ліниво позіхнув Беркут. — Переспимо в лісі.

— Треба повечеряти.

— У пана Яремківа. Має сьогодні свято, най ставить.

Беркут рушив з подвір’я впевнено, тримаючи автомат у правиці, й ні разу не озирнувся на хату. Стояла з освітленими вікнами, якась ошатна серед інших, що зачаїлися в темряві; сич пролетів над нею й пугукнув моторошно.

А тепер елегантний пан Данило Робак стояв перед Максимом Рутковським, тримав келих тонкого кришталю й щось казав.

Колишній Беркут…

І нинішній!

Після тої кривавої ночі банда Беркута далеко не втекла. Їх перестріли в горах — вирватися вдалося тільки Беркутові й ще одному бандерівцеві.

«Екскурс у минуле з мораллю», — чомусь подумав Рутковський, і йому стало огидно. Але ж само з такими людьми доведеться йому спілкуватися щоденно, більше того, він мусить стати «своїм» у їхньому товаристві. І Рутковський через силу всміхнувся, відповів Робакові щось невиразне й однозначне — зрештою, це не мало ніякого значення, бо нинішній «пан професор» і колишній сотник бачив тільки себе й був зачарований тільки своєю особою.

До столика з пляшками підійшли Іванна з Луцькою, і Рутковський із задоволенням зайнявся їхніми склянками. Він налив Стефанії джину з тоніком. Дівчина трохи випила, щоки в неї порожевіли, на лівій, коли всміхалася, з’являлась ямочка. Чому не з’являється на правій, либонь, Стефанія не знала сама, проте Максим усе ж запитав. Звичайно, це запитання свідчило про його інтерес до Луцької, дівчина збагнула це одразу й взяла Рутковського під руку.

Лодзен оцінив Стефин жест по-своєму: став так, щоб відгородити їх від компанії, просто спиною до Робака. Сказав по-змовницьки:

— Ви робите успіхи, пане Рутковський. Давно не бачив, щоб хтось сподобався пані Стефанії.

Дівчина відняла руку, але тут-таки знову просунула її Максимові під лікоть. Це не могло не імпонувати Рутковському, але він подумав, що ось уже вдруге за вечір його намагаються якось підштовхнути до Луцької. Спочатку це робила Іванна, тепер Лодзен. Але для чого це полковникові? Лише потім Максим зрозумів увесь далекоглядний хід думок Лодзена — сьогодні ж на всяк випадок активно включився в гру.

Ледь притиснувши ліктем руку Стефанії, відповів з гідністю:

— Панна має добре серце й піклується про земляка, який почувається не зовсім у своїй тарілці.

Луцька стенула плечима.

— Добрі серця — надто велика розкіш. Особливо тепер.

— Що саме панна має на увазі?

— Розчарування людства.

— Тоді вашу войовничість можна вибачити.

— Хіба я войовнича?

— Панна Стефанія буквально випромінює жіночність, — втрутився Лодзен.

Рутковський не зовсім погодився з полковником: Стефині очі лишалися колючими, точніше, не колючими, а якимись настороженими. Але ж і він, певно, насторожений, не зовсім свій у цій компанії. Максим знав, що це — одна з найважчих частин його завдання: бути таким, як усі.

Нараз подумав: наскільки легше б почувався, якби міг стати самим собою, якби міг кинути їм в обличчя все, що думав, і з яким би задоволенням побачив гнівне й розлючене обличчя Лодзена чи Робака.

Так, саме злість на обличчі полковника, а не чемну усмішку й доброзичливість, бо він його ворог, класовий ворог. Максим подумав саме так: класовий ворог, не стидаючись деякої патетичності цієї думки, бо, може, сам уперше так переконливо й гранично ясно відчув глибину вмісту, закладеного в це визначення. Класовий ворог — непримиренний, ворог до кінця, ворог з доброзичливою усмішкою й пронизливими очима, які, на щастя, бачать не все.

— Вам з шинкою чи з баликом? — Рутковський не одразу збагнув, що Луцька звертається до нього. Зрозумівши нарешті, взяв бутерброд з рибою, відкусив делікатно, та алкоголь пробудив апетит — прикінчив бутерброд і потягнувся по другий.

Лодзен схвалив:

— Їжте, у домі вашого брата завжди добре пригощають.

Максим ледь помітно скривився, полковник помітив це й відреагував одразу:

— Колись я працював у Москві й знаю, що таке російська гостинність. У кожного народу свої звичаї, і мені невідомо, що роблять ваші господарки із залишками їжі після святкових прийомів. Ми живемо економніше, бо знаємо ціну грошей. До речі, ви граєте в бридж?

— Який у Києві бридж! Граю трохи в преферанс.

Рутковський знав, що це Лодзенове запитання не випадкове. За інформацією, яку мав Центр, Лодзен завсідник гральних будинків у Бад-Візе й Бад-Рейхенхалі — містечок поблизу Мюнхена.

— А покер?

— На жаль… Але сподіваюсь позбутися цієї прогалини в моїй освіті.

— Хочете навчитись? Іноді це багато коштує.

— Де знайдеш гарного вчителя?

— Подивимось… Пане професоре, пане Юрію… — озирнувся Лодзен. — Може, партію в бридж? Сідайте поруч мене, — порадив Рутковському, — почнете вчитися.

— Пан Лодзен — ас! — мовив Юрій. — Тобі пофортунило.

— Справді, сьогодні в мене щасливий день, — погодився Максим. — Дай боже, щоб не останній! — Він допив свій джин, вибачився перед Луцькою й почимчикував за Лодзеном, відчуваючи, що панна Стефа не зовсім схвалила його рішення. Та що поробиш: Лодзен був козирною картою, а це в Максимовому становищі важило багато.

Цвіли троянди. Їх було багато, різноколірних, великих, вони росли вздовж асфальтованих доріжок і окремими клумбами, вперемішку з іншими квітами. Садівники Енглішер Гартен недарма їли свій хліб, як і більшість тих, що працювали на радіостанціях «Свобода» і «Свободная Европа», а було їх тут немало — понад дві тисячі чоловік.

І один з них — Максим Рутковський.

Так, Максим уже мав перепустку в целофановій обгортці, котра стверджувала, що він — штатний працівник радіо «Свобода» — РС, як скорочено називалася радіостанція.

Рутковський простував асфальтованою доріжкою поміж троянд, простував не поспішаючи, бо мав зараз обідню перерву і вже встиг з’їсти в буфеті біфштекс і випити чашечку кави.

Тепер усе було позаду, принаймні Максим вважав, що основні труднощі позаду, бо справді, потрапити у штат РС виявилося не так уже й просто.

Рутковський мав кілька розмов із працівниками служби охорони станції, по кілька разів розповідав одне й те ж, йому ставили несподівані запитання, намагаючись заплутати, але Максим добре пам’ятав поради Ігоря Михайловича: відповідати правду, й тільки правду, крім того, що робив останній рік після приїзду Юрія Сенишина до Києва.

Тепер Рутковський міг оцінити обережність і передбачливість керівників, які готували його до розвідницької діяльності. Тоді Максим продовжував працювати у видавництві, записався навіть на курси вивчення німецької мови, хоч відвідував їх не так уже й часто. Мову, а також усе інше викладали йому досвідчені вчителі.

Нарешті навіть працівники служби охорони станції упевнилися в благонадійності Рутковського. Лише тоді йому запропонували поїхати до Цирндорфа, де був табір для тих, хто залишився у Федеративній Республіці Німеччини й просив права політичного притулку. Люди жили там місяцями в брудних казармах, однак нові хазяї Рутковського подбали, щоб йому не ставили палиці в колеса: Максим заповнив кілька анкет і повернувся до Мюнхена.

Тут його прийняв Лодзен. Повідомив, що вже завтра він може приступити до роботи у відділі аналізу та досліджень української редакції радіо «Свобода».

Рутковський задивився на троянди й не помітив, що назустріч простує його колега по відділу пан Сопеляк, невисокий на зріст, миршавий чоловічок з носом-гудзиком і сивою бородою «під Хемінгуея».

Сива борода не дуже личила Сопелякові, однак він намагався триматися статечно, навіть дещо пихато, принаймні з новачками типу Рутковського чи з працівниками нижчими за рангом — друкарками та кур’єрами, проте, досить було йому дізнатися, що людина має високого покровителя чи на неї чекає підвищення, і він різко міняв курс.

Колеги по відділу підсміювалися над Сопеляком, але не відкрито, вважаючи його людиною, спроможною написати донос чи напаскудити якось інакше.

Пан Сопеляк загородив Максимові дорогу, розкинув руки, немов збирався обійняти, та не обійняв: стояв з розкритими обіймами й посміхався солодко.

— Пан Максим уже мало не місяць колегує зі мною, — мовив він нарешті, склавши руки на досить помітному черевцеві, — а ми так і не порозмовляли по-справжньому. Може, пан чув, що і я з Києва?

Так, Рутковський чув. Чув, що Сопеляк, який до війни встиг повчитися в аспірантурі Київського університету, залишився в окупації і відразу пішов до інспірованої гестапо брудної газетки «Нове українське слово». Вірно служив фашистам, утік разом з ними, одружився в Мюнхені із співробітницею радіо «Свобода», колишньою харківською актрисою, котра з перших днів організації РС пішла туди диктором.

Відтоді спливло багато води, дружина Сопеляка пані Валерія від диктора дійшла до спеціального кореспондента, а пан Віктор так і засидівся на газетних вирізках. Вважав себе скривдженим долею й начальством, всіляко догоджав останньому, зрештою, на цьому й тримався: Рутковський чув, що завідуючий відділом Кочмар давно хотів звільнити Сопеляка за нездарність, проте за того вступився сам Лодзен.

— То що чувати в Києві? — запитав Сопеляк тонким голосом, наче Максим тільки вчора приїхав звідти й має свіжі новини.