Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 11)
Рутковський замислився на кілька секунд. Справді, Кочмар сприйняв його прихід у відділ не зовсім доброзичливо. Певно, це сталося внаслідок якихось невідомих Максимові службових течій, та факт лишався фактом: керівник відділу де міг там і ставив Максимові палиці в колеса, прочитав цілу нотацію за п’ятихвилинне запізнення й робив зауваження на кожному кроці.
Однак, якщо навіть вдасться скинути Кочмара, невідомо, хто прийде замість нього. Крім того, сильні й слабкі сторони характеру шефа як на долоні, особливо слабкі: полюбляє випити, має коханок, грає в азартні ігри та на біржі, й не зовсім вдало — тому вічно в боргах. Колись, можливо, Рутковському і вдасться скористатися з цього.
А якщо пропозиція Стефана Карплюка — провокація? Якщо нема ніяких працівників, котрі хочуть виступити проти Кочмара? Вскочити в халепу й стати загальним посміховиськом?
Рутковський відповів сухо:
— Я б дуже просив вас, пане Степане, не звертатися до мене з такими пропозиціями. Працюю я перший місяць, ще погано розбираюсь у ситуації, однак переконаний, що кращого керівника, ніж пан Кочмар, нам не мати. Глибоко знає своє діло, а маленькі непорозуміння поміж нами викликані бажанням шефа зразково поставити роботу відділу.
Максим побачив, як розгубився Карплюк: застиг, роззявивши рота, мабуть, не сподівався такого удару. Отже, напевне, провокував, і Рутковський мало не попався на гачок.
— Що ж, пане Максиме, — нарешті оговтався Карплюк, — на щастя, ми живем у вільному світі, й кожен робить так, як велить йому сумління.
— Саме це я й хотів сказати, — відповів Рутковський.
— Забудьмо про нашу розмову.
— З превеликим задоволенням.
Обідня перерва закінчилася, й до кімнати зайшли Сопеляк з диктором Іваном Мартинцем. Карплюк висунув ліву шухляду, переклав там папери, засунув і розгорнув теку, що лежала на столі.
Сопеляк привітно помахав рукою Максимові, а Рутковський, дочекавшись, поки Мартинець вийде з кімнати, вискочив за ним до коридору. Знав, що Кочмар поїхав до міста, отже, не виговорюватиме йому за п’ятихвилинну відсутність.
— Як ся маєш, Іване? — зупинив Рутковський Мартинця. Йому було відомо, що Іван не вміє тримати таємниць, обов’язково розповість усе, що знає, першому стрічному.
— Що мені станеться? — відповів Мартинець. — Ні зимно, ні спекотно… — махнув він рукою, наче поскаржився, але всміхнувся доброзичливо.
Максимові подобався Мартинець. Іван взагалі був якоюсь білою вороною на РС, хоч шлях його не відрізнявся від уторованих шляхів деяких інших антирадянців: поїхав з туристичною групою до ФРН, залишився, попросив політичного притулку, довго поневірявся в брудних казармах Цірндорфа, поки один із кореспондентів радіо «Свобода» не помітив його й не доповів вищому начальству.
І ось — другий рік як Мартинець диктором на РС. Стоїть, перекочуючись з носків на п’яти, у замшевій куртці з блискавкою, яскравій модній краватці, американських джинсах, з масивним золотим перснем на безіменному пальці правиці — самовпевнений, трохи цинічний, людина, якій пофортунило.
Щось підказувало Максимові: з Мартинцем можна бути більш-менш відвертим, звичайно, не дуже, бо базікало, та принаймні не дуже шкідливий і зумисне не підкладе свиню. Тому й запитав прямо:
— Слухай, Іване, хто такий Карплюк?
— Тобі видніше: поруч сидиш…
— І все ж?
— Щось трапилось?
— Розумієш, щойно він пропонував мені підписати якогось листа проти Кочмара.
— А ти?
— Відмовився.
— Молодець.
— Але ж, якщо справді всі працівники…
— Пусте, — заперечив Мартинець. — Кочмара вам не звалити. Керівництво станції завжди підтримує начальників, а не підлеглих.
— Я цьому Карплюкові так і відповів: ціную пана Романа як гарного керівника.
Мартинець хитро зиркнув на Рутковського.
— А в тебе губа не з лопуцька. До речі, чого до тебе чіплявся тато Хем?
— Запросив на вечерю.
— Не може бути!
— Сказав, що вони з жінкою будуть раді…
Мартинець поблажливо поплескав Рутковського по плечу.
— Робиш успіхи, — ствердив він категорично. — Цей бородань має якийсь нюх, точніше його хитра дружина. Стара скнара, не витратить ані марки, коли точно не знатиме, що це окупиться із зайвиною. Про вечерю вже годі й казати: бути тобі, пане Максиме Рутковський, на коні.
— Так ось чому він попередив, що запрошує саме на скромну вечерю! — зареготав Максим весело. — А я думав, просто так, із ввічливості.
— Коли ще можеш, відмовся, — щиро порадив Мартинець. — Краще повечеряємо разом, я тебе з такими дівчатами познайомлю! Гретхен і Кетхен, вродливі й без забобонів…
Пропозиція була спокусливою, однак Рутковський швидко прикинув, яких ворогів наживе в особах Сопеляка та його дружини, й відмовився.
Рівно о восьмій Максим спустився з п’ятого поверху свого модерного — з бетону й алюмінію — будинку, де станція надала йому однокімнатну квартиру з кухнею та ванною. Все, починаючи від меблів і кінчаючи кухонним обладнанням, становило власність РС, але другий ключ Максим мусив віддати адміністрації і вже мав змогу впевнитися, що недаремно. Точно знав, що двічі протягом трьох тижнів хтось побував у нього. Незвані гості діяли, правда, акуратно й кваліфіковано, та все ж наслідили: в письмовому столі авторучку поклали так само на блокнот, однак у Максима вона кінчиком пера торкалася крапки малюнка, тепер же лежала на півпальця вище. Ретельно копирсалися відвідувачі і в шафі з білизною та стелажах.
Старий синій «рено» стояв біля під’їзду, і у віконце виглядав Сопеляк. Пані Валерія сиділа за кермом. Вона озирнулася на заднє сидіння, куди заліз Рутковський, простягнула зморшкувату руку з перламутровими нігтями, Максим не без насильства над собою поцілував її, і пані Валерія, не вимовивши ані слова, спрямувала «рено» у вечірній потік автомобілів.
Сопеляк почав щось казати, та пані Валерія лише зиркнула на нього скоса й процідила:
— Ти ж знаєш, розмови заважають мені вести машину.
Сопеляк посміхнувся Максимові, й вони доїхали до ресторану, точніше, до якоїсь забігайлівки на околиці Мюнхена, в урочистій тиші. Тут Сопеляків знали, зустрів їх сам господар — типовий баварець, низький і опасистий, з руками, як лопати; провів через зал до тихого закапелка, де стояв вільний столик. Ні слова не кажучи, зник, і одразу з’явився офіціант з пляшкою шнапсу й закусками — отже, Сопеляки по телефону обумовили й меню, справді не дуже щедре, бо офіціант приніс лише салат, оселедця та ковбасу.
— Чудово, — заметушився Сопеляк, — добре гуляємо, і я давно не їв так смачно.
Сопелякова тільки зиркнула на нього суворо, пан Віктор затнувся одразу і, здається, на цілий вечір — налив усім по півчарки шнапсу й склав руки на відгодованому череві, солодко дивлячись на дружину.
Пані Валерія поправила кінчиками пальців зачіску. Тільки тепер Максим помітив, що вона була в перуці якогось сиво-попелястого кольору, але, незважаючи на колір та зморшкувате обличчя, грайливо випустила кілька пасом на лоба.
Випнула губи манірно, зовсім як вісімнадцятирічна кокетка, і мовила якимсь грудним і несподівано низьким голосом:
— Нам з Віктором, — вона вимовляла ім’я чоловіка на французький лад, — дуже приємно побути в товаристві нашого молодого й здібного друга звідти… — Нараз вона зовсім по-старечому шморгнула носом і закінчила сльозливо: — Сподіваємось, що станемо приятелями, принаймні ми завжди до ваших послуг.
— Так, до ваших послуг, — повторив Сопеляк, мало не побожно дивлячись на дружину.
Максим підняв чарку, подякував і ковтнув шнапсу — дешевого шнапсу, який баварці п’ють маленькими чарочками, не закушуючи, — горілка обпалила йому горло, він закусив салатом і потягнувся до оселедця. Взяв кілька шматків, потім наполовину спорожнив тарілку з ковбасою і, побачивши кислі обличчя Сопеляків, збагнув, що повівся не зовсім етично. Але йому зараз було не до інтелігентських переживань: оселедець виявився справді смачним і приглушив усі муки сумління.
Беручи приклад з Рутковського, активніше взявся до закуски й пан Віктор — у бороді його застряла цибуля, однак татусь Хем, не звертаючи уваги на незадоволені погляди дружини, випив ще півчарочки й дозволив собі покласти кілька ложок салату.
Мабуть, пані Валерія вважала, що їжа не облагороджує людину, — вона обмежилася шматочком ковбаси, відклала виделку й почала розмову, видно, з давно заготовленого речення:
— Завжди приємно познайомитися з талановитою людиною, а я читала ваші оповідання, пане Максиме, й вони справили на мене незабутнє враження.
Говорити про свої оповідання Рутковському не дуже хотілося, і він спробував перевести розмову на інше:
— Усі ми грішні люди: один пише оповідання, другий грішить якось менше. Шкода, немає духівників, котрі відпускали б такі гріхи. Хоча можна випустити індульгенції.
Але пані Валерія не сприйняла Максимового жартівливого тону. Куточки губів у неї опустилися, від чого її довгасте обличчя ще подовшало, вона посмикала себе за кінчик м’ясистого носа й мовила безапеляційно:
— Мушу сказати вам правду, пане Максиме, ваші твори досить пристойні, проте тенденційні, а вам треба рішуче позбавлятися тенденційності.
— Ліричні образки, пейзажні замальовки… Суто настроєві речі… — заперечив Рутковський.
— О-о! — вигукнула пані Сопеляк. — А який настрій, прошу вас? Ви подумали про це?
— Настрій людини, котра розмірковує про життя, хоче усвідомити його красу, якось пізнати природу.