Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 6)

— Пан усе ще працює на ниві народної освіти?

— То, прошу вас, є моє покликання.

— Чи не міг би пан підготувати цикл лекцій з історії України для нашого радіо?

— Вважатиму за велику честь.

— Тоді прошу зателефонувати на тому тижні панові Кочмару, я попередньо домовлюся з ним.

Статечний чоловік розцвів у догідливій усмішці — видно, Лодзенове замовлення справді мало для нього значення. Підняв келих, почав мало не патетично:

— Прошу випити за вельмишановного пана Лодзена, нашого годувальника…

— Хвилинку, — рішуче перебив його полковник, — я пропоную випити за нашого молодого друга, який не зупинився ні перед чим, щоб опинитися в цивілізованому світі, — заради нього ми зібралися тут, і я вітаю пана Максима Рутковського!

Юрій ледь помітно штовхнув Максима в бік, даючи зрозуміти, наскільки важливий для нього цей Лодзенів тост. Рутковський і сам догадувався про це: шанобливо вклонився полковникові й відповів:

— Для мене сьогоднішній день, як сон, панове, їй богу, іноді здається, що сплю й ніяк не можу до кінця усвідомити реальності.

— Звикнете, — запевнив статечний чоловік, — людина швидко до всього звикає, особливо до гарного. Я заздрю, що у вас усе попереду. — Він почаркувався з Максимом — вилощений, елегантний, свідомий своєї значущості. Обернувся до Сенишина. — Прошу представити мене братові, — попросив.

— О боже, вибачте, зовсім закрутився. Максиме, познайомся з нашим визначним культурним діячем паном професором Данилом Робаком, автором численних і вагомих історичних праць. Сподіваюсь, ти чув про нього?

Рутковський підвів очі на пана Данила. Не зовсім чемно зміряв його поглядом з ніг до голови. Певно, Робак зрозумів це як вияв визнання й шаноби, бо всміхнувся підбадьорливо.

— Мені дуже приємно, — мовив.

Максим відступив на крок.

— Я чув про пана Данила Робака, — відповів. Справді, він не тільки чув про нього, а й бачив документи, читав свідчення про кривавий бешкет банди сотника Данила Робака на Дрогобиччині влітку сорок п’ятого року.

І ось цей бандит стоїть перед ним із склянкою у випещених пальцях, усміхається, чекаючи схвальних слів од Максима, — пан професор, кат і вбивця…

Але не дочекаєшся ти жодного слова.

Тобі б стояти зараз перед судом, чи краще вивести тебе на майдан біля церкви в Галаганах, подивилися б на тебе жінки закатованих, розірвали б на шматки пана визначного культурного діяча в бездоганно пошитому вечірньому костюмі.

Максим ковтнув коньяку, все ще не зводячи очей з Робака. Той випив також і щось запитав у нього: Рутковський бачив, як ворушаться в пана професора губи, однак не чув ні слова — так зримо уявив собі ту ніч у сорок п’ятому.

Село лежало попід горою, і ліс оточував його. Старий смерековий ліс, через який і звіру важко продертися. Але Робак знав тут кожну стежку й провів рештки своєї сотні понад яром. Ліс відступав тут трохи, можна було йти, зберігаючи сили. Робак хотів нишком зайти в Галагани. Давно вже мріяв побувати в рідному селі, воно снилося йому ночами, старе підкарпатське село з дерев’яними дахами, красивою дерев’яною церквою і великими дерев’яними хрестами на цвинтарі. Тут усе робили з дерева, дерево було годувальником; клаптики полів лежали тільки в долині та на близьких схилах гір, на них сіяли овес і садили картоплю, цієї картоплі вистачало до різдва, а що їсти до літа?

Робили ложки, плели кошики, майстрували нехитрі меблі, возили дерев’яні вироби до райцентру чи аж до самого Дрогобича — якось перебивалися.

І ось воно лежить нарешті попід горою, і баня дерев’яної церкви височить посередині. А поруч дах його дому, почорнілий, як і на всіх хатах, — нема господаря, батько нізащо не допустив би цього, він, хоч і вважався пастирем духовним, ніколи не забував про мирські інтереси, й дім його завжди був повною чашею.

Робак скреготнув зубами, згадавши батька. Отця Ярему арештували ще перед війною за антирадянську діяльність. Слава богу, не докопалися ще до схованки зброї на цвинтарі. Про цю схованку знали тільки батько й він, Данило. Сотник скористався з неї, коли прийшли гітлерівці, і Беркут, він же Данило Робак, підняв своїх хлопців на збройну боротьбу. Боротися, власне, не було з ким. Німці дали його воякам кілька автоматів і патрони до них, карабіни й ручний кулемет відкопали на цвинтарі — можна було б і гульнути, та де гульнеш, коли навколо ліс і злидні?

І все ж Беркут знайшов вихід. За тридцять кілометрів лежало в долині багате польське село, вони вдерлися в нього вночі, підпалили з усіх боків, стріляли й стріляли, певно, витратили половину патронів, але ж і мало хто з поляків залишився живий.

У цьому селі сотник Беркут надибав бричку. Повертався на ній додому, двоє гнідих коней, реквізованих у польського шинкаря, не бігли — танцювали, таких коней в Галаганах і не бачили, навіть батько, якого гітлерівці випустили з в’язниці, радісно засміявся і збіг з високого ганку, щоб погладити гнідого по крутій шиї.

Беркут того дня був великодушний: подарував батькові й бричку, й коней, нехай їздить старий — наче знав, що батькові лишилося жити всього кілька місяців: полюбляв єгомосць попоїсти, зовсім розплився за рік і одного ранку не прокинувся — слава богу, помер тихо й легко, а син влаштував бучний похорон із дзвонами, поминками, стріляниною над могилою пароха.

А потім звелів запрягти подарованих коней у подаровану ж бричку й повів сотню на інше село…

Коли це було й чи було взагалі?

Райські часи були, коли гітлерівці дивилися крізь пальці на бандерівські бешкети. Як не кажи, а з німцями можна було жити, доводилося, правда, кланятися, що ж, таке життя, не тому, так іншому — все одно вклонишся. Але ж ти — пан, і роби у своїй парафії все, що хочеш, аби в головному слухався і, як вірний пес, не гарчав на хазяїна.

А тепер?

Від сотні лишилося семеро, щоправда, сотнею вона завжди тільки звалася: в кращі часи налічувала півсотні вояків. А тепер — семеро… І ще невідомо, як їм поведеться. На всіх дорогах застави, шляк би їх трафив, у селах самооборона, яструбки кляті, куди не поткнешся, стріляють — і в кого стріляють!.. Їм добра зичать, а воно, бидло, хіба може збагнути це?

Вчора увійшли в Бистрицю, село за двадцять п’ять кілометрів звідси.

Гарне село, багате, з ощадкасою й крамницею. Перебили яструбків, узяли й крамницю, й ощадкасу, виявилось, п’ятдесят з гаком тисяч карбованців — не так уже й багато… Однак хтось устиг зателефонувати зі школи чи сільради до райцентру, і, коли Беркут з хлопцями відходили з села, їх перестрів загін чекістів: мало не оточили, з шістнадцяти вояків лишилося семеро, і то — щастя.

Ці семеро розташувалися на галявині поміж смерек, один став на варті, інші поклали зброю, мішки й рюкзаки, повдягалися на траві, відпочиваючи.

Беркут скинув ялові чоботи, закачав холоші штанів, сів на березі ручая, опустивши босі ноги в прозору воду.

Гірська вода приємно холодила натруджені ноги, відчував, як повертається бадьорість, а з нею і гострота мислення, притуплена стомливим переходом.

Сидів і думав: оце зараз погуляю в рідному селі, й досить. Вистачить з нього сутичок з чекістами та яструбками, поки є ще можливість, треба відходити, прориватися на Бескиди й далі, до американців чи англійців. Гітлерівців уже нема, слід шукати нового захисника й господаря, бажано багатого, а хто в світі багатший за американців?

Прориватися на Захід Беркут вирішив остаточно. Ще йде війна, правда, десь на Далекому Сході, а їх он як притиснули, що ж буде, коли більшовики зовсім розв’яжуть собі руки? Ні, нема дурних, нехай хтось кладе голови, а в нього голова розумніша за і піні: п’ять років студіював у Львівському університеті, за таку голову комусь ще доведеться гарно платити.

Беркут витер ноги й акуратно взувся, ступив кілька кроків, пробуючи, як сидять чоботи. Завжди стежив за взуттям і вчив інших: не дай боже стерти ноги. Зараз у ногах їхній порятунок — ніхто не знає, скільки доведеться йти без спочинку.

Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.

Підкликав одного з підлеглих.

— Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?

— Бачу, друже сотнику.

— Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків — сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки. Якщо може, най сюди з тобою прийде, так і скажеш: Беркут звелів.

Петро поправив на грудях «шмайсер».

— Зробимо, друже сотнику, — відповів твердо. — А якщо газди нема?

— Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.

— Діло, кажете? — зареготав Петро зловтішно. — Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?

— А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?

Дивився, як пірнув Петро в кущі — наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.

Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне — відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата — і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, — і якої землі! — коней, худобу, і все це — корові під хвіст. Йому колгосп — смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…