Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 61)
— Що там у тебе, Василю? — спитав він і визирнув у вікно. Земля була десь далеко, вони летіли в хмарах.
Пілот не відповів, і тепер Павло Олександрович уже точно знав: щось трапилось.
Раптом Дубинський зрозумів, чому Василь промовчав. Жінка! У літаку жінка, а Василь не може збрехати, ось і мовчить.
Павло Олександрович торкнувся рукою плеча пілота, але той різко скинув її й наказав:
— Паси! Всім пристебнутися пасами!
— Що? — перепитав Дубинський.
— Ви що, не зрозуміли? — гримнув пілот, і стало ясно — їхні справи кепські.
Дубинський потягнувся до паса, побачивши, як шукає його сусідка, допоміг їй, клацнув і своїм замком — лише тоді визирнув у вікно. Земля тепер була зовсім близько, праворуч зблиснула змійкою річка, підвівся крутий схил сопки.
— Сідаємо, — нарешті спромігся пояснити пілот. — Вимушена посадка.
Павло Олександрович ще встиг помітити дві невеличкі берези попереду, як його кинуло ліворуч, він ударився головою об стінку, підлогу ніби вирвало з-під ніг і в груди вдарило чимось важким.
Опритомнівши, Дубинський побачив, що лежить незручно на боці, а поруч, уткнувшись головою в розтрощений щиток приладів, скорчився Василь. Другого пілота в літаку не було, та Павла Олександровича це чомусь навіть не здивувало. Насилу відстебнувши пас, він сповз униз. Збагнув, що літак лежить боком, з відламаним крилом. Почувся тихій стогін. Галя!.. Павло Олександрович відстебнув її від крісла, підвів. Вона розплющила очі, встала, обіпершись спиною об сидіння, проте одразу сіла знову. Та з нею, певно, все ж нічого серйозного не сталося, і Дубинський повернувся до пілота.
Василь лежав щокою на розтрощеному щитку приладів, і зі скроні в нього стікала кров. Дубинський нахилився до пілота й побачив невидющі мертві очі. Він погладив Василя по щоці, відчувши долонею, як холодіє в нього шкіра. Майнула думка: вони розбилися й літак може загорітися. Але ж дівчина! І де другий пілот?
Тільки встиг він подумати про нього, як у розтрощених від удару дверях з’явилося перекошене від ляку Олегове обличчя.
— Швидко на вихід! — крикнув Олег.
Павло Олександрович підхопив дівчину й виніс з літака. Тепер можна було огледітись і оцінити обстановку. Літак врізався носом у невеличке болото, гвинт зламався, і праве крило відлетіло на кілька метрів. Бензобак, певно, не пошкодило, бо бензином не пахло, та все одно пожежі можна було чекати від замикання в електропроводці.
Дубинський наказав другому пілотові:
— Давай, Олегу, треба витягнути Василя Васильовича.
Він рушив до літака, однак пілот стояв нерішуче, і Дубинський, уже протиснувшись у розтрощені двері, гукнув:
— Ну, що ж ти!
Вони витягли пілота, остаточно пересвідчившись, що він мертвий. Олег побіг до дівчини, що сиділа просто на мокрій землі, а Дубинський повернувся в літак. Упевнившись, що електропроводку не пошкоджено, покликав Олега — той мав визначити, чи можуть вони повідомити про аварію по рації.
Пілот боязко протиснувся в літак, оглянув рацію і безнадійно похитав головою.
— Не буде діла…
— Координати? — коротко запитав Дубинський.
— Приблизні. Василь Васильович устиг тільки передати повідомлення про вимушену посадку. Відмовив бензопровід.
Що ж, у Петропавловську знають про аварію й почнуть розшуки. Однак погода така, що навряд чи літак або вертоліт підніметься в повітря. А туман і мряка можуть стояти тут місяць…
Дубинський перепитав вимогливо:
— І все-таки, де ми?
— За сто двадцять — сто п’ятдесят кілометрів від Петропавловська. — Олег розклав карту, тицьнув пальцем. — Тут.
Дубинський замислився. Найближчий населений пункт кілометрів за дев’яносто, подолати цю відстань буде важко. До речі, як у них з харчами?
Пілот лише розвів руками.
— Здається, щось є у Галі… — сказав невпевнено.
— Що з нею?
— Нога… Треба подивитись.
Вони вийшли з літака. Дівчина сиділа в незручній позі просто на землі, пальто в неї промокло. Дубинський скинув з себе шкірянку, розстелив поряд, наказав:
— Лягайте!
Дівчина подивилася на нього злякано і все ж лягла горілиць. Олег стояв розгублений, і Павло Олександрович зрозумів, що з нього поганий помічник. Обмацав ногу дівчини, та скрикнула від болю, мовив грубувато:
— Терпи, це ще тільки квіточки!
Обережно розстебнув блискавку на чобітку і зняв його. Дівчина ще раз зойкнула, але Дубинський уже не звертав на це уваги: з першого погляду збагнув, що ногу зламано.
— Доведеться накладати шини, — сказав Олегові. — Розбий ящик і принеси дошки.
Галя стогнала, зціпивши зуби, потім замовкла і, поки чоловіки обробляли їй ногу, мужньо терпіла біль. Дубинський відкликав Олега, запитав тихо:
— Що будемо робити?
— Як накажете… — почав той невпевнено, але Павло Олександрович перебив його нетерпляче:
— Давай домовимось: зараз тут нема ні начальників, ні підлеглих. Нам іти щонайменше дев’яносто кілометрів, доведеться ще нести Галю, і все залежить тільки від нас.
Олег безнадійно роззирнувся довкола.
— Туман… — сказав він так, наче в нього раптом заболіли зуби. — Туман, і нас не знайдуть…
— Така погода може протриматись і тиждень, і два, — ствердив Дубинський, — а продуктів у нас…
У Галиній сумці вони знайшли півбуханки хліба, двохсотграмову пачку масла, кілограм сухої ковбаси, чай і і трохи шоколадних цукерок.
— Негусто, — констатував Павло Олександрович. Зиркнув на годинник. — Перша година, їсти будемо тільки ввечері.
— Дев’яносто кілометрів! — вигукнув Олег розпачливо. — Більше двадцяти на добу ми не пройдемо.
— П’ять діб, — погодився Дубинський. — П’ять діб — найменше. Може, ти пропонуєш щось інше?
— Рація розбита, — похитав головою Олег, — і нема в нас ніяких шансів.
— От що, хлопче, — сказав Дубинський твердо, — не розкисай. П’ять діб ми мусимо протриматись. У літаку в брезент, неси його сюди, зробимо ноші для Галі.
Дубинський розкатав брезент, припасував до нього широкі, щоб не терли, лямки. Краєм ока дивився на Галю: сиділа мовчки, нога, видно, боліла, однак дівчина ні разу не покривилась.
Потім вони з Олегом занесли тіло Василя Васильовича в літак, заклали ящиками отвір на місці зірваних дверей, щоб звірі не залізли всередину. Поховати пілота не мали змоги, нічим було видовбати яму в мерзлому грунті. Хвилину постояли в скорботі й рушили на північний схід.
Вони йшли нешвидко, і спочатку їм видалося, що дівчина зовсім не важка і вони, мабуть, зможуть пройти сьогодні й більше двадцяти кілометрів, та невдовзі дорогу їм перепинило озерце, його довелось обходити, потім іти болотистою низиною, де ноги грузли в багні; Павло Олександрович тепер часто перекладав лямку на плечах, щоб менше муляла, а вона різала більше й більше, проте він ішов не озираючись і зупинився тільки тоді, коли проминули низину й піднялися на більш-менш сухий пагорб.
Після короткого відпочинку вони з Олегом помінялися місцями, тепер Павлові Олександровичу стало трохи легше, лямка лежала на спині й плечах, не давила на груди, й дихалося вільніше. Йшов і намагався не дивитися на дівчину, та раз по раз зустрічався з нею очима — лежати їй було не зовсім зручно й, певно, біль не давав спокою, вилиці у неї загострилися, але нічим не виказувала свого справжнього стану, навіть трохи вимучено всміхалася Павлові Олександровичу, і він усміхався їй у відповідь.
Олег усе частіше поправляв лямку, ішов, нахилившись уперед, він помітно уповільнив темп, іноді шкутильгав, Дубинський бачив, що Олег іде з останніх сил, і сам відчував, як свинцем налилися ноги, але не думав про відпочинок, точніше думав про нього весь час, проте не міг щадити ні себе, ні Олега. Згадував, як тридцять років тому він, зовсім ще юний єфрейтор Дубинський, разом з трьома товаришами ніс смертельно пораненого Цимбалюка. Тоді вони знали, що їхній друг вмирає, що сержантові лишилося жити лічені години чи навіть хвилини, І все ж несли його і не кинули б нізащо, прийняли б бій і полягли самі, але не кинули б — в цьому був вищий смисл їхнього фронтового братерства: кожен знав, що надійнішого за плече друга не може бути нічого.
Це надавало сил і тоді, тридцять років тому, і тепер, коли він постарішав. Мусив іти навіть через силу, бо іншого виходу просто не було.
Вони пройшли ще два чи три кілометри схилом сопки і, коли вже зовсім вибилися з сил, почався повільний спуск, і йти стало легше. Навіть Олег трохи пожвавішав, однак через кілометр їм знову трапилось озеро, і Дубинський наказав зупинитися.
Олег одразу опустився на землю, уткнувся обличчям у вологу цигейку поруч Галиного плеча, лежав і важко дихав. Вона попестила його мокру від поту чуприну, з якої сповзла шапка, але хлопець нараз різко скинув її руку.
— Почекати треба було! — раптом вигукнув він, мало не плачучи, — невже не можна було почекати?
— Ти про що? — здивовано глянула на нього Галя.
— Ну навіщо було поспішати з весіллям?
— Але ж ти хотів…
— Я?! — вигукнув Олег. — Я хотів?..