Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 62)

Галя різко випросталася, повернулась до хлопця, забувши про ногу, скрикнула й притиснулась обличчям до брезенту.

— Дочекалася б рейсового літака, — вів далі Олег роздратовано, — і вилетіла б через три дні.

— Ти ж просив мене…

— У тебе є свій розум! — Олег підвівся й пішов геть, важко припадаючи на праву ногу. Ліг на землю біля озерця й почав пити просто з нього, жадібно, захлинаючись. Дівчина дивилася на Олега, й очі в неї округлилися й потемнішали, якщо можуть потемнішати і так чорні очі.

Дубинський сидів і мовчав, бо що зрештою можна казати в такій ситуації? Тепер і він відчув страшенну втому — вибрав сухіше місце, зняв чоботи й ліг, підмостивши під голову шапку. Сон змагав його, й Павло Олександрович вирішив заснути на чверть години, рівно на чверть години, не більше, бо сьогодні вони мали пройти ще не один кілометр.

Прокинувся він від холоду, зиркнув на годинник і одразу скочив на ноги. Минула ціла година, і ніхто не розбудив його! Видно, Галя з Олегом помирилися, бо пілот спав, притулившись до неї, і солодко сопів у сні. Галя лежала горілиць, заплющивши очі, й Дубинський не зрозумів, спить вона чи просто боїться поворушитись, Щоб не розбудити хлопця.

Павло Олександрович натягнув чоботи на набряклі ноги, кілька разів присів, щоб хоч трохи зігрітися, і рішуче, Навіть надто рішуче й голосно мовив!

— У дорогу, друзі!

Галя одразу розплющила очі, певно, все ж не спала, а Олег навіть не ворухнувся.

— Ви не дійдете зі мною, — раптом сказала Галя тихо, пильно дивлячись на Дубинського. — Вам не дійти, і треба шукати іншого виходу.

— Мусимо дійти. — Павло Олександрович не відвів погляду.

Дівчина скосила очі на Олега і, впевнившись, що він спить, сказала твердо:

— Ви залишите мене з Олегом, а самі підете по допомогу. Ви дійдете за два дні.

Павло Олександрович опустився на брезент коло дівчини. Йому було приємно сісти отак близько до Галі й дивитися на неї, хоч вона спала з лиця, щоки взялися плямами, і тільки очі світилися. Відповів суворо й навіть грубувато:

— Думати треба! Ну дійду я, а далі? Як вас шукати?

— Але ж я гадала, що тепер, коли ми точно визначили місце…

— Як точно? — не втримався від усмішки Павло Олександрович. — Ти розумієш, що таке п’ять кілометрів сюди чи туди в таку погоду? Та й хто підніметься в повітря?

— А якщо трохи розвидниться?

— Якщо розвидниться, нас і так знайдуть.

— Але ж хоч ви… — Вона не докінчила, та Павло Олександрович усе зрозумів і перебив різко:

— Ми підемо разом і будемо разом до кінця! Ясно?

Дубинський трусонув Олега за плече. Той лише застогнав уві сні, однак Павло Олександрович трусонув сильніше — хлопець сів і закліпав очима. Оговтавшись, спохмурнів, глянув на темне озеро, на якому лежали сиві пасма туману, скривився, і Дубинський подумав, що він зараз розрюмсається. Мовив бадьоро:

— Давай обійдемо озеро — і ночівля!

— Обійдемо… — В тоні хлопця відчувалася безнадія, але він підвівся, мерзлякувато стенувши плечима.

Вони рушили вбік від озера; береги були низькі й грузькі, і краще зробити гак, ніж плуганитися по коліно в воді.

Тепер Дубинський відчув, що й він не може підтримувати такий темп, як раніше, — ступав і дивився, як грузнуть його чоботи в м’якому, рудому й мокрому мосі, як чвакає під ними вода, дивився й думав, що його добротні хромові чоботи скоро розкиснуть від тундрового моху й багна.

Потім він уже не звертав уваги на чоботи та одноманітне чвакання, почав думати, що, може, дівчина має рацію і не треба їм мучитись отак утрьох, що все одно не витримають, — нехай би пішов один Олег, він ще молодий і дістанеться до селища швидше… Врятується хоч один, а він залишиться з Галею…

Павло Олександрович зупинився й хотів помінятися місцями з Олегом, але зиркнув на хлопця й рушив далі так само попереду — відчув, що той знесилився.

Але ж Олег старший за їхнього колишнього командира розвідки лейтенанта Дороша…

Як давно це було, минуло вже тридцять років. А міг же загинути тоді, усе ж йому пофортунило — тридцять років…

Дубинський згадав, що вони поклялися зустрітися саме через тридцять років. Через тиждень він мусить бути там… Цікаво, чи пам’ятають про це інші? І де зараз вони, що роблять? Волков — того знають усі, навіть не віриться, що його колись називали Сугубчиком. А Дорош, Котлубай?..

Чвак… чвак…

Ноги грузнуть і зробилися як дерев’яні. А завтра буде ще важче.

Скільки вони вже пройшли? Мабуть, кілометрів з десять. Залишилося вісімдесят, багато, надто багато, і все ж треба йти вперед.

А сил, здається, вже зовсім нема…

Ні, він не може послати вперед Олега — якби вирішувалася доля тільки його одного, але ж дівчина!.. Загине дівча, таке молоде, вродливе й чорнооке.

Вони пройшли ще з кілометр, і Олег зупинився. Його хитало, хлопець ледь не впав на вологу землю. Не краще почувався й Дубинський — простягнувся біля Олега. Швидко насувалися сутінки, і мокрий сніг знову почав сипати з цього клятого хмарного неба.

Відпочивши, чоловіки назбирали хмизу, розпалили вогнище. Трохи зігрівшись, лягли на вузькому брезенті біля дівчини і заснули.

Дубинський прокинувся від холоду. Галя ще спала, а Олега не було. Павло Олександрович вирішив, що той подався по хмиз — перед дорогою треба було випити гарячого чаю. Дубинський помахав руками, щоб хоч трохи зігрітися, взяв чайник і пішов по воду. Почекавши ще трохи, заходився розпалювати вогнище сам. Сире гілляччя горіло погано, дим виїдав очі, але вода в чайнику скоре нагрілася.

Галя прокинулася від диму, сіла й запитала:

— А де Олег?

— Мабуть, збирав дрова.

Дубинський підкинув гілочок у вогонь, підвівся й крикнув:

— Олегу!

Ніхто не відгукнувся. Павло Олександрович покликав ще раз, але марно.

— Не чує… — сказала Галя.

Дубинський лайнувся в душі й знову пішов по дрова. Поки збирав, вогнище згасло, довелося знову роздмухувати, але вода все ж закипіла.

А Олега все не було.

Павло Олександрович попросив дівчину дістати чай для заварки. Покопавшись у сумці, Галя підвела на Дубинського розгублені очі й прошепотіла:

— Чаю нема… і взагалі… — вона не докінчила, висипала з сумки продукти просто на брезент.

Дубинський глянув і все збагнув.

Олег пішов від них. Пішов, захопивши частину продуктів. Рівно третину, а чай забрав увесь.

Галя схлипнула, зовсім по-дитячому розтерла сльози на щоках, хотіла щось сказати і розридалася вголос.

Дубинський не став її втішати, пішов до вогнища і приніс чайник. Налив дівчині повний кухоль окропу, підсунув цукерку й маленький шматочок хліба з кружальцем ковбаси.

Галя заперечливо похитала головою, та Павло Олександрович гримнув на неї:

— Розрюмсалося дівчисько! Радіти треба — вчасно людину розкусила…

— Але ж він… — усе ще схлипуючи проказала Галя і замовкла, зрозумівши, що ніякі слова не виправдають Олега.

Павло Олександрович пив окріп і думав. Сам він Галю не донесе. Коли б ще були продукти! А в них сто грамів масла, кільце ковбаси й чверть буханця хліба. Фактично на два дні напівголодного існування. За ці два дні він пройде найбільше кілометрів п’ятнадцять, виснажиться сам і виснажить дівчину. Якщо ж залишитися тут, то продукти вони розтягнуть на три дні. Потім ще кілька днів протримаються без їжі, а за цей час може розпогодитись або хтось із мисливців випадково надибав їх. Крім того, Олег, можливо, дістанеться до селища, і вертольоти спробують розшукати їх. Якісь шанси все ж є, і краще лишитися на місці.

Він виклав дівчині ці міркування, й вона погодилась одразу. Погодилася б на будь-яку пропозицію, та й що мала робити: цілком залежала від нього.

Дубинський примусив Галю поснідати, дбайливо закутав її в пальто і пішов збирати дрова. Їх треба було мати під рукою достатньо, тепер від його вміння швидко розвести вогнище залежала їхня доля — почувши гуркіт літака чи вертольота, мав подавати сигнал.

Збираючи гілляччя, Дубинський знайшов невеличку розколину в схилі сопки, тут було затишніше, розколина хоч трохи захищала від холодного вітру, і Павло Олександрович перетягнув сюди дівчину. Розклав поруч вогнище й знову подався по дрова. На щастя, сніг ущух, а вітер, хоч і пронизливий, все ж давав якусь надію — він міг розігнати туман і хмари.

Та їхні сподівання не справдилися, хмари летіли низько над землею, посіявся нудний, дрібний дощ, від цієї мжички ніде не було рятунку — шкірянка Дубинського намокла, він відчував вологу мало не кожною клітинкою свого тіла, хотілося кинути все під три чорти й залізти під брезент, але він вперто ходив біля розколини, весь час розширюючи коло пошуків, і скоро назбирав досить велику купу хмизу.

Тепер міг трохи відпочити. Підкинув дров у ледь тліюче вогнище і заховався під брезентом коло Галі. Потім вони пообідали — випили окропу і з’їли свої бутерброди. Галя мовила зовсім просто:

— Лягайте поруч, так буде тепліше…

Цим вона наче виправдовувала його близькість, зрештою це було правильно, до того ж Дубинському й справді хотілося бути зовсім поруч — він ліг, правда нерішуче, але Галя сама розстебнула йому гудзики на пальті, обняла за шию й пригорнулася міцно.