Ростислав Самбук – Гіркий дим. Міст (страница 60)

— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…

Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.

— Дайте сюди.

Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…

Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням — і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й — «дорогий»…

Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…

Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…

Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!

Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…

Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.

Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.

Тільки лейтенант Дорош.

Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.

Секретар знав цю усмішку.

— Переглянете службове листування? — запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається — геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…

Секретар не помилився.

— Перекиньте все це Антону Сергійовичу, — попросив Волков. — І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.

Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:

— Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…

— Ніяких інститутів! — обірвав секретаря Волков. — І ніяких запрошень, звідки б вони не були.

Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.

Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію — проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.

Погода була мерзенна — травень, а тут ось-ось зірветься мокрий сніг, і Дубинський підняв комір свого шкіряного пальта.

Загалом погода була нельотна, але в цих місцях рідко буває краща, головне, що в Петропавловську можна приземлитися, а пілот у них класний, Дубинський літав з ним уже три роки й не сумнівався, що той міг би посадити літак із зав’язаними очима.

Ящики з мінералами повантажили, і другий пілот — Дубинський знав тільки, що звуть його Олегом, він летів з ним лише втретє — підійшов до Павла Олександровича і, ніяково усміхнувшись, мовив:

— Є прохання до вас. Я розмовляв з Василем Васильовичем, він не заперечує, але сказав, якщо ви дозволите…

Василь Васильович — перший пілот, був не тільки підлеглим, а й другом Дубинського, і Павло Олександрович відповів цілком серйозно:

— Якщо Василь Васильович не заперечує, то я й поготів… Але в чім річ? — Він був здивований: якісь прохання перед самісіньким вильотом тут, у селищі, яке складається з чотирьох десятків дерев’яних будиночків і де все відомо за тиждень наперед?

Пілот переступив з ноги на ногу, для чогось посмикав замок-блискавку на куртці й попросив:

— Розумієте… Наречена тут у мене, і ми б хотіли до Петропавловська…

— Наречена? — щиро здивувався Павло Олександрович. Він звик знати про все, що робиться в його парафії, аж до дрібниць, а тут, у богом забутому закуті, така подія, і ніхто ані пари з уст. — І хто ж вона?

Пілот розстебнув замок-блискавку й сказав, наче вибачався:

— Оце познайомилися… Галя, вчителька, ну й вирішили в Петропавловську розписатися.

Дубинський напружив пам’ять, але не пригадав Галі-вчительки: зрештою це вже була не його парафія. Школа — це зовсім інше відомство, хоча всі відомства так або інакше були підпорядковані тут його геологічному управлінню, яке розкинуло мало не по всій Камчатці селища, бурові, наметові містечка — чого тільки не було в його якщо не царстві, то принаймні князівстві! Від літаків і вертольотів до тракторів і собачих запряжок.

— І де ж твоя Галя? — запитав Дубинський і озирнувся, наче дівчина мала бути тут, під рукою, бо тут усе було в нього під рукою, і він уже звик до цього, хоч іноді й скаржився на зайву запопадливість деяких підлеглих.

Дівчина справді стояла неподалік, кроків за п’ятнадцять, якась самітна. У темному пальті з норковим коміром і такому ж капелюшку, невисока, тендітна, в чорних чобітках, і жовта невеличка валіза притулилася до її ніг. Від її постаті чомусь віяло не святковістю, яку б мала випромінювати наречена, а розгубленістю — певно, вона соромилася і людей, які дивилися на неї, і взагалі всього на світі, і Дубинський, звиклий, щоб підходили лише до нього й зверталися отак, як звернувся пілот, прохально й шанобливо, круто повернувся і, обірвавши на півслові розмову з пілотом, пішов до дівчини, ступаючи просто по калюжах начищеними до блиску хромовими чобітьми.

Дівчина стояла й дивилася на цього високого, кремезного і вже сивуватого чоловіка, дивилася трохи злякано великими, чорними, трохи підмальованими очима.

А за Дубинським, відставши од нього на крок і визираючи з-за його плеча якось збоку, бо був менший на зріст, чимчикував її наречений і всміхався їй здалеку, бо вже збагнув: справу влаштовано — не буде начальник управління іти отак-от по калюжах, щоб тільки глянути зблизька на дівчину в норковому капелюшку.

Дубинський зупинився перед Галею за крок, подивився уважно просто в очі й мовив:

— Щиро вітаю!

Дівчина не опустила очей, вона, виявляється, була не такою сором’язливою, як видалося Дубинському здалеку, дивилася відкрито, і в її очах Павло Олександрович прочитав цікавість, вдячність і якесь незрозуміле йому запитання.

— Мені буде приємно летіти з вами, — сказав Дубинський і обернувся до пілота: — Заздрю вашому вибору. — Він мовив ці слова просто, бо звик казати людям правду, все, що думав, а дівчина справді сподобалась йому: обличчя трохи видовжене, туби пухкі, а підборіддя якесь заокруглено й м’яко.

Дубинському на мить зробилося сумно. Була і в нього дружина, і, нема чого бога гнівити, було все: і очі не гірші, і любов така, що й досі пече. Тільки де ти, Женю? І чому так несправедливо влаштований світ, що в якихось сорок років… Так, в якихось сорок років, коли ще жити й жити… Тільки очі залишилися в пам’яті, сірі й великі, завжди живі…

— Прошу… — раптом сухо сказав Дубинський, наче й не вітав щойно дівчину й не всміхався їй. — Прошу… — повернувся він різко й пішов до літака — високий, кремезний і начальницький.

Літак піднявся в повітря, Дубинський відкинувся на зручну спинку сидіння й примружився. Він не дивився на дівчину, яка сиділа поруч, бачив тільки, як Олег озирався на неї й усміхався щасливо, чомусь ці усмішки трохи дратували його, і він заплющив очі, намагаючись задрімати. Однак не спалося, щось тривожило його, щось було незвичне зараз у літаку, Дубинський не знав, що саме, й зрозумів тільки трохи згодом… Пахло парфумами, в їхньому літаку ніколи так не пахло, гіркувато-солодким ароматом якихось квітів…

І все ж Дубинський задрімав трохи, але відразу прокинувся: літак кинуло в повітряну яму так, що навіть звичний до всього Павло Олександрович стривожився.