Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 98)

У казанку на тринозі, над малим вогнищем, булькотів суп. Явиндер сидів під стіною і завзято копирсався у кількох мішечках.

— Сідай оно там, на тій скрині. Тільки нічого не вкради.

Оце і все, якщо говорити про привітання.

— Мені не здається, що ти тут маєш щось цінне.

— Мабуть, нічого такого цінного, як п’ятсот імперських.

— Новини розходяться швидко, — злодій присів на скриню. — Що готуєш?

— Суп. Трохи яловичини, моркви, гороху й квасолі, — Явиндер підійшов до казанка й кинув усередину жменю трав. — Як з’їси, то твої вітри почують у всьому місті, але зате кишки добре попрацюють.

— Вчора ти теж такий їв, чи це проходила гроза?

— Хе-хе. Добре. Щось у стилі старого Альтсіна, хлопчика з порту, злодія й задираки, який інколи думав шлунком, подекуди — передком, а вряди-годи, — ясновидець стукнув себе в груди, — оцим. Але майже ніколи не головою. Проте той хлопець помер. Барон Евеннет-сек-Ґрес убив його в двобої, хоча й сам заплатив за це життям. А питання моє залишається без відповіді: то хто ж повернувся до міста?

Альтсін нахилився й простягнув до вогню долоні.

— Я чую це питання не вперше. Цетрон теж мав сумніви, але погодився на мій план.

— Він на твій, чи ти на його? Неважливо. Ця ваша безумна ідея увійшла в легенди, все місто постійно про це говорить. Остання версія така, що Цетрон напав на склади із флотом у двадцять великих галер, кинувши проти Ґригаса тисячу головорізів. Ліга має нового анвалара, а ті, хто противився, жеруть намул на дні порту. Цетрон знає, що в нього мало часу, а тому він не втрачає його на надто довгі перемовини. Хто не з ним — той проти Ліги, і таке там. Здається, він надто переймається.

— Правда?

— Хлопче, — Явиндер всівся по той бік вогнища, витягнув з-за халяви дерев’яну ложку й помішав страву в казанку. — Ліга Капелюха вже мала різних ватажків. Дехто з них був навіть гіршим за Ґригаса. Дехто — кращим за Цетрона. І вона вистояла. Терліх зі своїми Праведними не знищить її, бо він для такого заслабий. Він мав би зрівняти місто із землею.

— Ти впевнений?

— А в чому нині можна бути впевненим? Навіть у сході сонця — не надто, — очі сліпця на мить зупинилися на Альтсіні, а губи скривилися в дивній гримасі. — Але Ліга Капелюха — вона наче вода, це радше ідея, ніж справжня організація. Навіть якщо граф схопить усіх злодіїв і вбивць у місті — їхнє місце займуть наступні й створять ще одну гільдію, яка потребуватиме наступного анвалара. Так уже бувало. І напевне, так колись буде знову. Це… доволі природний процес, і без Ліги в місті кров наповнювала б стоки вдень і вночі, всі билися б з усіма за впливовість і різали б одне одного. І так без кінця. Але ж у всіх регіонах Всесвіту існує бажання зберігати рівновагу. Інакше замість оцього, — він повів рукою по хаті, — ми мали б киплячий вогнем хаос.

Альтсін роззирнувся. Стіни з решток скринь і потрісканих дошок, кілька жердин, що підтримували полотняний дах, скриня, на якій він сидів, дві старі діжки, послання з купи старих тюленячих шкір і глиняна підлога, посеред якої вигребли ямку для вогнища.

— Так. Тут набагато краще.

— Сарказм ніколи на мене не діяв, Альтсіне. Ти повинен про це пам’ятати. Цетрон знає, що ти вбив одного з Праведних?

Злодій припинив іронічно посміхатися.

— Не… не знаю… не розмовляв із ним на цю тему.

— Дурень. І я кажу не про Товстого. Коли вас знайшли на складі, тебе й Ґригаса, нікого іншого поблизу не було. Ваш бій… Твій і того молокосмока… Це наче хтось посеред ночі підпалив алхімічний склад. Кожен так-сяк обдарований талантом у цьому місті відчув, що дійшло до зіткнення двох потужних Сил. Чародії й жерці ламають голови, що там сталося, і шукають сліди тих, хто за це відповідальний, — Явенир посміхнувся. — На жаль, запізно. Сила зникла, наче її ніколи й не було, а тіло Праведного немов випарувалося, хоча я вважаю, що з тим мають щось спільне люди графа, які дісталися складу відразу за вами. Але те, що Цетрон його не знайшов, коли увійшов туди…

— Було темно…

— Так, темно. Неважливо. У будь-якому разі граф вивів своїх людей із міста, бо знає лише те, що втратив у бою зі жменькою бандитів одного зі своїх хлопчаків. А раніше ж Праведні рубали будь-кого, хто стояв у них на шляху. Різуни попереднього анвалара аж сцялися від одного їхнього вигляду. А тут несподіванка. Бах — і труп.

Ясновидець помішав у казанку, підніс ложку до рота, підцмокнув.

— Добре. Краще, ніж учора. А тепер питання, яке ставить собі граф, звучить так: чи не вдався Цетрон до допомоги якогось потужного мага? Поклонився якомусь із наших численних божеств і, що важливіше, був вислуханий і тепер має підтримку його жерців? Не всім до смаку зростання потуги Храму Реаґвира. Але ніхто не може розпізнати, який аспект був використаний на складі. А може, їх було кілька? Може, то було кілька чарівників? Якщо Товстий так швидко дав раду з одним із Праведних, то чи насмілиться він ударити по двох або трьох? Бендорет Терліх мислить як генерал, якій веде військову кампанію. Доки не зможе взнати справжньої сили супротивника, доти не поділить своїх людей. Його хлопці сидять у Храмі Реаґвира й чекають. А він готується до бою.

— Я прийшов сюди не за плітками. Знаю, що робиться в місті.

— Правда? То ти в курсі, що Товстий уклав договори з деякими чарівниками з Д’Артвеени? Платить їм золотом і обіцянкою спокою, бо кожен тамтешній маг має сни, сповнені смороду власної паленої шкіри. Граф не приховує, що охоче розпалив би тут кілька стосів, хай би і для того, щоб вигнати решту неправедних чародіїв із міста.

Альтсін стенув плечима.

— Це не моя справа. Нехай тікають.

— Не так легко втекти з міста, в якому народився ти, твої рідні й діди.

— Явиндере, — злодій вперше відчув роздратування. Якби він дозволив, то ясновидець балакав би й балакав аж до заходу сонця, — у мене власні проблеми.

— Проблеми, — старець пирхнув і похитав головою так, що аж сиве волосся затанцювало навколо його обличчя. — У тебе немає проблем. Ти сам — проблема. І я не знаю, що з тобою робити.

— Ти нічого не знаєш.

Дерев’яна ложка знову пірнула в казанок.

— Може. Може, я й не знаю. Ну, готове. З’їси трохи? Ні? Ну може, пізніше. Не рухайся.

У голосі й поведінці ясновидця щось змінилося.

— Хто ти, Альте? — кинув коротко. — Сидиш тут спокійно, наче ні в чому не бувало, а я не можу в тебе проникнути. Ти приплив у місто місяць тому, баркою. Вліз у самий центр проблем із Ґригасом, пішов на двобій із Праведним і… кінець. Немає тебе. Ти зникаєш. Не залишаєш відбитку на обличчі міста, не буриш джерел, не маєш аспектів. Кожен це робить, навіть листок, що падає в океан, викликає хвилю, а ти завжди мав характерний слід. І раптом — кінець. Я говорю до тебе стільки часу лише для того, щоби ти сидів на місці, а я міг тебе… посмакувати. Та коли я повертаюся до тебе спиною, маю враження, що тут нікого немає. Що я — один. Там, де ти сидиш, немає навіть дірки в просторі. Нічого. Може я збожеволів і розмовляю з… Ні, духи залишають виразні сліди. Може, я розмовляю з власним маренням, га?

— Це марення може зараз звестися й копнути тебе під дупу, якщо це тобі допоможе.

— Не раджу, — дивно, але Явиндер вперше виглядав смертельно поважно. — Скажеш мені, що коїться?

Альтсін глянув у закриті більмами очі. Вперше в житті він невпевнено відчув себе в товаристві ясновидця. Хатинка раптом зробилася затісною, наче невидима гігантська долоня стиснулася на ній і спробувала роздавити.

Здоровий глузд щось попискував про небезпеку, але Альтсін його втихомирив. Він же прийшов сюди саме за цим. Тож почав говорити.

Про двобій у саду графа, що став плодом його власної дурості, про вбивче безумство, яке запалало в його венах, коли барон мав завдати останнього удару. Про кошмари, сповнені видіннями жорстокості, де демон нав’язував людям волю, штовхав їх в обійми безперестанної, нескінченної війни, а тих, хто опирався, давив і вирізав. Про втечу від тих видінь, про мандрівку з місця на місце.

Про повернення до міста в пошуках допомоги саме тоді, коли розгоралася війна поміж Ґригасом і Цетроном. І про видива, які з’являлися посеред дня, поміж одним та наступним ударами серця.

І про те, що його зламані ребра зрослися за два дні, і що він схопився за лезо меча голою долонею й вирвав його з руки Праведного, наче бився з малою дитиною. А ще — про відчуття, яке прийшло відразу перед завданням смертельного удару, про крижану жорстокість, позбавлену емоцій, яка на мить його огорнула, наче він став кимось іншим.

— Ти опирався?

На саму лиш згадку Альтсін почув у голові грім зіткнення кораблів.

— Так. Цей хлюст… Ішлося не про нього, просто такого не можна робити. Вбивство — це вбивство… Прокляття, я навіть не можу пояснити нормально… Такий закон вулиці: якщо хтось на це заслужив, то нехай йому здирають шкіру. Але катувати когось лише щоб передати звістку?

— І тобі вдалося?

— Я вбив його ударом в серце. Явиндере…

— А потім? Біль? Наче тебе вкинули до вогню?

— Ні. Наче я отримав обухом по довбешці. У мене йшла кров з очей, вух і носа. Я втратив свідомість.

— І від того часу ти отримав спокій? Жодних кошмарів?

Злодій трохи усміхнувся.

— Так. Жодних. Але я не пам’ятаю нічого, що мені сниться, а часом… Я втрачаю свідомість посеред дня.

— Усе частіше?

Альтсін замислився, і якась боязка частина його розуму заскиглила: «Збреши, збреши, збреши».