Бо його брат з’являється рідко, все рідше. Цей ворог сильний, б’ється, використовуючи свою дивну Силу, прикликуючи демонів та еманації з самого дна Хаосу. Їхній Володар має понад міру користатися тілом смертного, щоби протистояти таким атакам. Звідси чорні синці, напухлі суглоби, волосся й зуби, що випадають. Ціна за те, щоб пропускати крізь власне тіло Силу бога — величезна. Часом навіть Оздоровлення тою самою Силою не досить, особливо під час такої битви, як оця.
Удар! Він відчуває тойудар, наче в нього вдарила блискавка. Сяйво та гуркіт падають на нього в одну мить, спазм усіх м’язів, ревіння, що вихоплюється з горлянки. Разом із ним кричать кільканадцять начинь, і раптом він знає — кожною кісткою, м’язом, нервом — що Володар потребує всіх своїх сил, аби втримати атаку. Здавалося, що в таборі навпроти них, за валом і гостроколом, є щось більше, ніж просто здібні чарівники. Мабуть, вони впіймали тут одну з менших Потуг, яка з усіх сил не дозволяла вигнати себе з цього світу.
Грім і тремтіння землі.
їхній Володар пробуджує свою справжню Силу.
«Аман’рег», — чує він у голові та мчить до коня. Його брат хилиться в сідлі. Ні, не тому, що його звалила атака, а тому, що Сила Володаря була надто потужною й тіло смертного саме цієї миті здається. Первородний кривавить з вух, очей та носа, кашляє та плюється зубами.
— Тепер ти, брате, — говорить він ще з сідла, — він обрав тебе. Ми схожі, тож він зуміє легше… швидше тебе Обійняти.
Він притримує брата, допомагає зійти з коня. Армією проходить тремтіння, але воно відразу стає стлумленим. «Усе нормально», — пливе поміж воїнами знання. — «Володар просто змінює начиння».
— Аби ти трохи поспішив… — кашляння звучить як хрип звіра, що конає, —…аби ти не зволікав кілька тих ударів серця, брате, то первородном був би ти.
— Знаю.
— Знаєш… я заздрив тобі… їй, дітям, хаті в долині. Плакав, коли вона загинула.
— Вона знайшла шлях, а тепер — знову з нами…
— Так… І тепер у країні мертвих… немає вже… спокійного місця…
Вони усміхаються вперше за кілька років так само, як шкірилися один до одного в дитинстві. Близнюки, схожі, наче дві краплі води. І хоча вони обрали для себе різні шляхи, в цю мить вони — одне.
— Прощавай, брате… Він… вже… йде…
Закривавлена голова хилиться набік. І раптом ВІН Є.
Відвертається, стрибає на коня й дивиться на табір ворога.
Чужа Потуга вичерпала сили в останньому нападі й виразно притихла.
Він махає рукою, а тридцять тисяч воїнів рушають в атаку…
* * *
Брате?
Присутність делікатна, майже непомітна, наче дотик бабиного літа на обличчі. Але звертає увагу, наче хльоскання по голій спині пліткою, вимоченою в оцті.
Бог з’являється за півудару серця, а кольори, звуки й запахи вибухають інтенсивністю.
Я можу прийти?
Здивування Безсмертного настільки велике, що навіть він це відчуває.
«Прийди», — чує він нарешті.
Перед ним відчиняється портал, освітлюючи краї намету багряним відблиском.
З порталу виходить жінка. Молода, красива. Гола.
Він одночасно дивиться на неї очима своїми та очима бога. Бачить дівчину і Присутність, яку вона несе. І обидві дивляться на нього. На них.
— Чого ти хочеш?
Фраза проговорюється вголос, і на мить йому здається, що це зробив він. Але ні, це неможливо.
— Поговорити. Поставити питання. Знайти відповідь.
У неї низький, милий голос. І тіло войовниці: худорляве, з красивими м’язами, позначене шрамами.
— Про що говорити?
Він добре знає, що такі питання непотрібні. Бог добре знає, про що має бути ця розмова. Але, схоже, він не бажає і! починати.
— Ти відчув це вчора? Лемент на півночі? Біль і страждання? Сетрен втягнув ва’геровее-семгу пастку та знищив їхню єдність. Вони відступають.
Вочевидь, він це відчув. Як і більшість Безсмертних. Його найближче начиння помчало в бік земель Володаря Сокири, аби переказати вітання й попросити про допомогу. Наразі відповіді не було.
Вона не мусила про це питати.
— Він відійшов.
— Хто?
— Бик. Повернувся до свого царства.
Відчуття поміж веселістю й презирством. Сетрен утік. Більшість войовників обдаровувала його повагою, але він, схоже, про це не дбав. Захистив свою землю, виставив геть загарбників і пішов, наче решта світу його не обходила.
— Це його справа.
— Його царство замкнене. Я намагалася до нього дістатися… Жодної відповіді.
— Що з того?
— Царство замкнене, — повторила вона.
Тиша й непорушність. Він відчуває, наче бог на мить покинув його тіло. Минають кількадесят ударів серця, поки Присутність не з’являється знову.
— Я перевіряв, — чує він власний голос. — Усі брами до його царства зникли… Що це значить?
— Ти підійшов так близько?
— Так, — відповідь була обережною і просякнутою невпевненістю. Укол страху виповзає десь із глибини, і йому здається, що це чути в наступній фразі. — Це ще нічого не значить.
— Ти чув, як дерева валилися? Крики? Ревіння роздертого неба?
Він б’ється…
Цього разу страх виразний, він дає присмак заліза в роті, як тоді, коли мало не потонув дитиною. І він задумується: чи це його страх, чи бога.
— Із ким? — питання швидке, ледь не агресивне. — Хто міг зайти в зачинене царство?
— Ніхто, — жінка усміхається, і в тій усмішці обидві вони: вона й богиня. — Ми про це розмовляли, пам’ятаєш?
— Це неможливо.
— А скільки часу вже триває війна? Коли ти востаннє досягав Поєднання? Коли виходив із усіх начинь і знову був собою? Коли ти провідував власне царство?
Він не бачить сенсу в цих питаннях, але відчуває, як підноситься лють його бога.
— Це нічого не значить, — цідить він. — Ми загубилися на цій війні, але знайдемося знову. Це наша пожертва — для людей, і вони про це знають.
— Справді? А ти дивився останнім часом їм у вічі?..
* * *
Чужий присів на камені в характерній позі. Ноги під підборіддям, руки сплетені навколо колін. Здалека його можна було б прийняти за людину в дивному панцирі та з маскою на обличчі.
Він поволі наближається, розтягнув свої начиння у шнур довжиною десять миль, готовий до втечі. Вузол поєднує його з кількома найближчими. Сила пульсує навколо.
Від чужого біжить смуга тіні, наче струмінь розжареного повітря, яке хтось забарвив кількома краплями чорнил. Кааф присутня.
Він зупиняється за кілька кроків від каменю. Треба зберігати обережність, людина не зуміла б стрибнути з такої позиції, венлеґґ — зуміє. Сховані під хітиновим панциром м’язи та сухожилки діють як плечі арбалета, можуть миттєво викинути двохсотфунтове тіло в повітря. Єдина втіха, що навіть венлеґґи не можуть перебувати в стані такої готовності надто довго.
Відчуває похмурий регіт, що зростає в ньому. Веселість бога, який притягнув сюди всю силу, яку зумів опанувати. Повітря аж іскрить. А лінія тіні, яка поєднує посланця з кааф, — шириною в кілька стоп. Якщо він добре розуміє правила, які керують чужою Присутністю, то це гігантська сила. Обидва вони могли за час коротший, ніж змах крил джмеля, перетворити десять квадратних миль території на випалену пустелю. Тож не має значення, як швидко чужий зуміє кинутися до атаки. І все ж він прийняв саме таку позу.
