«Це наче я», — подумав він кисло. — «Підходити до нього з Мечем, закинутим на плече — це, скоріше, реакція людини, ніж Безсмертного. Хоча я до кінця не розумію, кого з нас більше заспокоює вага сталі».
Посол зводить правицю. Його долоня дуже схожа на людську: п’ять перстів, великий палець, що відходить вбік від долоні. Проте ці пальці мають принаймні на один суглоб більше й виглядають як рукавичка, виконана з оболонок великих жуків. Долоня виконує повільний танець.
Стій. Не підходь. Відклади зброю.
Жодних привітань, титулів, представлення. Для венлеґґів не існує етикету. Принаймні не по відношенню до когось, хто глухий до пісні кааф.
— Зійди з каменю, — відповідає він.
Чужинці не можуть або не бажають говорити, хоча, безсумнівно, розуміють людську мову. Легенди, які принесли з собою прибульці, говорять, що закуті в хітин войовники колись були більш схожими на решту рас: мали кістки, м’які тіла й обличчя. Але з якихось причин вони почали змінюватися, використовуючи лише їм відоме мистецтво, аж доки не стали виглядати так як зараз. У них досі були кістки, його Меч міг про це засвідчити так само, як і м’які тіла, приховані під панциром, що стали частиною їхніх плотей, але ніхто ніколи не бачив обличчя живого венлеґґо, і ніхто не чув їхньої мови. Кааф була для них усім.
Посол відхиляється назад і поволі простує одну кінцівку. За мить вагання простує також іншу. Точніше сказати, що від неї залишилося. Нога не має стопи, а примітивний протез, зроблений із чогось, що схоже на дерево, здається доволі слабким.
Якусь мить він дивиться на скаліченого воїна. Не відкладає зброї. Це перший настільки сильно поранений венлеґґо, якому клан дозволив вижити. Вони завжди вбивали тих, хто втратив фрагмент тіла в бою, навіть якщо це був просто шматочок мізинця. Кааф цінувала лише досконалість. Що це значить? Чи вони відіслали його, бо той нічого не вартий, а тому може загинути? Чи зараз відбудеться напад?
— Меч, — нагадує чужинець.
Він всовує зброю в петлю на спині, випростується. Відчуває Вузол, Сила напирає, начиння готові, якщо кааф бажає бою, то він його отримає.
— Кажи, — мовить він коротко.
Посол застигає, смуга тіні, що поєднує його із кааф, на мить темнішає. Якусь хвильку здається, що прибулець перетворився на статую. Замість очей він має два великі шматки вулканічного скла, у яких нічого неможна прочитати. Вертикальна щілина панцирної заслони на обличчі йде від очних ям до підборіддя. Під хітином навіть не видно, дихає чужинець чи ні. Як порозумітися з кимось таким?
Імлисті нас ошукали. Це не ви знищили авуклег. Ми хочемо їх вбити. Долоня рухається поволі й тепер зрозуміло, чому послали скаліченого войовника. Це слова зради. Після десяти років війни венлеґґи готові зрадити союзників, Володарів Імли. І неважливо, чи інформація про їхню брехню правдива чи ні, цей войовник не повернеться до клану. Він забруднив себе цими словами. Кааф накладе на нього вину й відкине, аби решта могла зберегти обличчя.
— Тож у нас — спільна мета, — говорить він і посміхається, підмічаючи собі на майбутнє, що треба уважніше приглядатися до нових союзників. Якщо він колись помітить, що вони подарували життя скаліченому войовнику — треба готуватися до удару в спину. Вони починають перемовини.
Альтсін ударився об щось на дні, течія підхопила його, закрутила й винесла на поверхню.
Поряд відчув рух, простягнув руку, вчепився у щось, що пропливало поряд, і утримався на поверхні. Старезна скринька, яку несло вниз течією. Попереду поверхня річки танцювала на широкому й красивому вирі.
«Хай йому грець», — встиг він подумати, перш ніж вода закрутила ним і затягнула під поверхню.
* * *
Дитина. Посеред його намету. Їй два роки, вісім місяців і шість днів. Він ловить себе на тому, що з певного часу рахує кожен день, наче це його найцінніший скарб. Сьогодні, завтра, післязавтра. Кожна хвилина важлива.
Дівчинка дивиться на нього та морщить ніс. Потім усміхається й плескає в долоні, а крихітне сонце запалюється й гасне навколо її пальчиків.
Сила.
Ще ніколи не відбувалося чогось такого — тіло, наповнене в мить зачаття духом двох богів і двох смертних. Вона не богиня, але також є незвичним начинням.
Коли вона подорослішає, то може струснути світ.
* * *
Битва. Вперше він встає проти брата.
Ця атака — раптова й підступна. Ґаллеі перший кидає своїх святих воїнів у бій, а його власна Присутність репетує разом із люттю, виє про зраду й нечесність.
Ґаллеі завжди мало що розумів й ніколи не міг сягнути поглядом далі, ніж на кілька днів наперед. І все ж лють Володаря Гроз розриває небо.
Але він не дасть себе зламати. Не сьогодні.
Шеренги його важкої піхоти підтримують полки венлеґґів. Закуті в хітин воїни стоять твердо, наче вони вросли в землю, атака за атакою розбивається об мур їхніх щитів.
Якщо вони витримають — він дасть кааф те, про що та просить.
Землю, де вони зуміють виховати наступне покоління.
І мир.
* * *
Місто здається спустошеним.
Він в’їжджає на вулицю й мимоволі прикликає Щит, хоча думка, що хтось насмілився б вистрілити в нього чи кинути списа настільки абсурдна, що він майже усміхається.
Втім порожні вулиці й зачинені двері будинків стримують цю гримасу.
Посередині міста — ринок.
На ринку стоїть самотній старець.
Старець низько кланяється й каже:
— Вітаю, пане.
— Де всі? — запитує він, хоча знає, що вони ховаються у будинках.
— Шукають миру, пане.
— Миру? — це слово звучить майже дивакувато. — Миру? Сьогодні, коли світ гнеться під натиском загарбників? Коли сотні тисяч ваших братів і сестер віддали життя на його захист?
Він хитає головою й посміхається, а під тягарем цієї посмішки старець блідне та починає тремтіти.
Але за мить відповідає власним сміхом, настільки смутним, що, здається, от-от заплаче небо.
— Тут, у нашій долині, було, пане, п’ять міст. Лог, Нерт, Нове Паот, Миферт і наше. Двадцять років тому ти прийшов до Лога і всі його чоловіки пішли на війну. П’ятнадцять років тому ти забрав із Нерта кожного, хто зумів підвести зброю. Вісім років тому Нове Паот спустошилося, бо ти потребував людей для битв. Три роки тому всі в Мифертіміж п’ятнадцятим і шістдесятим роком життя вдягнули обладунки й пішли на війну. Не повернувся ніхто, — старець говорив тихо, не дивлячись йому в очі. — Ті міста… вони померли. Жінки й старці забрали дітей і прийшли до нас, щоб…
— Знаю, — перериває він старця, бо саме за тим він і прибув. За поколінням, яке за цей час виросло. Але старець, здається, не відчуває загрози в його голосі.
— Я був дитиною, коли почалася війна, пане. Мені було п’ять років. З того часу прибульці приходять і йдуть, а ми із ними продовжуємо битися й битися. Інколи — вони наші союзники, інколи — вороги, інколи — вершники Лааль чи войовниці Кан’ни захищають нас щитами, а часом змочують мечі в нашій крові Ми укладаємо союзи й порушуємо їх, нападаємо й захищаємося. І в цьому місці немає нікого, крім мене, хто б пам’ятав, як воно: просинатися й не боятися війни. Старець замовкає, обтирає піт із лоба тремтячими руками.
— А з п’яти міст залишилось одне.
Він перериває промову зведеною рукою, і тоді голос чоловіка перетворюється на шепіт і тихне.
— Завтра, — видає він вирок. — Завтра ви вийдете з міста. Потім спалите його. Я звів табори, де рік за роком жінки спокійно народжуватимуть. Ми потребуємо воїнів.
Він вагається.
— Але не ти, — каже нарешті. — Ти, останній з покоління дітей миру, залишишся тут.
Обличчя старця морщиться дивним чином, потім кривиться у посмішці.
— Останній? Ні, пане. Тільки коли ти відкинеш це начиння, тільки тоді помре останній з дітей часів миру. І тоді нехай Хаос змилується над цим світом, якщо вже наші боги не бажають цього зробити.
* * *
Він дивиться на своїх людей, на те, що залишилося від шести тисяч, з якими він увійшов у гори. Вісімсот воїнів, вкритих пилом, у порваних кольчугах і погнутих шоломах. Майже в кожного є колекція шрамів, якої посоромився б столітній ветеран, але ж тих, кому виповнилося більше тридцяти, можна порахувати чи не на пальцях однієї руки. Цілителі черпають з його Сили, а тому після битви їм вдається поставити на ноги майже кожного, хто вижив, але цього все одно замало. Втрати надто великі, а жінки не встигають народжувати. Навіть ті, в таборах.
Він заморився. Вже забув, як воно — накладати Волю більше, ніж на десять тисяч воїнів. А ще ж двадцять років тому тридцять тисяч людей дихали, билися й гинули за нього, не кліпнувши оком. Разом із братами й сестрами він вів до бою майже чверть мільйона мечів. Сьогодні вони мають добре, якщо половину від цього.
Потрібно принаймні кільканадцять років, щоб із немовляти виріс справжній воїн.
Він знову ловить себе на тому, що думає про своїх братів у Розділенні «вони». Вже не пам’ятає, коли думав «я». Я. Одна особа, яка розділила свої вміння так, аби користатися ними в бою найкращим чином. Начинням, які він наповнював, давав назви так, щоб ті якнайкраще описували їхні вміння. Рука Втіхи — несе розуміння про втрати й смерті. Спис Гніву — смертельно небезпечний в своєму бойовому безумстві. Поцілунок Спокою — крижано-холодний і в бою, і в смерті. Кам’яне Око — його жорстокий прагматизм лякав навіть володарів Країни Імли. Кулак Битви…
Він навіть не помітив, коли ці назви стали іменами. А ім’я — це щось особисте, аби отак відразу розлучитися з ним.
