Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 97)
Ні. Якщо вбиваєш, то роби це швидко.
У нього в голові, наче зіткнулися два морські дромони.
А може, це був тріск виламаних воріт і ревіння сотні людей Цетрона, які штурмували склад?
Альтсін випустив руків’я; вони впали разом: він і мертвий шляхтич.
Шум моря, легке колисання, скрипіння весел. Ніч. Він був на барці, а це означало, що Товстий не залишив його на складі.
— Ти прийшов до тями.
Голос долинав згори. За мить хтось важко всівся поряд із ним. Цетрон.
— Прийшов. Як око?
— Не найгірше, — після їхньої останньої зустрічі Цетрон носив чималу «сливу» під лівим оком. — Сто ударів серця. Може, й менше. Ось скільки в нас це зайняло. Як ми й планували, сину. І я не втратив жодної людини. Вони були надто здивовані, щоб відреагувати. В риби вже немає голови.
— І де ж та голова?
Злодій підвів руку й обережно обмацав обличчя. Вуса й бороду вкривала напівзасохла кров, на щоках, навколо вух і під пальцями кришилася тверда шкаралупа.
— Поплив до Близнюків із каменем на ногах. А в тебе морда така, наче тебе засунули в діжку для кров’янки. Ми ледве тебе помітили. Мабуть, тобі перепало якесь закляття.
Альтсін обережно вдихнув. Боліли суглоби, боліли ребра, щось кололо в лівому боці. Йому здавалося, наче він постарішав на двадцять років.
«Це минеться», — з глибин свідомості прийшла спокійна впевненість. — «Твої ребра загоїлися за два дні, а з цим усе піде ще швидше. Завтра біль залишиться лише відлунням, а післязавтра стане сном. Так, ти отримав закляттям. Таким, яке дозволило тобі впіймати клинок півтораручника голою долонею. Таким, яке призводить до того, що в тебе з’являється бажання обдирати з людей шкіру живцем, через що ти кривавиш носом, вухами й очима, наче в тебе вибухнув мозок. Це була Сила в тобі. Разом із демоном».
— Гарна ідея із тим плащем, інакше ми могли й досі вас шукати.
Так. Люди у відчаї роблять відчайдушні речі, а він ані на мить не сумнівався, що пропозиція Гундера варта не більше, ніж черв’як на гачку. Якщо він нею скористався б — був би мертвий.
Була ще й справа Товстого. Злодій повернувся до порту, увійшов до кам’яниці Цетрона і на привітання гепнув того в морду. Старий сучий син був у своєму праві, за смерть Керлана він міг виставити його людям Ґригаса, але було б добре, якби попередив, що Альтсіну є сенс уважно роззиратися навсібіч. З іншого боку, кому він міг довіряти в такій ситуації? Тож він показав Товстому пляшечку з отрутою та переказав пропозицію анвалара. А ватажок запропонував свій план: швидку атаку з моря, вбивство Ґригаса та відступ. План був простий і відчайдушний. Замість багатомісячної війни між гільдіями із тінню графа за спиною — блискавичний удар. Відрубати рибі голову, як казали в порту. Без Ґригаса його люди стали б лише бандою злодіїв, позбавлених командування і, що важливіше, мотивації для битви. Ліга Капелюха втратила анвалара, але, здається, ніхто не сумнівався, що це не надовго.
Єдиною річчю, яка стримувала Цетрона раніше — той факт, що Ґригас посадив своїх людей у кілька складів, і ніхто не знав, у якому він насправді перебував.
Тоді Альтсін вийшов від Товстого, прогулявся портом, випив кілька кухлів пива, з’їв гарний обід і повернувся з власним планом. Сказав, що піде до Ґригаса в червоному плащі, якого видно за милю, щоб люди Цетрона, спостерігаючи за ним із безпечної відстані, могли відразу зрозуміти, до якого складу його заберуть.
І що для впевненості він зашиє під підкладку кілька мішечків із алхімічним порохом, який, коли горить, змінює колір полум’я. Його використовували для нічної сигналізації поміж кораблями на морі. Якщо в нього буде можливість, то всередині складу він підпалить плащ і таким чином просигналізує про їхнє положення. Завдяки цьому, після виламання воріт люди Товстого не мали проблем, щоб знайти його в гігантській будівлі.
А разом із ним — Ґригаса.
Досконалий план. Імперські Щури повинні у них повчитися.
А потім він назвав свою ціну.
П’ятсот імперських.
За таку суму він знайде людей, які вирвуть із його голови демона.
Люди у відчаї повинні користуватися будь-яким шансом. Товстий щось говорив йому. Щось про те, аби залишитися разом із ним й наводити лад. У кожного мають бути свої марення.
— Мої гроші? — Альтсін перервав його, звівши долоню.
— Отримаєш їх, як ми й домовилися.
— Добре. Ти маєш на цій лайбі миску з водою?
— Щось знайду.
— Принеси її мені. Хочу обмити обличчя. А потім — висади мене на узбережжі. А коли пришлеш мені золото, то залиш у спокої. Це не моя війна, Цете, це не моя справа.
Він заплющив очі. Тиша, яка встановилася над його головою, була доволі промовистою. Товстий мовчав решту дороги і лише дивився, як Альтсін змиває кров із обличчя, пакує свої речі й готується зійти на суходіл. Барка, яку пхали уперед п’ятдесят весел, швидко дісталася до головного порту.
Альтсін зістрибнув на темне узбережжя й озирнувся на колишнього патрона.
— Я ні до чого тебе не змушую, — голос Цетрона був спокій ним і байдужим.
— Ні. Не змусиш. Ти ніколи цього не робив. Волів, щоб люди йшли за тобою самі, не тягнути їх на мотузках. Ти будеш добрим анваларом. І, Цетроне…
— Що?
— Я
Альтсін сховався в тіні, перш ніж Цетрон встиг відреагувати.
РІЧКА СПОМИНІВ
Процесія тягнулася в нескінченність. Мовчазний, поважний натовп заблокував вулицю на всю ширину й сунув крок за кроком у бік храму. Вже минула година з того часу, як Меч пронесли під його вікном. Він не пам’ятав, щоб колись так було. Авжеж, шість років тому Шлях Пожертви збирав тисячі людей, але ніколи аж стільки. І ніколи процесія не здавалася такою… смертельно поважною. Він майже відчував напругу, що збиралася над натовпом.
Альтсін відвернувся від вікна й пішов до ліжка. Справжнього, із балдахіном, атласною постіллю й периною, яка коштувала більше, ніж місячний заробіток капітана чималої галери. Товстий дотримав обіцянку. У підземній скарбничці кам’яниці спочивали кількасот срібних оргів — частина плати за голову Ґригаса. Майже відразу він обміняв п’ятдесят імперських на срібло, бо лише дурень хизується грошвою без потреби. Решту, чотириста п’ятдесят імперських золотих оргів, він розмістив у трьох різних банках на три різні прізвища. Грав, знову грав роль, яка давала йому шанс вижити в найближчі місяці. Альтсін Авендег — злодій, найманий кинджал, мандрівний писарчук чи моряк, не прожив би й кількох днів із п’ятьма сотнями імперських при собі. Але Дамєр-гид-Мавеє, представник купецької гільдії з північного Генвера, що була зацікавлена у продажі деревини для Понкее-Лаа, уже мав більші шанси.
Найкраще ховатися на виду у всіх.
Злодій витягнувся на ліжку, заводячи руки за голову, й почав лічити дельфінів на балдахіні. За мить адресував їм кислу посмішку. Проблеми — ось як він починав про це думати; не кошмари, які потроху тягнуть його в безумство, не маячня, що змушує його божеволіти посеред білого дня, а заледве клопоти. Щось наче соромна хвороба, яку ти впіймав після візиту до дешевої хвойди. Досить і того, щоб демон десь із місяць не подавав ознак життя. Досить тридцяти спокійних ночей і тридцяти днів без якихось видінь — і він уже почав вважати, що просто став жертвою звичайної втоми, неспокою розуму, який, власне, прийшов до ладу під впливом подій у Варильні. Може, та кровотеча з носа й вух звільнила надмір крові в мозку, і він вилікувався? Може, йому немає потреби шукати допомоги у чарівників чи жерців?
Місяць. Він уже не пам’ятав, коли мав стільки спокійних ночей. Але… Йому нічого не снилося. А може, й снилося, але жодного сну він не пам’ятав. Нічого. Лягав у ліжко, заплющував очі, а за мить розплющував їх, коли сонце вже заглядало у вікна. Був свіжим і сповненим сил, але ночі випадали з його пам’яті. І… він втрачав шматочки дня. Маленькі фрагменти, ледве на удар чи два удари серця, але вже ловив себе на цьому кілька разів. Наливав вино до кришталевого келиха поволі, аби наситити очі темним карміном, що танцював за склом — аж раптом цей кармін наповнював келих по вінця й виливався на скатертину. На вулиці запитував зустрічного хлопця про дорогу, той вказував рукою, починаючи пояснювати, а потім на половині слова замовкав і його рука була простягнена до носа Альтсіна за дрібного монеткою. Або ж злодій нахилявся, щоб пацнути нахабну муху, що сиділа на столі, і вдаряв у порожнє місце, а комаха вже бряжчала десь в іншому боці кімнати.
Може, він так довго жив у страху перед демоном, що тепер власна пам’ять викидала йому колінця.
Або ж той знайшов спосіб, аби приховати свою присутність. Сьогодні вранці Альтсін прийняв рішення. Він має перевірити, що коїться — незважаючи на кошти. Існував дехто, хто міг йому допомогти.
Явиндер.
Острів не змінився: він досі був тією самою кам’яною острогою, ввіткнутою в нурт річки, з тією самою кволою травичкою й тією самою хатинкою, склепаною з абичого. Дим, який здіймався крізь дірку в даху, інформував, що ясновидець удома.
Альтсін підійшов до кришки скрині, що була повішена на шкіряних завісах і виконувала в домі Явиндера функцію дверей, а тоді безцеремонно ввалився всередину. За всі ці роки він навчився одному: якщо старий не хотів із кимсь балакати, то хатка була порожньою. Стовп диму з вогнища був таким собі запрошенням.