Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 96)

Стримує паніку на правому фланзі імпульсом Волі, гасить страх, наповнює вени безумством битви. Пікінери, коли вже не можуть користатися головною зброєю, кидають піки й стрибають до горлянок ворогів із короткими мечами. Б’ються, наче демони, а коли мечі ламаються чи застрягають у тілах, — б’ють каменями, шоломами, знятими з голів, душать, видавлюють очі, кусають і б’ють ногами. Припиняють вбивати лише тоді, коли самі падають мертвими.

Але одні помирають швидше, а інші — повільніше. Та саме це йому й потрібно. Ворог дістається головної лінії оборони, довгої шеренги щитоносців, не однією збитою масою, а багатьма малими загонами. І гине. Над щитами схиляється ще одна лінія пік, за якими, коли ворог уже надто близько, з’являється цвіт його армії, важка піхота, озброєна бердишами, алебардами на довгих держаках і бойовими цепами. Удар алебардою, завданий обіруч з-за важкого щита, розбиває шоломи, ламає хребти, трощить ребра. Кров чужих воїнів так само червона, як і кров його людей. Потроху натиск на лінію щитів зростає. Він старанно обирав щитоносців. Усі вони низенькі, кремезні, але сильні, наче воли, бо тепер їм доводиться захищатися з усіх сил, щоб не зламати стрій. Бердиші, цепи та алебарди раз-у-раз здіймаються й падають, здіймаються й падають, тягнуть за собою краплі крові й шматки тіл. Утім здається, що цього мало, бо еглуреги пруть наперед, наче їм немає діла до власних життів. З верхівки пагорба він бачить їхні обличчя з гострими рисами, де вилиці й підборіддя, здається, сформували удари долота кепського скульптора. І плями черні які наповнюють очні ями. Вони досконалі воїни. Тепер вони перетворюються на бестій.

Перед стіною щитів уже утворилася верства мертвих неприятелів і тих, що помирають і не можуть впасти, бо наступні шеренги пруть уперед надто сильно. Лінія його військ починає прогинатися.

«П’ять кроків назад!»

Щитоносці відриваються від ворога й шеренги мерців нарешті валяться на землю. Це на хвилину стримує напір наступу.

І перш ніж мине сто ударів серця, йому доведеться знову видати наказ про відступ.

А через п’ятдесят — іще один.

За кожним разом він скорочує лінію оборони, бо не всім воїнам вдається відірватися від неприятеля. Дехто залишається й гине. Він оцінює, що втратив іще одну тисячу людей, а кожен із них був певною мірою безцінним. Але треба стримати загарбників, і він зробить усе, аби смерть мужніх людей не минулася дарма.

Тягнеться до Амуроеє. Цього разу Волею. Не надто погано — її пагорб більш стрімкий, там легше захищатися, а ворог не може прорвати лінії оборони просто масою, бо ця маса діє проти нього самого. Атакуючи, вони ковзають мокрими узбіччями і зсуваються вниз. Добре.

Він відчуває зморення своїх людей, кожен щит важчий за млинарське коло, сокири, мечі й списи вже майже неможливо здійняти для удару. Вони б’ються три дні й три ночі без відпочинку, підтримувані лише Волею. Але навіть Волі може не вистачити.

І тоді, коли йому треба віддати наказ про черговий відхід на п’ять кроків, він їх відчуває. Земля тремтить. Трясеться, наче під час нападу гарячки. У цьому тремтінні і удари, і грім, і тупотіння. Десять тисяч важкої кавалерії мчать дорогою поміж узгір’ями й б’ють напасників у фланг. Ланвеє, Біла Стріла, випередив решту, щоби допомогти обороні.

Ви сумували? Він шле брату заперечення, в якому відчувається насмішка. Сумувати? За шматком власної душі?

Навіщо б?

 

Він не зміг встояти на ногах. Раптом щось сталося з підлогою — вона рушила йому назустріч, а те, як він об неї вдарився, мало б увійти в легенди. Наче хтось одним рухом підтяв йому всі сухожилки. Сушене м’ясо й тепла вода вирвалися зі шлунка крізь напіввідкритий рот.

Що із ним, на милість Великої Матері, коїлося?! Сила, яка била від цього молокосмока, штовхонула його просто в обійми… чогось. Ці спомини були іншими. Цього разу він не відчував холодної, підшитої погордою ненависті, не відчував жадоби вбивства.

Це була звичайна битва, яку належало виграти, але в якій смерть кожної людини теж мала значення. Цього разу… він жалкував за кожним убитим. Волю ж використовував, скоріше, як моральну підтримку, ніж знаряддя для ламання духу, а люди билися й гинули… заради нього.

Вістря торкнулося його потилиці — було гарячим, наче його щойно вийняли з горна.

— Так я й думав, — голос, здавалося, наповнював увесь склад. — Ти не звичайний канальний щур. А хто ж ти? Що причепилося до того шматка лайна, який ти звеш душею? Кого ти приволік з-за Мороку? Ох, якби я мав трохи більше часу, то попрацював би з тобою так, що ти виплюнув би легені, намагаючись відповісти на всі мої питання. Встань!

Альтсін раптом повернув владу над кінцівками. І настільки ж раптово зрозумів, що не відчуває ані приголомшення, ані зморення, ані тупого болю поламаних ребер. І що бачить м’яку, сіру ауру, що оточувала хлопця, наче від нього щось парувало.

Він поволі звівся, важко дихаючи й похитуючись. Потягнувся до запони плаща. Один рух — і вже тримав його в руці, згорнутим у клубок. Цієї миті з даху донісся протяжний крик тривоги. Саме вчасно.

— Бачу, решта портового стерва вирішила шукати слави у битві, — юнак встав за три ярди від нього, а вийнятого з-за спини меча тримав однією рукою, відхиливши набік. — Це навіть краще, ніж я міг очікувати. Одним ударом ми позбудемося більшості.

Альтсін відхаркнув і виплюнув липку, кислу слину. Бачив його. БАЧИВ його. Не просто як фігуру, освітлену тремтячим полум’ям. Бачив виразно, наче під повним сонцем, кожен рух на обличчі, тінь на дні зіниць, працю долоні, затиснутої на руків’ї.

— А звідки тобі прийшло до макітри, — він ледве пізнавав власний голос, — що вони потребують якоїсь слави? Це бандити, злодії та вбивці. Вони прийшли сюди, аби вбити те щось, що видає себе за анвалара.

Ґригас досі непорушно сидів, наче приклеєний до стільця. Молодий шляхтич легковажно відмахнувся.

— Перш ніж вони зорієнтуються, в якому складі ми перебуваємо, наші підкріплення вже прибудуть.

Так, це мало сенс. Зайняти кілька складів, змусити Цетрона штурмувати їх один за одним, а потім атакувати його послаблені сили. Добрий, солідний солдатський план. Абсолютно в стилі колишнього військового, яким був граф. Це пояснювало, чому Варильня здавалася спорожнілою. Решта Праведних і більшість міської стражі, мабуть, ховалися або на її кордоні, або в якомусь із дальніх складів.

— А коли мене до нього вели, то цей гарний, помітний плащ я одягнув, аби захиститися від вечірнього бризу? — Альтсін трусонув тканиною, яку досі тримав у руці. — А якщо ми вже говоримо про бриз… Чи знаєш ти, що важкі барки впливали в ці канали найчастіше саме ввечері? Вітер з моря полегшував їм шлях. Чи ті мотузки й ланцюжки, якими ви перегородили канали, стримають навантажену барку, довжиною в сотню стоп?

Ґригас заскавчав і кинувся на нього, блискаючи кинджалом, який тримав у руці. Альтсін ухилився, копнув атакуючого з напівоберту в коліно й додав потужним гаком у скроню. Анлавар гепнувся на землю, наче купа шмаття.

Юнак навіть не здригнувся, і злодій зрозумів, що зараз за ним стежать і оцінюють.

Крики на даху вибухнули з подвійною силою. Щось величезне влізло між складами. Гігантський об’єкт сунув поволі, здряпуючи шари водоростей й мушель зі стін каналу.

А тоді об забарикадовані ворота гепнув божий кулак. Уже по першому удару почувся звук ламаного дерева, й пробиті усередину дошки посипалися трісками й цвяхами.

— Вони поставили на барку таран. А Товстий ще вміє дивувати, як думаєш?.. — Альтсін махнув рукою й кинув згорнутий плащ у найближчий кіш із вогнем. Посипалися іскри, вогонь забарвився в глибокий пурпур.

Раптове звуження зіниць, рух долоні, стиснутій на мечі, й майже непомітне перенесення центру інерції наперед. А потім меч, що креслив у повітрі складну дугу, полетів просто в його голову.

А рука злодія пішла назустріч клинку.

Він перехопив клинок правицею приблизно на середині леза, сталь приклеїлася до долоні, вістря поцілувало її м’яко, безболісно, друга долоня здійнялася вперед і схопила меч нижче, біля самої ґарди. Він смикнув догори, вириваючи зброю з рук здивованого Праведного, звівся на пальці й згори, наче рибалка, що полює за допомогою гарпуна, вдарив просто в обличчя навершям.

Ніс юнака перетворився на кривавий млинець, губи вибухнули. Шляхтич схопився за обличчя, крик перетворився на хрип і загруз за поламаними зубами. Альтсін підкинув меч плинно, наче тренував такий рух від народження, перехопив його в повітрі й крутнув. Клинок не танцював навколо нього. Клинок був ним, єдністю, частиною тіла, шматком волі, душі. Він глянув на юнака, що продовжував хрипіти. Аура, яка того оточувала, вже не здавалася страшною, зникло відчуття паралізуючої Потуги. Вночі свічка може здатися сонцем, але вдень…

Треба вбити його поволі… відрубати кисті… потім стопи… каструвати… видавити очі й вирвати язика… зрізати кілька пасків шкіри…

І залишити так, щоб його знайшли. Нехай бояться.

Він облизнув губи, відчуваючи солонувато-залізистий присмак. Щось липке й гаряче текло по його щоках.

Випад і укол, хлопець все ще тримає руки біля обличчя, гарчить, намагається викричати з себе біль, вістря б’є відразу під грудиною, пробиває шкіряну куртку, розтинає серце й виходить зі спини.