Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 81)
— Я моряк, бароне, — злодій ухилився від відповіді. — Я сподіваюся на опіку Ґанра й Аелурді більше, ніж на опіку Реаґвира.
— Близнята Морів. Як я міг про них забути. Їхні жерці надалі щомісяця, незважаючи на погоду, пропливають океаном три милі?
— Так. Як наказує звичай.
— Ха. В такому випадку жерці Реаґвира повинні б увесь час тренувати тіло й душу до бою, хіба ні? Повинні бути майстрами фехтування й чудовими стратегами, не вважаєш?
— Може, й так, — погодився він обережно.
— Начебто храми мають бути начиннями, що чекають, коли бог забажає об’явитися світові як
Альтсін пригадав більшість ієрархів з більшості храмів.
— Гадаю, що якби Реаґвир мав обирати, то не знайшов би серед своїх жерців надто багато гідних для такої честі.
— Бо вони надто дурнуваті, товсті й лякливі, щоби бігати зі зброєю по полях битв?
— Власне.
— Тож ти, міттарцю, стверджуєш, — барон раптом підвищив голос так, що вся зала притихла, — що жерці Реаґвира в нашому місті — це банда товстих і боягузливих тупаків? — він виразно акцентував на кожному слові. — То може, весь Понкее-Лаа для тебе — це місто дурнів і смердюхів із заячими душами?
Альтсін відкрив рота та якийсь час не міг видавити з себе ані слова. Де подівся той приятельський і ввічливий шляхтич, який підійшов до нього кілька хвилин тому? Тепер Евеннет-сек-Ґрес тремтів від обурення — справжнього чи удаваного — навпереміну то блід, то червонів. І було зрозуміло, що лише повага до господаря стримує його від того, аби кинутися на злодія.
— То може… ти знайдеш в собі достатньо відваги, щоби відповісти за цю брехню так, як личить чоловікові?.. Га, міттарцю?
Навколо них стало порожньо, ніби невидимий вихор відігнав гостей навсібіч.
— Що сталося? — перш ніж злодій встиг відповісти, перед ними з’явився граф Терліх.
— Цей чужинець образив місто й Храм Реаґвира, пане графе. Альтсін не помітив, хто так услужливо відізвався, але це не мало значення. Якби сек-Ґрес раптом став стверджувати, що цей міттарець оголосив себе імператором, то всі, як один муж, також би це підтвердили.
— Капітане? — аристократичне обличчя господаря звернулося до нього.
Злодій глянув йому просто в очі.
— Може, мене погано зрозуміли… — почав він невпевнено.
— Hi, — обірвав його барон, — я все чув виразно. А таких образ не можна оминати. Якщо вже він образив Володаря Битв, то нехай той його оцінить. Вимагаю суду Реаґвира.
Альтсін уважно глянув на нього. Легко згорблена спина, долоні стиснуті в кулаки, губи — в тонку лінію. Щире обурення аж парувало від молодого шляхтича. І тоді, коли Альтсін на мить навіть забув, із ким він має справу і мало не дав себе надурити, вони зустрілися поглядами. Менш ніж на удар серця, але цього було досить. На дні очей барона не було ненависті, неохоти чи прагнення реваншу. Там було чисте задоволення. «Я тебе впіймав», — говорив цей погляд, — «я знаю, хто ти такий. Я переміг».
Хлопець відвів погляд і в натовпі, що їх оточував, знайшов баронесу. Чекав, коли та втрутиться. Але в неї був саме такий вираз обличчя, який повинна мати особа, яка запросила не надто відомого їй капітана міттарської галери, а той через свою дурість образив найкращого фехтувальника міста. Заклопотання й невпевненість разом із трохи плаксиво викривленими губами особи, яка вже знає, що їй доведеться перепрошувати господаря за невідповідну поведінку свого гостя. Здавалася здивованою, невпевненою і трохи наляканою.
Він зрозумів, що вона йому не допоможе. Барон випередив їхній хід і тепер все залежало від злодія. Принаймні він матиме шанс убити сучого сина в бою. На мить він навіть в це насправді повірив. Майже. Але ця мить минула, а він залишився сам.
Альтсін ще раз глянув на графа.
— Хіба не… — почав він невпевнено.
— Досить, — господар, здавалося, був більш засмученим, ніж розгніваним, але було помітно, що він вже прийняв рішення, — всі знають, що мешканці Ар-Міттару не надто нас люблять. Зрештою, це щиро взаємно. Тому насмішки над Понкее-Лаа з боку міттарця я міг би знести, списавши все на випите вино, але образу Реаґвира я простити не можу. Надто я завдячую Володарю Битв. Коли мене торкнулася хвороба тіла, поволі перетворюючи кожен мій день на ланцюжок страждань, Реаґвир за допомогою свого меча вилікував мене та вказав шлях. Тож вам залишилися тільки сталь та кров, капітане.
Серце Альтсіна билося щоразу швидше. Він стиснув і розтиснув кулаки. Знову глянув у очі господаря, але замість тупого погляду фанатика зустрів уважний, розумний і трохи іронічний погляд. Можна бути людиною глибокої віри, але одночасно можна залишатися радцею-політиком і керівником міської фракції. Можна споглядати на чужі ігри й непогано з того розважатися. Схоже, граф вирішив, що молодому барону придасться трохи слави, здобутої чужою кров’ю.
Альтсін лише кивнув.
Їм знайшли місце за резиденцією, в саду, де росли сторічні дуби. Середина ночі, галявинка між товстелезними деревами, що освітлена півсотнею ламп і смолоскипів, м’яка, вкрита росою трава і дві постаті, які мають провести бій на життя та смерть. Одна зодягнена в біле й золоте, а інша — в матову чорноту. Коло глядачів навколо галявини могло й не сичати, гарчати й видавати зловорожих криків, щоби стало зрозумілим, кого вони підтримують. Злодій, який стояв посередині майданчика, мав напружувати всю свою силу волі, щоб не шкіритися, наче дурник. Все складалося як в поганій виставі. Починаючи з приводу й закінчуючи їхнім вбранням. Біле й чорне. День проти ночі. Правда проти брехні. Наш проти чужого.
Переможець міг бути лише один.
Принесли зброю. Граф Терліх встав між ними та заплескав у долоні.
— Барон сек-Ґрес викликав капітана Аервеса Кланна на двобій за образу Міста й Володаря Битв. Оскільки бій проходитиме між шляхтичем і людиною вільною, але такою, що не має титулу, згідно з правилами двобоїв, барон одягне кольчужний панцир.
З-за його спини вийшов сек-Ґрес. Замінив білий шовк кольчугою з короткими рукавами. Вона виблискувала сріблом, наче її зробили із замороженої ртуті. Під кольчугу він одягнув шкіряну куртку. Граф продовжував:
— Барону, як людині шляхетної крові, також належить і вибір зброї. Евеннет-сек-Ґрес вирішив, що це будуть палаш для двобоїв і кинджал, зброя, схожа на ту, до якої звик капітан галери.
Натовп зашепотів із задоволенням. Їхній герой виявився шляхетним і праведним, не хотів використовувати перевагу походження, щоби обрати кращу для себе зброю. Схоже, на них чекало цікаве видовище.
Принесено мечі й кинджали. Альтсін демонстративно махнув обома руками: довгий клинок був важкуватий для нього, зате ко-ротший пасував, наче влитий. Кинджал був добре збалансованим, із солідним руків’ям та широкою Гардою, із кількома зубцями, щоб ловити ними зброю противника.
Мимохідь він зауважив, що і палаш, і кинджал мають закруглений кінчик. Це була зброя для поєдинків шляхтичів, у яких необов’язково йшлося про те, щоби вбити противника. Ними, зрозуміло, можна було завдати результативний укол, але це вимагало б значно більшої сили, ніж якби вони билися нормальними клинками. Зважаючи на кольчугу й шкіряний панцир барона, злодій мав надто малі шанси на те, щоби завдати вбивчого удару. Така собі мала брехня, щоб напевне виграв той, хто повинен.
Наче не досить було вже різниці в уміннях.
Після поданого знаку вони встали один навпроти одного, права нога розташовувалася попереду, ліва рука — збоку, довший клинок — до противника, коротший приготований для парирування.
Граф встав поміж ними та здійняв руку, забубонівши:
— В ім’я Реаґвира, починайте, — і відступив у натовп глядачів.
Альтсін намагався перехопити погляд барона, але той, здавалося, взагалі на нього не дивився. Очі його були легко примружені, й він поволі набирав повітря в груди, наче зосереджуючись на власному диханні.
Стрибнув уперед без застереження, не зрадивши себе ані найменшим рухом. Завдав двох широких, легких і легковажних ударів, які міг легко перехопити навіть невмілий боєць. Альтсін відбив їх без проблем і відступив на пів кроку. І знову: стрибок, два удари, прості, наче шляхтич тренував базові комбінації в дитячій школі фехтування, і перерва. Другий удар злодій навіть не став блокувати, легко ухилився, знаючи, що клинок все одно його омине. І знову: два, потім іще два удари, догори, догори, вниз, поволі догори і з широким, не надто швидким замахом всією рукою. Він його навіть не тестував, а просто розважався. Досі тримав кинджал за спиною, наче був упевнений, що ним не доведеться скористатися. Альтсін двічі парирував, двічі ухилився. І все. Якщо барон не змінить стилю бою, двобій затягнеться до ранку й буде доволі нудним.
По четвертій атаці, такій самій повільній, як і попередня, глядачі видали кілька роздратованих сичань. Їм не подобалося. Вониприйшли за видовищем, за кров’ю на траві й перемогою дня над ніччю, а не за лінивим биттям одне одного шматком заліза. Евеннет-сек-Ґрес зупинився, зробив два кроки назад і безпорадно розвів руки з таким виразом на обличчі, наче говорив: «Що я можу, якщо він не бажає битися».