Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 80)
— Уникай проблем і чекай мого знаку.
Залишила його біля полумиска, наповненого імператорськими креветками, та попливла кудись углиб зали. Альтсін потягнувся за тарілкою, наклав собі кілька штук, полляв соусом. Кинув погляд ліворуч і праворуч та, беручи приклад із більшості гостей, скористався для їжі малим срібним шильцем. Скуштував.
Це були найсмачніші креветки, які йому доводилося їсти.
— Зрештою, двоє людей у чорному поміж радісних кольорів таки мали зустрітися, — почув з-за спини.
Поволі розвернувся, ковтаючи їжу. Ферлес-ґур-Дорес стояв поряд один і привітно усміхався, не зводячи погляду з обличчя злодія. Альтсін знав, що зараз його зважують, міряють і оцінюють. І що він от-от стане класифікований або як той, хто може придатися, або як особа без найменшого значення. Від самого початку прийому, незважаючи на те, що він намагався не кидатися в очі, злодій вже відчував на собі кілька таких поглядів. Напевне, більшість гостей вже знали, яку роль він тут виконує, але на фоні подій у місті невідомий капітан міттарської галери значив для них менше, ніж носій риби, який вранці доставляє її в резиденцію. Лише той факт, що граф Терліх був схильний його прийняти, трохи додавав йому ваги.
Злодій демонстративно відшукав поглядом решту ґур-Доресів, що й надалі стирчали десь у кутку зали.
— Чи розумно отак ось покидати родину й друзів? — дозволив собі трохи звести брови.
— Як усі вже зауважили, двох моїх старших синів здолала таємнича хвороба, і вони не змогли тут з’явитися, хоча й дуже хотіли. Тож оскільки моєму роду не погрожує раптова та повна загибель, я вирішив ризикнути й підійти до незнайомого капітана, який притягує стільки уваги. Як зветься галера, якою ви припливли?
— «Оселедець», — буркнув Альтсін. — А її капітан зветься Аервес Клани.
Вони обмінялися широкими й іронічними посмішками. У приморських містах кожна друга галера мала на борту напис «Оселедець», а прізвище Клани вважалося настільки простецьким, що дехто з моряків змушений був змінювати його або оздоблювати додатками, аби уникнути плутанини в портових документах.
— Інакше кажучи, я маю не лізти носом у графські справи… — ґур-Дорес кивнув. — Але чи розумно з’являтися тут настільки офіційно? Замість того, аби зустрітися з Терліхом посеред ночі, десь подалі від людей?
— Остання зустріч посеред ночі, подалі від людей мала більше учасників, ніж граф міг собі зичити, — почулося десь з боку.
Злодій мало не випустив тарілку й озирнувся. Мав цілковиту впевненість, кого побачить. Евеннета-сек-Ґреса. Білість і золото. Зблизька вони ще сильніше кололи очі.
— Добре, що знайшовся герой, який голими руками подолав нашого підісланого вбивцю, — в голосі вдягненого в чорне шляхтича неможливо було відшукати щось, окрім автентичного здивування, але все одно кілька найближчих осіб невдоволено засичали. Барон проігнорував зачіпку.
— Капітан Клани, як я розумію, — Евеннет-сек-Ґрес усміхнувся і кивнув. — Граф згадував, що у вас запланована зустріч.
Альтсін зміряв барона поглядом, шукаючи… сам не знав, чого саме — зіпсуття, розрахунку, ледве прихованої жорстокості? Зверхності? Зблизька людина, яка вбила Санвеса, виглядала звичайною. Майже симпатичною. Здавався добрим компаньйоном для гри в кості, розлиття кількох пляшечок вина та відвідин найближчого лупанарію. Але, незважаючи на це, коли злодій дивився на це обличчя, що промінилося ввічливістю, відчував, як десь вглибині його самого рухається крижана потвора, а спиною його повзуть холодні дрижаки. Якби обличчя Евеннет-сек-Ґреса — праведне, шляхетне й щире — було справжнім обличчям барона, то шляхтич не прожив би у Високому Місті й трьох днів. Всередині Альтсіна все вило, аби він тікав звідси. Довелося присвятити хвилинку, щоб згадати, кого він повинен тут удавати.
Він низько вклонився, притискаючи лівицю до серця, бо капітан міттерської галери саме так би себе й поводив.
— Барон Евеннет-сек-Ґрес, — сказав він голосно, щоб не було сумнівів, що він знає, з ким має справу. — Це честь для мене.
Молодий шляхтич тільки тепер перевів погляд на Ферлеса-ґур-Дореса.
— Ґур-Доресе.
— Сек-Ґресе.
Вони обмінялися прізвищами майже пошепки, машинально відступаючи на півкроку та стаючи у фехтувальній позиції: ліва нога позаду, коліна трохи зігнуті, руки опущені. Якби не заборона на носіння зброї, Альтсін очікував би почути дзвін клинків.
— Сини, як я чув, захворіли, — барон говорив тихо й спокійно. — Шкода. Із найстаршим я порозмовляв би про поезію. Той його віршик про шляхтича з-за міста та про коров’ячі кізяки вимагає кількох правок. Може, я міг би приділити йому один-два уроки.
— Не сумніваюся. І уявіть собі, бароне, що Генсер також щиро жалкує про свій теперішній стан. Але я вирішив, що здоров’я важливіше, ніж дурнуваті розваги.
— Дурнуваті розваги? Для шляхтича поезія настільки ж важлива, як і володіння мечем.
— Для когось з-поза Понкее-Лаа, хто звик баблятися в намулі та нюхати — вибач незграбне порівняння, але ти сам про це згадав — коров’ячі кізяки — напевне, — ґур-Дорес поганюще скривився. — Тут, у столиці князівства, ми дивимося на такі справи дещо інакше. Займаємося іншим.
— Торгівлею? Купівлею й продажем солоної риби? Цінами на в’ялену камбалу? Це заняття для справжнього шляхтича? Добре, що під час втечі імперських урядників міський архів зберігся майже повністю, і що тепер майже ніхто не ставить під сумнів принаймні двадцять поколінь шляхетних предків роду ґур-Доресів.
Це двократне «майже» були схожі на два ляпаси. На мить Ґур-Дорес прикрив очі. Коли розплющив їх — з них дивилася чиста, крижана ненависть. Але його губи й далі посміхалися, а голос стікав солодкістю й ввічливістю.
— І справді. А ще більше щастя — це те, що провінційні архіви взагалі не були забрані чи знищені, як я чув.
— А навіть якби так і було, — молодший з баронів стенув плечима. — У провінції, чи то з місця, звідки походять всі найстарші роди, такі як графа Терліха, наприклад, архіви не такі вже й важливі. Там просто всі знають всіх з глибини поколінь, і ні в кого немає сумнівів, хто з якої родини походить.
Альтсін раптом зрозумів, що іншої зброї, ніж погляди, презирливі жести, іронія чи ілюзії взагалі не потрібно. Ці двоє вели двобій настільки ж видовищний, як і той, у якому свистять клинки та ллється кров. Удари, парирування, контратаки й ухиляння. Вся ця вистава вже притягнула глядачів, тож злодій раптом опинився в яскраво-пастельному натовпі, який оточив обох чоловіків. Двобій чорноти із білістю. Їхній герой та улюбленець саме виконував удар милосердя старшому з роду ґур-Доресів, почавши з того, що виказав зверхність, ігноруючи його та вітаючись спершу з невідомим міттарцем, а потім поставив під сумнів сміливість його сина. І ось він закінчує тим, що говорить про нешляхетність самого роду. Напевне, скоро він поставить під питання право на місце в Раді Міста. Ферлес-ґур-Дорес, мабуть, мав жалкувати, що покинув охорону жменьки рідних і родичів, від яких він так ризиковано віддалився…
— І як вам подобається наше місто, капітане? — питання почулося несподівано, наче Евеннет-сек-Ґрес за одну мить забув про свого супротивника. Важко було краще виразити презирство до співрозмовника. Альтсін побачив, на обличчі старшого шляхтича недовіру, змішану зі злістю.
— Не повертайся до мене спиною, сек-Ґресе… — просичав він.
— Досить, — блондин легенько посміхнувся. — Як то кажуть, стара шляхта ніколи не називає імені нелюбої особи чи свого ворога, але таке випинання свого шляхетства може спровокувати питання: «А що ти бажаєш приховати, ґур-Доресе?». А я зараз хочу порозмовляти з капітаном Кланном, ґур-Доресе. Але якщо ти відчуваєш себе ображеним моєю поведінкою, є спосіб, аби ми вирішили це як гонорові люди. Вочевидь, я буду цілком задоволений, якщо ти пришлеш замість себе свого старшого сина. Його вірші такі кепські, що я із приємністю зроблю світу прислугу, навчивши його шанувати поезію.
Більшість із тих, хто зібрався навколо, пирхнули сміхом, а біля Ферлеса-ґур-Дореса раптом опинилося кілька юнаків у одязі, позбавленому монограм. Старший шляхтич був рішуче, нехай і ввічливо, відправлений у куток, до решти родини.
— Люди графа, ви вже звернули на них увагу, капітане? Крутяться залою. Вже пару місяців завжди супроводжують господаря, але ні з ким не розмовляють і не зав’язують жодних знайомств. Така собі неофіційна особиста охорона. Що ви думаєте про цей звичай?
— Начебто на півдні Меекхану кожен є шляхтичем. Навіть багатий купець ходить із власним охоронцем, який за потреби стає замість нього на поєдинок.
Блондин широко усміхнувся.
— Я також про це чув. І саме тому Імперія має впасти. Країна, в якій шляхта — цвіт і крона суспільства, — боїться за власну шкіру, приречена на поразку. Особливо якщо боги, що дарують військове щастя, не знаходять там належної пошани. Володарка Війни, Володар Битв, Господар Сокири. Всі вони мають у Меекхані свої храми, але ці храми малі та скромні. Надто малі та скромні, як на мій погляд. А як воно в Ар-Міттарі? Реаґвир вже зайняв там належне йому місце?
Альтсін усміхнувся і звів брови. Краєм ока побачив пляму рожевого, але баронеса, схоже, не могла йому допомогти.
— В якому сенсі?
— Ну як же ж? Я питаю, чи, як і в Понкее-Лаа, Храм Володаря Битв отримує кожного року все нові загони вірних?