Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 83)

Він дивиться уважніше на найближчого і спочатку не розуміє того, що бачить. Їхні Візерунки знищені. Їхні тіла вкривають криваві смуги. У тих місцях, де вони зідрали з себе паси шкіри, видніються сині, сірі й червоні рани. Сліди від опіків. Вони відділяли приховану татуюванням шкіру від тіл і припалювали рани, щоби не стекти кров’ю. Робили це, не користуючись Вузлом, який міг би послабити біль, але який проінформував би його, що саме діється. Зробили це, щоб його вбити.

Бойове безумство здіймається в ньому нестримною люттю, зростає, розпухає й вибухає. Він підхоплюється на ноги та кидається до найближчого, перестрибуючи трупи, що лежать у багнюці. Вони схрещують зброю. Розм’якла земля під ногами вже не сповільнює його. Він іде, наче по рівному плацу для двобоїв. Тієї миті, коли мечі вперше цілуються клинками, він заспокоюється, стримує лють. В нього вже мало сил, він не може їх втрачати. Решта нападників стоїть на місці, створюючи коло… Значить, вони вирішили вимотати його серією двобоїв. Бояться, що притиснутий до муру, він використає всю Силу й знищить усе навколо.

Він дивиться в очі свого противника… Верлег, Третій Військовий Клинок. В ньому немає страху — лиш один відчай разом зі стражданням… А ще біль. Вони обмінюються серією ударів. Перші повільні, наче вони лише намацують один одного, наче стають до приятельського тренування. Удари йдуть широко, повільно, їх легко відбивати, вони передбачувані. На якусь мить він дозволяє іншому нав’язати свій стиль: можна відпочити, передихнути, відчути ритм супротивника. Він відступає на крок, відступає ще на один. За кожним разом атакуючий вагається на мить, перш ніж піти вперед, наче не може повірити в те, що коїться.

Тож він зупиняється, удари стають швидшими, дзвін клинків несеться каскадом, в якому вже не розрізнити окремих звуків. Розмита заслона сталі оточує їх на один момент, а тоді над полем поєдинку вибухає люте ричання. Це він кричить вереском із глибин серця, з потятої біллю душі. Його гнів має барву й смак крижаного полум’я, в ньому немає місця на милосердя. Вони її вбили! Роздерли її душу на шматки! Всі його зрадили! Союзники! Фальшиві друзі! І він! Тож всі повинні загинути! Весь світ повинен страждати, аж доки каміння не почне кривавити, а море не зодягнеться в багрянець!

А вони відбирають в нього право на помсту!

Він пришвидшується. Б’є в супротивника з люттю, яку він плекав саме на такий випадок, спускає її зі шворки, й раптом йому доводиться робити крок уперед, щоб не втратити дистанції. Потім іще один крок. Іще один. Він не дивиться на обличчя ворога. Відчуває кожен його м’яз, кожну кістку, кожне тремтіння руки, вагання.

Він пришвидшується ще більше, набирає повітря та ричить так, що, здається, світ починає йти хвилями й тріскається. Він потужно б’є згори, зв’язує клинок противника в короткому «млинці», дострибує, хапає лівою рукою ворога за волосся та притягує його обличчя до себе. Б’є лобом у ніс. Сміється раптово, дико, наче шаленець, б’є ще раз, ламаючи кістки щоки, відпихає збаранілого чолов’ягу й широким, показовим жестом від низу розрубує його, наче жертвенну тварину.

 

Крик.

Цього разу жіночий, тонкий, такий, що свердлить вуха. І злодій вже не стоїть на колінах. У нього були трохи зігнуті ноги, а меч у руці раптом опустився. Вістря було липким від крові. І чоловік попереду якусь мить коливається, його обличчя таке, мов після удаpy ковальським молотом. Він уже не та іронічна лялечка, поволі опускає зброю й хапається за живота. Це нічого не дасть: рана починається над правим стегном, а закінчується на висоті лівого плеча. І ні кольчуга, ні шкіряний каптан не втримали клинка. Альтсін звідкись знає, що це добрий удар, смертельний. І дивиться в очі барона, і бачить ту мить, коли його душа відлітає, коли гасне в очах свідомість. І шляхтич вже мертвий падає в траву.

— Евеннете! Евенне-е-е-ете! — в полі зору з’являється рожева, розмазана пляма. Це баронеса дістається до тіла. Жінка навколішках плаче, кричить, намагається втримати кров, відчайдушно тулиться до знівеченого обличчя.

Альтсін подивився на неї, поки ще нічого не розуміючи. А потім відчув себе так, наче посеред шторму випав за борт. І всі елементи почали складатися й пасувати один до одного.

Дарвенія Левендер, Сонечко. Коханка Санвеса і коханка Евеннета-сек-Ґреса. Лише вона знала, що Санвес і альфонс, і злодій, тож вона познайомила їх одне з одним, щоби барон знайшов відповідний інструмент для своїх планів. І вона згадувала про меч у животі Санвеса, хоча згідно із офіційною версією барон кинувся на вбивцю без зброї. Тоді вона обмовилася випадково. «Ох», — задзижчало в нього в голові, — «чому вона мала б стерегтися при тобі? Адже ти просто ще один злодій з Низького Міста. Ніхто». Насправді весь цей час вона боялася лише графа, який — аби довідався про свою роль у цій афері — знищив би її з поверхні землі. Це тому вона впустила Альтсіна до будинку, прийнявши його за посланця від Терліха. А потім навіть не мала його підмовляти, щоби він прийшов сюди з капшуком, який був єдиним слідом, що поєднує її та сек-Ґреса з фікційним замахом на вбивство. Вона навіть вбрала його в чорне, щоб двобій виглядав видовищнішим.

Він вишкірився в трупній, позбавленій навіть тіні веселості, гримасі. «Ось я», — подумав, — «малий портовий щур, який вважає, що можна вижити в клітці, повній лютих котів».

У колі глядачів ворухнулося кілька чоловіків. Альтсін помітив це кутком ока, разом із блиском на сталевих клинках, але йому було вже байдуже. Люди Виссеринів. Якби не палаш, він впав би на землю.

— Стояти!!! Всім стояти!!!

Цей голос не кричав, він гримів. Наче заговорили небеса. Всі завмерли.

— Арольгу Виссерине, цей чоловік виграв у поєдинку поштиво, без допомоги будь-якого підступу, чарів або третіх осіб. Так, в ім’я Володаря Битв, заявляю я, граф Бендорет із дому Терліх. Чи хтось із тим не погоджується?

Злодій озирнувся. Граф стояв у тіні, перед ним зайняли позицію двоє молодих шляхтичів. Краєм зору злодій виловив іще двох, які стояли трохи подалі. І ще двох у колі глядачів. Усі мали зброю, руків’я полуторників стирчали з-за плечей — вигляд на прийомі настільки ж незвичний, наскільки ж і абсурдний. Це не були шляхетські корди чи якісь інші оздоби й іграшки, це була зброя воїнів.

Такі мечі має важка наймана піхота.

— Забрати пораненого до моїх кімнат, — накази графа були вже тихішими, але не залишалося сумнівів, що їх виконають що до йоти. — Барона сек-Ґреса покласти в Мечовій Залі, слуги займуться тілом. Завтра ми станемо оплакувати того, хто жив як воїн і поліг шляхетною смертю. Слава пам’яті про його вчинки.

«Це все ще вистава», — подумалося злодію, коли в нього забрали зброю, взяли під руки та обережно повели до резиденції. Це все ще театральне мистецтво, бо він не назвав барона по імені, а повинен би… Бо ж хлопець був почесним гостем… а граф ані разу не назвав його на ім’я… Кажуть, стара шляхта ніколи не бруднить собі вуст іменем свого ворога.

Альтсін похитнувся й відчув, що падає.

* * *

Коли він розплющив очі, то напівлежав на м’якій софі. Праве плече напухло до розмірів кінської голови. Обережно торкнувся рукою пов’язки: шари полотна, здавалося, були з кілька пальців товщиною. Йому зробили перев’язку, най йому, а коли він втрачав притомність, то був впевнений, що дадуть стекти кров’ю. Так було б найкраще для всіх.

У кімнаті панували напівморок і тиша. Але ж прийом має ще тривати. Він закліпав: напівморок у приміщенні брався від рожевого неба, яке зазирало в широке вікно. Світанок.

Хтось ворухнувся в темному кутку.

— Ти опритомнів, — почув він не питання, а ствердження факту. — Добре. Мій медик стверджує, що удар усе ж оминув нерв, хоча й на десяту долю пальця, — його голос не міг приховати похмурої веселості, навіть якби його власник намагався це зробити. Він не намагався. — Не будеш паралізований. І ти не втратив забагато крові.

Альтсін нарешті зосередив погляд на тому, хто говорив. Граф дивно посміхнувся й кивнув.

— Добрий бій, хлопче. У тебе душа воїна, хай ти й не оздоблюєш комірця монограмами. А твоєю роллю було ж лише прийти сюди на смерть. Наш дорогоцінний барон, — погляд шляхтича ствердів, — ретельно все спланував разом зі своєю коханкою. Вони отримують назад капшука, а барон одночасно наближається до мене. Вони були переконані, що в тебе немає й шансу на цьому двобої. І їм майже вдалося.

Злодій ледве дихав.

— Все ти знаєш… — він намагався говорити голосно, але з горла вирвався лише шепіт.

— Так. І вже давно, — господар тихо розсміявся. — Я брав участь в інтригах, які велися проти імперських Щурів за тих часів, коли Меекхан ще відступав на Схід і невідомо було, чи захоче він за всіляку ціну втримати гирло Ельгарану. Я грав проти князівської родини, щоб наш милостиво пануючий не зруйнував міста. Кількома листами я зняв несбордійську блокаду й розбив союз міттарців із тими північними піратами. А Виссерини вважали, що я куплюся на вбивцю, від якого мене, начебто, врятував їхній посланець. Визнаю, що я давно не мав такої радості, коли стежив, як всі відіграють свою роль у переконанні, що я повівся на їхню виставу. Старий шляхтич споважнів.

— Крім того, в одяг твого приятеля був зашитий короткий лист із інформацією про те, хто і для чого його найняв. Напевне, він не дуже довіряв сек-Ґресу. Навіть вказав, кого повідомити в разі його смерті. Я відіслав відомість до тієї людини з проханням триматися від цього подалі. Він обіцяв, що так і зробить.