Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 85)

Він знову дивиться на містечко, що тоне під струменями дощу. Його мешканці збунтувалися. Вирішили відкинути повинність, спротивитися його волі. Це було… він пошукав властивого слова… неможливо уявити. Він був їхнім господарем, а вони народжувалися, щоби служити. Це єдиний сенс і мета їхнього існування. Піддатися Волі. Їхній спротив… «Це наче так», — думає він, — «якби власна рука відмовилася слухатися. Якби власне око припинило дивитися туди, куди ти його спрямовуєш, і вирішило почати власне життя». Що зробиш в цьому випадку?

Відріжеш руку. Видавиш око.

Наближається один із розвідників. Нічого не мусить говорити, Вузол пульсує, за мить образи й знання, яке отримав войовник, стають його власністю. В поселенні перебуває менше ста мешканців, частина з яких — хворі. Залишилося лише кілька чоловіків у розквіті сил. Вони знають, що якщо покинуть будинки, то до земель, де немає дощу, дістанеться ледве третина. На спільній нараді вони вирішили залишитися й чекати. Переважила думка жінок, матерів. Нерозумно, бо хіба люди не народжуються для того, щоб померти? Розвідник може й не пояснювати, звідки він знає про нараду, в його спогадах є тінь спійманого зненацька вартового, молодого хлопця, є ніж за роботою, здавлений крик і червінь, яку розмиває дощ. Є також образи гостроколу й валу. Злива вже вимила чималу частину землі, відкривши дерев’яну конструкцію, чимало колод стоять криво, достатньо закинути петлю — й більшість упаде. В містечку недостатньо людей, щоб перемогти дощ.

Він задоволено киває. Міг би прикликати Силу й змести бунтівників одним жестом, але такі справи треба вирішувати інакше. Він розвертається до своїх людей. Тридцять начинь чекає в готовності.

— Що маємо робити, Пане? — розвідник користується голо сом, що трохи його дивує. Але цей хлопець завжди був незалежним навіть після того, як його призначили до Вузла.

— Забийте їх, — відповідає він так, щоб почув кожен. — Забийте всіх.

* * *

Він прокинувся так, як звик прокидатися вже кілька років, повільно переходячи зі світу сну до свідомості. Але сьогодні він відразу знав, де знаходиться. Понкее-Лаа. Банлір, що зветься Калюжником. Третя за розміром і наймолодша дільниця Низького Міста. Місце, яке традиційно пов’язувалося з людьми, які шукають у місті щастя. Це сюди найчастіше потрапляли прибульці з провінції, бакалійники, цілителі й ремісники, що прагнули знайти роботу в якомусь із міських цехів, чародії, які шукали протектора або шансу зробитися членами потужної гільдії, мандрівні артисти, найманці-задираки, вбогі шляхтичі й величезна маса людей без професії та освіти, які за своє багатство вважали пару рук, готових до праці, а за мотивацію — порожній шлунок. Добре місце для повернення.

Якусь мить він лежав нерухомо, відчуваючи залізистий присмак на язиці й потроху знаходячи себе у власному тілі. Цей сон був лагідним, він уривався в потрібному місці, не розгортаючи перед ним картини різанини. А були й такі, після яких він кілька ночей боявся заснути — сни, сповнені жорстокості, поряд із якою робота майстра-ката здається ласкавими пестощами. Йшлося не про битви, коли Сила, що пульсувала у венах, в’язала й кидала до битви десятки тисяч воїнів, а про такі різанини, яких йому не дали побачити сьогодні. Сни про те, як ідеш землею, червоною від крові беззбройних, про мертвих чоловіків і жінок, які лежать всюди навколо. І про дітей. Незрозуміло чому, але погляд демона частіше за все падав на дітей. Це неправда, що діти помирають красивіше, ніж дорослі. Це брехня, що здається, ніби вони сплять, так наче сама Володарка поклала поцілунок їм на лоба. Ці закривавлені рештки рідко коли виглядали зануреними в сон. Особливо якщо до того був наказ, щоби їх убивали так, аби вони відчували, що помирають.

Демон мав потужну владу над одержимими ним людьми. Ті буквально й ретельно виконували кожен його наказ. Лише інколи, десь на дні їхніх очей, з’являвся похмурий розпач. До битви вони завжди йшли із відчайдушністю безумців, які шукають спокою, який їм принесе смерть.

Йому здавалося, що ці кошмари намагаються втягнути його всередину себе — у світ різанини, дощу, відсутності надії й військового безумства, залишаючи під повіками криваві картинки. У світ, де війна припинила бути шляхом до мети й сама стала метою.

Це не були звичайні сни. У звичайному сні, нехай ти був жерцем, купцем, королем чи імператором, ти завжди залишаєшся собою. Пам’ятаєш себе як особу, навіть якщо уві сні відіграєш чужу роль. Твоє справжнє «я» чекає відразу за тонкою лінією, що відділяє пробудження від яви, й ти без проблем встрибуєш у нього по тому, як розплющуєш повіки, наче взуваєш добре розношені чоботи. Інколи ти забуваєш нічні мари раніше, ніж встигаєш висцятися вранці.

Цих снів він не забував. Ніколи.

За кожним разом він потребував часу, щоб нагадати собі, хто він такий, що тут робить і звідки взявся в цьому місці. Альтсін Авендег — злодій, шахрай, моряк, сільський парубок, помічник коваля, фокусник, храмовий дзвонар, скриба… Останні п’ять років він був багатьма особами. Змінював місця й професії інколи через кілька місяців, інколи частіше. Сни гнали його, а він тікав. Щоразу, коли він затримувався десь надовше, вони з’являлися вже за кільканадцять днів. Спочатку короткі й спорадичні, а потім — все довші й частіші. Аж врешті вони починали навідувати його щоночі. Тоді він без слова збирав манатки й тікав подалі, а сни губили його слід і дарували йому відпочинок на якийсь час.

Найдовше — десь вісім місяців — він залишався на кораблі, що курсував поміж Перонвилком та Ар-Міттаром. Здавалося, що сни не могли знайти його у морі. Але коли вже знайшли… Його, як розповідали потім, не могли добудитися три дні. Три дні він навперемінно спав, плакав і кричав, занурений у жах битви, що ніяк не закінчувалася, і де він інколи був чоловіком, інколи жінкою, інколи старцем, а інколи юнаком. Де він бився з людьми й проти людей, ходив по коліна в крові, бризкав нею із сотень ран. Найчастіше йому снилося, що він сам — демон.

Тоді він прийшов до тями в малому храмі Великої Матері під Венглореном. Капітан висадив його на суходолі, не сплативши за останній місяць, та зник у морі. Альтсін його розумів. Моряки — люди забобонні, віддані на ласку й неласку Близнят Моря. Їм непотрібен на борту безумець, який кричить крізь сон на нікому невідомих мовах.

Про те, що розмовляє незнаними діалектами, він уперше довідався саме в храмі, хоча, на капосний сміх Клег, уві сні розумів кожне слово. Жерці були людьми вченими, знали чимало мов і говірок, оскільки місіонери навертали народи північно-західного кінця континенту на віру в Баельта’Матран і до імперського пантеону. Меекхан ніколи не підкорив цю частину світу зброєю, хоча торговельно, культурно та релігійно радив собі тут доволі непогано. А місіонери найважливішої богині Імперії були справді добре навченими.

Але навіть вони не могли розпізнати, якими мовами він кричав. Не могли також сказати, на які діалекти чи мови це схоже.

Але дозволили йому залишитися, а коли вичуняв, бо сни трималися подалі від храму, то не виставили його за двері. Чотири місяці він кілька разів денно бив у дзвін на вежі, замітав доріжки, носив воду з колодязя, допомагав на кухні. Йому видали храмовий одяг — широкі шати з каптуром — й дозволили відпустити бороду. Ніхто на світі на впізнав би в ньому того молокосмока, який п’ять років тому покинув Понкее-Лаа. Здавалося, нарешті він знайшов спокій.

Проте храм насправді виявився чимось на кшталт в’язниці. Тоді він мандрував узбережжям лише другий рік, і Альтсіну здавалося, що немає нічого гіршого, ніж провести решту життя за мурами. Він задихався. Щоденна рутина замість того, аби давати заспокоєння, наближала його до безумства. Нарешті, вночі, нікого не будячи, він вийшов назовні й помандрував на північ.

Коли була потреба, працював, де тільки міг. Крав і шахраював, але намагався робити це лише тоді, коли не було іншого виходу, щоби наповнити черево. Під час крадіжок завжди був ризик, що його схоплять і помістять принаймні на кілька місяців у камеру.

Разом із кошмарами, які змогли б тут до нього дістатися. Волів би найматися до будь-якої праці за жменю старої каші.

Пізніше він відкрив, що вміння читати, писати й вести розрахунки — саме ті науки, до яких його змушував Цетрон — мають у провінції значно більшу вартість, ніж у місті. На скриб і сільських писарчуків тут чекали, наче на ліки. Він швидко зрозумів, що відповідний одяг і вигляд — каптан із червоними манжетами й комірцем і поплямовані чорнилами пальці — дає йому роботу швидше, ніж розпитування господарів про можливість нарубати дров взамін на шматок хліба. Відхід Імперії забрав із собою більшість урядників, а багато які справи неможливо було вирішити усно. Мандруючи селами й містечками, він переписував умови купівлі, шлюбні договори, переглядав звернення до судів, доповнював книги народжень і смертей, якщо такі залишалися в тій місцині. Тричі він навіть залишався на довше й намагався навчати дітей.

Але сни завжди його наздоганяли.

Лише раз він наважився шукати допомогу. За порадою місцевих, пішов до знахарки, спеціалістки по замовлянню жахів. Та лише торкнулася його й відразу вийшла, наказавши залишитися в хаті й чекати. Якби він не визирнув у віконце… Вона повернулася з громадою селян, а він, заховавшись на краю лісу, дивився, як вона без слова зачиняє ззовні двері та вікна в будинку й підпалює його. Якщо сільська відьма воліла втратити весь свій скарб, тільки б його вбити, то що зробили б жерці або чародії? Людина, якої торкнувся демон, нехай навіть лише через країну снів, ніколи не знайде спокою.