Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 87)

Без безперестанного припливу товарів, які звозилися сюди й збиралися в його складах кожного дня сотнями кораблів, місто такого розміру не мало б ані найменшого шансу вижити, вдягнутися, зігрітися й розважитися. Альтсін затримався одразу по тому, як переступив межу Середнього Валеє та вдихнув на повні груди. Морський бриз, риба, вино, приправи, варені молюски, якісь пахощі з надвиразною ноткою мускусу, смажені на решітках восьминоги, змилки, вичинена шкіра. Запах торгівлі, грошей та поміркованого добробуту. Звичні речі для цієї дільниці. На перший погляд, тут нічого не змінилося.

Злодій всівся перед винарнею навпроти магазину Цетрона й почав спостерігати. Товстий полюбляв цю кам’яницю, сприймав її як інвестицію, і Альтсін був готовий закластися, що він не позбувся її аж дотепер. Зрештою, вистачило пів години лінивого попивання вина, щоби помітити кількох осіб, про яких він точно знав, що ті працювали на його колишнього патрона. Входили й виходили, а хтось мало не вибіг, прямуючи до порту. Інші, наче зникали після того, як входили. Висновок: вони або сиділи всередині, або давно скористалися задніми дверима. За годину під’їхав невеличкий фургон, з якого почали вивантажувати неозначені пакунки та штуки матеріалу. Нормальний робочий день звичайного купця, який розсилає доручення щодо покупок і продажів, отримує замовлений товар і займається помноженням добробуту.

Проте Цетрон купцем не був, а Альтсін сумнівався, щоб той настільки сильно вживався в свою роль. Це не була звичайна активність, хіба що Товстий вже залишив гільдію й зайнявся так званим поштивим життям, підмовивши до цього своїх людей. Думка була потішною й невартою запам’ятовування.

Злодій відчув перший укол страху, коли під магазинчиком зупинилося кілька рибалок. Нічого незвичного як для порту, хоча цієї пори більшість човнів іще чесали неводами море. Та й Альтсін не звернув би на це уваги, якби не впізнав двох із них. Це були люди Рвисса, ватажка однієї з трьох найсильніших груп контрабандистів Понкее-Лаа. Вони мали свою садибу в дільниці Цетрона, тож інколи бували й конфлікти. Доходило до того, що раз чи двічі за допомогою кинджалів, палиць, ножів та арбалетів довелося пояснювати, хто головний у цій частині порту. Альтсін і сам колись брав участь у таких нічних перемовинах, коли палали човни контрабандистів, а хвилі злизували кров із пляжу.

Їхня присутність під кам’яницею не обіцяла нічого хорошого. Але, як він вирішив за мить, їх було лише п’ятеро, тож, може, йшлося про звичайні справи? Злодій наповнив кухоль до країв. Не вперше…

 

Тікають! Пішли в розсип! Нарешті!

Його кавалерія кидається в останню погоню, піхота ламає стрій і біжить за неприятелем. Він втримує її одним наказом — ворогу й так немає куди тікати, а єдиний шлях веде вглиб півострова, у хащі, що повні мертвих і сухих дерев на одному з його кінців. Там вони встановлюють останню лінію оборони: дерева мусять захистити їх від кавалери, а битва в лісі завжди перетворюється зі справжнього бою на бійку, чисельна перевага противника не повинна мати там великого значення.

Він стримує погоню за кількасот кроків до стіни лісу. Сухий очерет тріщить під копитами коня. Колись тут були мокрі луки, а тепер — майже пустеля.

Він вирівнює стрій, відчуває на собі погляди воїнів, що стоять неподалік. Їхню нетерплячку. Вдаримо. Вдаримо зараз!

Він клацає пальцями, й на землю падає іскра. Лагідно лиже сухі рослини, і до неба відразу тягнеться стрічка диму. За мить вилітає полум’я, а легенький вітерець суне його в бік лісу. Полум’я зростає, набирає сили, просувається все далі з кожною пожертою стеблиною, а за мить перед деревами встає стіна вогню. Він утримує її на місці достатньо довго, щоб ніхто не мав сумнівів, кого слухається полум’я, а потім звільнює більше вітру.

Крики в лісі тривають довше, ніж він сподівався.

А коли відвертається до своїх людей, то бачить страх.

І переляк. Переляк перед ним.

Добре. Дуже добре.

Вони народилися, аби служити, битися й помирати.

І нехай про це не забувають.

Ніколи.

 

Він розплющив очі, глибоко вдихнув і розслабив пальці, що стискали кухоль. Цинкове начиння трохи змінило форму, а вино вилилося й липло тепер до пальців. Уперше! Вперше кошмар дістав його не під час сну, але посеред дня, увіч. Прийшов підступно посеред думки, вкидаючи його в світ мари, не даючи й шансу на захист. Як це сталося? Останнім часом все ставало дедалі гірше, але ніколи демон не втягував його в свій жах ось таким чином. Якби це сталося в іншому місці…

Альтсін замислився, як довго це тривало. Люди Рвисса зникли з-під магазинчика, але цього недостатньо, щоб оцінити плин часу. Він обережно присунув кухоль до губ. Вино надалі було холодним, як і тієї миті, коли він наливав його з глиняної пляшки. Тож недовго, не більше кількох хвилин, може, навіть менше, інакше воно нагрілося б від тепла його долоні. Та й сонце, здавалося, стояло на тому ж місці, а на нього ніхто не звертав уваги, тому, схоже, Альтсін не кричав і не стогнав. З іншого боку, не було причин кричати, бо це видіння не було сповнене кров’ю та стражданнями, демон просто готував своє військо до нападу. Мабуть, тому натовп глядачів не оточував його тієї миті, коли він прийшов до тями.

Це були спокійні, заколисливі думки, холодний аналіз фактів, яким він намагався прикрити свій жах. Не знав, яким чином міг захиститися від чогось такого. Він може просто переходити вулицю, розмовляти з кимось або їсти, а видіння прийде й залишить його беззбройним між людей. Скільки часу мине, поки після чергового нападу він прийде до тями в підвалах якогось храму? Жерці поважно ставилися до одержимих демонами.

Він потребував допомоги.

Альтсін підняв кухля до губ і допив майже одним ковтком. Цетрон був єдиною з осіб, які, якщо навіть йому не допоможуть, то знайдуть когось, хто спробує. Існували методи вирвати демона з людини, і не всі вони були пов’язані з дровами, що горять під ногами нещасного.

Злодій підвівся, і цієї миті Цетрон з’явився в дверях. Зупинився, роззирнувся навколо й рушив вуличкою вниз, до порту. Альтсін лише цього й чекав. Порахував до десяти й почимчикував за колишнім патроном. Не думав, що Товстий, навіть якби й озирнувся, міг його впізнати. Минуло п’ять років, Альтсін носив бороду, рухався інакше. Ба більше, його не мало тут бути.

Йшов за ним кілька хвилин, до тієї миті, коли Цетрон зупинився на початку головної вулиці Середнього Валеє. Вулиця тут вела трохи вниз, тож краєвид був прегарним. Десятки магазинчиків, яток і малих сімейних винарень обсідали її з обох боків, а шум і гамір торговців пестив слух. Місто, незважаючи ні на що, не втратило свого духу.

Альтсін підійшов швидким кроком і пробурмотів:

— Чудовий краєвид, еге ж?

Сучий син не дав йому ані найменшого задоволення.

Глянув, упізнав, кивнув, наче, хай йому грець, вони домовилися про сьогоднішню зустріч, і крутнув у повітрі пальцями. Щось торкнулося попереку злодія, він не став озиратися, бо якщо навіть не почув кроки того, хто підійшов до нього, то робити різкі рухи було б дуже нерозсудливо.

Злодій дозволив себе обшукати, відібрати кинджал і кастет. За мить гострий натиск на поперек зник.

— Нині мандрівні скриби ходять непогано озброєні, — Цетрон крутнув у пальцях його зброю. Альтсін усміхнувся кутиком вуст.

— Усі в провінції бажають скарбів знання, — відповів. — Тож доводиться їх охороняти.

Товстий не відповів на усмішку. Дивився. Холодно, спокійно, уважно. Дратівливо підозріло.

— Це я, — буркнув нарешті злодій, аби лише перервати мовчання, хоча Цетрон, ясна річ, вже це знав. — Пам’ятаєш? Альтсін. Пару років тому я працював на тебе.

— Якщо я добре пам’ятаю, ти не приніс мені клятви, а лише оплачував у гільдії право на роботу.

— Ага. І не раз, і не два закривавив кинджал, дбаючи про твої інтереси.

— Як і чимало інших.

Запала тиша. Альтсін не дуже розумів, що треба сказати. Після цієї зустрічі очікував на будь-які варіанти: від банального ігнорування до вибитих зубів і зламаних кісток. Усе залежало від того, скільки проблем виникло у Товстого через ту історію з бароном. Хоча він, зрозуміло, тихцем розраховував, що емоції вже заспокоїлися, і що шеф гільдії зрадіє, коли його побачить. Але щось подібне? Спокій, дистанція і… як він тепер розумів, підозрілість, сповнена холодного аналізу. Але Цетрон таки був здивований, просто не виказував цього, дивився лише на Альтсіна, тримав у руці його зброю й роздумував. Чекав на пояснення.

— Я не цього сподівався, Цете.

— А чого саме?

— Цетрон, якого я пам’ятаю, відлупцював би мене, кинув би у затоку, спустив зі сходів, а потім поставив би між нами горнятко вина, й ми пили б усю ніч. Що коїться в місті?

На обличчі ватажка гільдії з’явилося щось на кшталт усмішки.

— Ти й надалі любиш хвалитися розумом, га, хлопче? На лупцювання та на кидання тебе в затоку ти все ще можеш розраховувати. Проблема ж полягає в тому, що я тебе не знаю. Минуло п’ять років, я не знаю, де ти був, із ким мав справи, кому служив і хто купив твою лояльність. Неможливо двічі зустріти одну й ту саму людину. Інколи досить і кількох ударів серця, щоби хтось докорінно змінився. А п’ять років? Це ж ціле життя.

Злодій пирхнув із роздратуванням.

— Хіба що для оселедця. Що ти верзеш, Цетроне? Я зник, бо не було іншого виходу. Я мандрував світом, шукаючи місця для себе, але повернувся, бо, схоже, такого місця немає поза цим клятим містом. Я не служу нікому, а мою лояльність неможливо купити.