Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 76)

— Як?

— В останньому листі він висловився, що бажає — як це він сформулював — більшого залучення в долю міста. Написав, що відправить до мене посланця, який усе пояснить. Тож я наказала слугам впускати кожного шляхтича без монограм на рукавах, який з’явиться тут найближчими днями. Бо не думаю, щоб граф прислав когось офіційно.

Альтсін кивнув.

— Розумію, пані, але я питав не про це. Як він може змусити тебе слухатися?

Вона закліпала, виразно здивована.

— Ти не чув? Поки що невідомо, кого саме вбив Евеннет. Навіть ясновидці не змогли сказати, хто він. І слава богам, бо досі ніхто не пов’язує вбивцю-невдаху зі мною.

— Тільки з графом? — здогадався він.

— Так. Гадаю, що граф якось про це довідався. А якщо він тепер проголосить, що це мій коханець хотів його вбити… Тоді мені кінець. Моя нейтральність, моя воля зникнуть. Може, якщо мені пощастить, розминуся з петлею.

— Графу не довелося здогадуватися. Я готовий посперечатися, що це наш молодий барон усе йому розповів.

— Я не стала б на таке закладатися, — промовила вона й відразу заклопотано всміхнулася. — Вибач за поганий жартик. Не знаю, що мені робити. Ось-ось Терліх пришле сюди когось, й намагатиметься зламати мою волю, перетворити на служницю. І я ніяк не можу вибити зброю з його руки.

Злодій закивав, мружачи очі. Роздумував.

— Коли я заходив у Клавель, стражник впустив не мене, а одяг. Дивився лише на шовк і атлас… Я готовий закластися, що аби йому наказали мене описати, то він згадав би, може, лише колір волосся… Не… не переривай, пані. Санвес провідував тебе раз на кілька днів. Інколи й рідше, так?

Альтсін звів погляд, наштовхнувшись на дивовижно зосереджений погляд. Незважаючи ні на що, вона була донькою Високого Міста. Знала інтриги й підступи від тої миті, як їй перерізали пуповину.

— Так.

— Переважно ввечері?

— Так.

Вона не зарум’янилася, хоча він трохи на це розраховував.

— Твої слуги лояльні?

А ось тепер її щоки зарожевіли.

— Дехто з них працює на мою родину вже п’ять поколінь, я всіх знаю по іменах і прізвищах, — відповіла вона поволі, таким то-ном, наче він тільки-но поставив під сумнів гармонію саду, що оточував її садибу.

Альтсін помовчав.

— Якби… — почав він поволі, намагаючись ухопити думку. — Якби в твоєму товаристві з’явився якийсь довговолосий блондин у шовках, якого ти називала б Санвесом… Хоча б раз, або — краще — якби помітили, як ти йдеш із ним вулицями, здалека, але так, щоб не було сумнівів, що це…

— Все ще він? — підхопила вона. — І що потім?

— Ти влаштуєш йому гучний скандал при свідках і проженеш його геть. Цей новий Санвес — він не може бути кимсь з Понкее-Лаа, бо граф міг би намагатися знайти його. Але ти казала, що маєш винниці й садиби. Знайди когось, хто схожий на нього, нехай приїде сюди на день, а потім зникне. Знаєш когось такого? Лояльного й мовчазного?

Вона прикрила очі, а між брів з’явилася чарівна зморшка.

— Знаю, — кивнула за мить. — Але мине принаймні три дні, перш ніж він дістанеться Понкее-Лаа.

— Це не проблема. Капризуй. Коли Терліх пришле людину, відішли її під будь-яким приводом. Поки він іще не зробив свого ходу, якого можна було б боятися. Поводься так, наче Санвес живий, а вся справа тебе не стосується.

— Але він знає, що це Санвес намагався підкинути йому документи. Евеннет-сек-Ґрес йому сказав.

— Не думаю, — злодій нарешті зумів схопити думку, що тікала від нього. — Барон не може відкрито визнати, що його знав. Граф не дурень, він почав би щось підозрювати. Сек-Ґрес, скоріше за все, лише згадував, що обличчя вбивці здалося йому знайомим, або що він бачив когось схожого, хто виходив із твоєї резиденції. Не визнав, що зустрічався з Санвесом і грав із ним в кості. Якщо ти поводитимешся так, наче вся справа тебе не стосується…

Вона мовчала, уважно приглядаючись до нього. Це вже не була налякана жінка у відчаї; не була й тією, хто вирішила, що він убивця й шантажист. Перед ним стояла аристократка з Високого Міста.

— Чому? — промовила вона нарешті. — Чому ти це робиш? Ти ризикував більше, ніж вважаєш. Якби не шантаж графа, ти б, скоріше за все, взагалі не зумів би ввійти до мого будинку, а якби цетобі все ж вдалося, то як пролазу з Низького Міста я віддала би тебе в руки стражників. У тебе й справді акцент вихованця порту. Санвес розповідав мені, що йому знадобився рік, щоб позбутися його, хоча час від часу він розважав мене, показуючи, як ви говорите. Знаю, — вона звела долоню, коли він відкрив рота. — Знаю, я надто багато розмовляю. Мені йдеться про те, заради чого ти ризикуєш головою? Він, вибач, не згадував тебе ні разу. Звідси я роблю висновок, що ви не були близькими друзями. Я тепер маю два виходи: дослухатися до твоїх порад, вдати, що Санвес живий, розіграти комедію із розривом з коханцем та забути про всю цю історію. Або ж намагатися відігратися на бароні. Але я маю знати, що тобою керує. Тож?

Вона нахилила голову набік, вичікувально дивлячись на нього.

— Ми не були друзями, — визнав Альтсін. — Хоча ми й виховувалися разом у порту, а це чимало значить. Там потрібні люди, які можуть прикрити твою спину. А я мав гарантувати його безпеку. Вивести з міста й заховати на якийсь час. Я не зумів — і він тепер мертвий. Тож почасти це й моя провина. До того ж, я бачив, як його товкли палюгами на смерть, наче шаленого пса. Я не можу цього так просто залишити.

— Тож — помста?

— А це поганий привід?

— Ні… — вона посміхнулася самими губами. — Це дуже добрий привід.

Досить із неї й цього. Альтсін усе одно не мав наміру розповідати про той крижаний гнів, який випалював йому вени за кожним разом, коли він згадував тіло, що лежало на землі, або Санвеса, який безпорадним жестом прикривав собі голову. Тут не йшлося лише про те, що його затовкли, наче собаку. Йшлося про те, що доля Санвеса була вирішена, перш ніж його виявили в резиденції графа. Перш ніж він увійшов до тієї резиденції. Ба більше, навіть тієї миті, коли вони розмовляли перед муром Клавеля, Санвес уже був трупом, бо хтось вирішив, що його смерть щось полегшить у справах того «хтося» в місті. А на таке ставлення не заслуговують навіть найпаршивіші жебраки.

Але він не мав наміру цього говорити, бо аристократка в скількись-там поколіннях, яка від самого народження крутилася в інтригах Високого Міста, ймовірніше так би його не зрозуміла.

— Мовчиш? — промовила вона за мить. — Я маю знати, чого ти від мене очікуєш. Якщо я оберу перший вихід, то забуду про всю цю справу, і ти не будеш мені ні для чого потрібний. Я просто повернуся до старого життя.

— А Евеннет дозволить? — він поминув увічливе «пані». — І з якої такої причини? Тепер він не може всім розповісти, що знав Санвеса достатньо добре, щоб грати з ним у кості. Союз графа з Виссеринами надто свіжий. Але за пів року? За рік? Коли він укріпить свої позиції? Як коханка невдалого вбивці ти виявишся у сто разів підозрілішою, ніж він — той, хто пару разів перекинув із ним гральний кубок. Барон не відступить. Єдиний спосіб — це усунути його назавжди.

— Убити? Я маю дати тобі підійти до нього на довжину ножа? Запросити до себе, дозволити вительбушити його й залишитися поза колом підозрюваних? Як, на милість Володарки?

— Щиро кажучи, не знаю, — зізнався злодій. — Я не завалювався сюди з готовим планом, а прийшов у пошуках союзника. Хочу відплатити баронові, а позбутися його буде на руку й тобі. Його інтрига зблизила графа Терліха й Виссеринів. Що зробить граф, коли довідається, що все було сплановано? Як…

Вона зупинила його змахом руки.

— Граф… — вона завагалася. — 3 того часу, як пів року тому дивовижним чином зцілився від якоїсь паскудної хвороби, яку не могли вилікувати навіть найкращі цілителі, він дещо змінився. Він став активнішим і скритним. Він не має ані дружини, ані синів, а поводиться так, наче йому досі недостатньо влади та впливів. Останнім часом він став іще безжальнішим, менш… природним і доброчинним. Тож якщо б він довідався, що Евеннет-сек-Ґрес сплів інтригу, аби вплутати його в союз із Виссеринами, він розчавив би нашого барона наче муху. Не подарував би йому цього.

— А що потім? Війна в Раді? Терліхи проти Виссеринів?

— Ні, — похитала головою баронеса. — Для такого граф надто мудрий і має замало сил. Він би вигорнув усю свою злість на барона й, можливо, на його родину, якби йому схотілося сягнути за мури міста. А потім він би повернувся до своєї ролі, почав би діяти знову як нейтральний і непідкупний райця. Такий, кому всі довіряють або ж принаймні схильні вірити в його добрі наміри. Але нам довелося б мати щось на руках, щось, що довело б зв’язок барона із Санвесом.

— Не із Санвесом. Санвес живий і здоровий, пам’ятай про це, пані. Із тим убивцею, який був убитий у резиденції графа.

— Так. Так, ти маєш рацію. Але єдина річ, яка їх поєднала, це меч Евеннета в череві Санвеса, — жінка скривилася в гіркій гримасі.

— Не лише… Барон заплатив Санвесові капшуком із імперськими оргами. Золото зникло, але капшук у мене залишився. Може, добрий ясновидець зумів би перевірити, звідки він узявся в руках невдалого вбивці? — Альтсін трохи завагався. — Чи був би це достатній слід для графа?

Вона зміряла його поглядом згори вниз. Уважно. Оцінюючи.

— Так, — визнала, — це могло би виявитися відповідним слідом. Цей капшук у тебе з собою?