Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 78)
В резиденції панувало відчутне пожвавлення. Всі, від хлопців на побігеньках до якогось здоровила в лівреї першого лакея, бігали туди-сюди, носячи якісь папери, пакунки, кошики, а інколи навіть меблі. На перший погляд здавалося, що баронеса готувалася виїжджати з міста. Але якщо вона мала за кілька днів перетворити стару резиденцію Терліхів на місце для балу, то мала скористатися тим, що було під рукою. В цьому випадку — обстановкою власного будинку. Нарешті двері розчинилися.
— Увійди.
Цього разу це вона всілася за бюро.
— Мовчи, — кинула, ледве він переступив поріг. — Не говори, якщо я тебе не запитаю. Не стався до мене зверхньо або із насмішкою. Досі я вибачала таке, бо знаю, чому ти так поводишся. Ти виріс на вулицях і в порту, скуштував жорсткого життя, обманював, крав і вбивав, щоб вижити. Але ти вважаєш себе кимсь кращим і мудрішим, людиною з більшим досвідом. Санвес у цьому був схожим на тебе. Така ж мішанка з відчуттів приниження, нахабства й гніву. Але те, що я приймала в ньому, неможливо прийняти в тобі. Я й за менші провини наказувала хльостати людей та викидати їх на брук. Але не думай, що все в своєму житті я переводжу на гроші та інтерес. Розумієш?
Він придивився до неї уважніше. Власне, вона не змінилася. З’явилося лише трохи темних кіл під очима, на дні яких тепер горів крихітний вогник. І злодій не бажав розпалювати справжнє вогнище.
— Так, пані. І що ти плануєш?
Капітан корабля. Альтсін встав перед дзеркалом і ще раз оглянув своє віддзеркалення. Вона наказала йому підстригти волосся таким чином, наче йому доводилося ховати його під шкіряним капелюхом. Заборонила голитися, бо в Ар-Міттарі тепер була мода на кількаденну щетину. Баронеса нашмарувала його обличчя й передпліччя якоюсь маззю, яка, коли висохла, зробила його шкіру темнішою, наслідуючи засмагу того, хто цілі дні проводить на палубі корабля.
— Не можеш піти на прийом як купець, майстер цеху або чародій з Низького Міста, бо тут усі більш-менш знані — відомі. Було б підозріло, якби я запросила когось мало важливого. Ми нічого не зуміємо зробити з твоїм акцентом, тож ти не можеш прийти і як шляхтич з провінції. Тебе розпізнали б, щойно ти розкрив рота. Тож залишається капітан корабля з-поза міста. Всі моряки говорять на схожий манір, тож портовий акцент нікого не здивує. Як організаторка я можу запросити кількох осіб не зі списку. Зазвичай це непогана можливість, аби ввести в товариство нові обличчя. Так часто робиться, тож ніхто не повинен здивуватися.
Вона пояснювала це, наказуючи йому міряти все нові версії вбрань, поки, нарешті, не обрала те, що складалося з важких чобіт, суконних штанів, підперезаних широким поясом, сорочки й шкіряного кубрака, імпрегнованого олією та оздобленого такою кількістю срібних клепок і кілець, що той виглядав мало не як кольчуга. Все разом із металевими елементами було забарвлене в глибокий чорний колір. Лише на лівий зап’ясток вона наказала йому надіти браслет із полірованої сталі, із двома схрещеними веслами. Пояснила, що то символ капітана галери.
— Це найновіша мода серед багатих міттарських моряків, як на мій смак, така собі. І до них доволі далеко, тож ніхто не буде здивований, що в тебе немає тут родичів чи знайомих. Останнім часом Ар-Міттар наклав паскудні податки на наших купців, які намагаються купувати обладунки в їхніх зброярів. Взагалі на сталь і залізо. У відповідь наша Рада наклала настільки ж потужне мито на їхні кораблі з залізними виробами, тож торгівля обладунками й іншими такими речами завмерла. Але нещодавно з’явилася чутка, що група ризикованих та енергійних арміттарських капітанів готова допомагати нашим купцям, випливаючи з Ар-Міттару з кораблями, наповненими обладунками та іншим залізом, навантажуючи все це на їхні борти подалі від порту. Граф якось виказав зацікавленість такою ідеєю. Будеш одним з тих капітанів, які бажають запропонувати послуги від імені тієї групи.
Потім вона говорила тихо, мало не пошепки, повторюючи кільканадцять найважливіших прізвищ, які він мав запам’ятати, і всю інформацію про Ар-Міттар, яка, з її точки зору, могла йому надатися. Це виглядало так, наче вона намагалася переконати саму себе, що весь план — це щось більше, ніж відчайдушна імпровізація. Він слухав одним вухом.
— Це наче як стрибнути в океан зі шматком м’яса на шиї та вважати, що це добрий спосіб зловити акулу, — нарешті прокоментував Альтсін. — Якщо хтось захоче мене розпитати…
— А ти посилайся на таємницю. Скажи, що не можеш про це розмовляти. Або ж кажи, що на ці теми ти можеш говорити лише з графом.
Вона поправила йому пояс, стріпнула невидиму пилинку з плеча та, відступивши на крок, зміряла його критичним поглядом.
— Зійде. Насправді я розраховую на те, що ніхто не стане тебе ні про що розпитувати. Це стара шляхта й чимало нуворишів, які бажають за таку зійти. Жоден із них не принизиться до розмов із невідомим моряком, нехай би той командував цілим флотом галер. Стій десь під стіною, не кидайся в очі, сходь зі шляху інших. І цього разу, — стиснула вона вуста, — візьми із собою капшука.
Якщо не вдасться інакше, ми підкинемо його графу з відповідною запискою. Ні, нічого не говори. Я вже й так надто ризикую. Не наказуй мені підставлятися більше, якщо ти сам не можеш вимислити кращого плану для того, аби наблизитися до сек-Ґреса. Чи в тебе такий план є?
Не було. Тож залишалося вдихнути глибше й стрибнути межи акул.
Головна садиба графа знаходилася посеред Аусерії, найстаршого з районів Високого Міста, та й взагалі, як ввічливо та мимохідь пояснила йому баронеса, найстаршого району Понкее-Лаа. Це був стрижень, серце міста, яке виросло на березі Ельгарану більш ніж тисячу років тому.
— Деякі з цих мурів пам’ятають часи, коли меекханці мешкали в землянках, живлячись хробаками й сирими бульбами, — промовила вона, поки йшли на місце.
Злодій подумав, що Старий Меекхан був настільки ж стародавнім — а може, й іще старішим, але волів не озвучувати цього. Взагалі він ледь звертав увагу на те, що Дарвенія Левендер мовила до нього, і відчував байдужий, холодний спокій, який завжди охоплював його, коли він починав реалізувати якийсь план, і коли шляху назад уже не було. Мав враження, що чує кожен звук, що бачить усе із незвичайною чіткістю, що відчуває найтонший запах. І все ж наче знаходився всередині якогось порожнього кокона, який відділяв його від світу. Готувався до того, що мали принести йому вечір і ніч.
Почалося, здається, звичайно. «Здається», бо Альтсін не мав і зеленого поняття, як починаються такі прийоми. На початку його коротко й стисло відрекомендували графу, який у відповідь на тренований уклін ввічливо кивнув, а тоді баронеса залишила Альтсіна в кутку зали й заборонила виходити звідти. Він був як прохач, а такі не вітають гостей у дверях поряд із господарем і господинею. Тож він слухняно став там і роздивлявся.
Граф Терліх був точнісінько таким, як Альтсін собі уявляв. Високий, худорлявий, із шпакуватою гривою, що спадала на плечі, та з поставою колишнього військового. Короткий погляд, яким він окинув злодія, був уважним та оцінюючим, а Альтсін відразу набрав певності, що господар відмітив його присутність, зацікавився ним і пізніше захоче з ним порозмовляти. Повторив собі подумки серію банальностей та брехні, яким навчився і які раптом здалися йому винятково поганими. Граф не задовольнився б абичим, тож єдиною надією було те, що у випадку виникнення проблем баронеса поспішить злодію на допомогу.
Дарвенія Левендер виконувала функції неофіційної господині. Вона стояла поруч із графом у блідо-рожевій сукні з високим комірцем. Тонші за павутиння шовкові рукавички, пудра, що маскувала ластовиння, майстерний макіяж, зачесане у високий, проткнутий шпильками кок волосся, очі, що блищали, наче зорі й та вуста, розтулені в дівочій усмішці. Вона відрізнялася від людини, з якою він познайомився кільканадцять днів тому настільки ж, наскільки військова галера, що йде на параді, відрізняється від купецького холька, який входить до порту по кількаденній боротьбі зі штормом. Вона могла б спокусити, причарувати й обкрутити навколо пальця будь-якого чоловіка в залі. Судячи з поглядів, якими дивилися на неї жінки, що прибули на бал, всі аристократки знали про це й наперед ненавиділи її.
Садиба роду Терліхів пам’ятала часи, коли все, що було більшим за курник, будували, аби воно могло витримати облогу. Садиба мала три поверхи, кам’яну вежу, яка шкірилися в небо своїми зубцями, а її вхідні двері були потужними, наче ворота міських брам. Злодій, входячи, мимохідь звертав увагу, що зовнішні стіни мають товщину принаймні чотири стопи, а каміння в них оброблено надзвичайно майстерно. Але пізніше будинок кілька разів перебудовували, про що свідчили явно збільшені вікна й сліди від захисних стін у бальній залі, замість яких тепер тут стояли кільканадцять колон. Але навіть у теперішній своїй формі зала була замалою для стількох запрошених гостей. Їх мало прийти добряче за сотню, а до того ж очікувалося принаймні тридцятеро слуг, кільканадцятеро музик і чимало народу, чиїх функцій Альтсін не міг вгадати. Коли з’являться всі запрошені, тут стане по-справжньому тісно.