Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 75)

Папери випали з її рук, посмішка зникла. Ластовиння стало помітнішим на вкритій смертельною блідістю шкірі.

— Звідки?.. — прошепотіла вона. — Ні… неважливо… Граф має чимало людей та засобів. То чого він бажає? Ні, не кажи, я здогадаюся сама. Я маю шпигувати для нього? Прийняти пропозицію Ґлаверії-ґур-Дурос і підтримати її чоловіка? Досі я не мішалася в політику, але, може, зараз настав найкращий для цього час?

Вона різко підвелася й рушила в бік вікна.

— Але ж все Високе Місто говорить про союз між людьми графа й Виссеринами; люди говорять про великі зміни, — продовжила вона, стоячи спиною до нього та вдивляючись у сад. — Цехи й гільдії з Низького Міста шлють петиції та скарги, добиваючись, щоби їхні люди присягнули на місце в Раді, але на цю присягу має погодитися більшість. А тепер їх шестеро проти п’яти, а граф і його нові союзники результативно блокують відповідну ухвалу. І всі очікують, що вони скористуються ситуацією, щоб ввести власні порядки. Згідно із законом…

Вона глянула на нього, наче перевіряючи, чи він слухає, та повернулася до споглядання видів за вікном.

— Всі знають, що граф Терліх і барон Арольг Виссерин мали зняти двері в своїх резиденціях, бо ті й так не зачинялися. Стільки клієнтів, петентів і приятелів, які раптом знайшлися після багатьох років відсутності. Ті, що як я, трималися осторонь від політики, ті, що наче прапорці на вітрі підтримували то одних, то інших, і навіть деякі люди ґур-Доресів — усі раптом вирішили, що бажають… ні, мусять пливти на тому ж кораблі, що й нові володарі. Хоча, якщо я не помиляюся, дід барона був звичайним піратом, який купив собі на старість титул за награбоване золото. Ех, людські долі. Але я не про це мала говорити. Я запитую себе, — вона завагалася, театрально дивлячись на нього, — чи не буде тепер дивним, якщо я попливу за течією? Як відреагують люди гур-Доресів, якщо я запропоную їм приязнь і підтримку тої миті, коли всі, навіть найбідніші каналії, припадають до ніг Терліха й Виссеринів, га?

Баронеса відвернулася від вікна й глянула на нього прямо, знову схиляючи голову до плеча й по-дівочому всміхаючись. Він впіймав себе на тому, що намагається прикинути її вік. Здавалося, їй двадцять п’ять чи двадцять шість років. З того, що він знав, їй було тридцять п’ять. Її вистачало на найкращі омолоджувальні послуги, навіть магічні, але очі не брехали. Вони були старші, ніж обличчя. Десь під черепом у нього почувся тихий голосок: «Пам’ятай, що ти розмовляєш із жінкою, яка могла би бути твоєю матір’ю».

Він скривився.

— Я мав образитися через ту «каналію», пані? Мав червоніти, затинатися й перепрошувати? А може, я повинен вийти з твого дому, грюкнувши дверима? Я надто багато часу провів у Понкее-Лаа…

Вона обірвала його порухом долоні.

— Тепер я чую. Навіть акцент у тебе не такий. Не з Високого Міста, — вона раптом примружила очі, притиснула руки до грудей. — Кажуть, що граф наймає вбивць з Ліги Капелюха, вбивць, які…

Вона раптом зблідла, похитнулася та сперлася на бюро. Він мимоволі зробив крок уперед, простягаючи руку, але її удавана втрата свідомості перетворилася на атаку. Блиснув вихоплений з-за пазухи кинджал, Альтсін ледве зумів ухилитися, а вона міцно копнула його, схибивши на волосину, і миттю, одним рухом, вдарила розчепіреною долонею в очі.

Він перехопив її в останню мить, смикнув з усіх сил, вибиваючи з ритму, підтяв ноги. Баронеса мала впасти, але просто відштовхнулася від бюро й горизонтально тяла кинджалом, тримаючи зброю зворотнім хватом. Він ухилився, а вона перекинула зброю в іншу руку та завдала уколу, який засоромив би більшість портових зарізяк.

Він відстрибнув, потягнувшись до піхов на передпліччі по свій кинджал. Зазирнув у її очі й знову почув у голові тихий голосок. Обережно. Не знав, що його більше непокоїть: вправність, із якою вона тримала зброю, чи холодний спокій в її погляді. Вона не боялася. Знала, як користуватися кинджалом, а до того ж, схоже, оцінила його вміння як надто слабкі, щоб він міг по-справжньому їй загрожувати. Якби було інакше — вже давно кричала б на повне горло про допомогу. Він відступив ще на два кроки, підкотив широкий рукав і заховав зброю.

— Він ніколи не казав, що ти вправно володієш ножем, Сонечко, — сказав спокійно.

Вона закліпала, спіймана зненацька і, здавалося, вперше почувалася виразно розгубленою.

— Що ти сказав?

— Вибач, пані, якщо це надто особисте прізвисько, — цього разу він вклонився дещо нижче, ніж попереднього. — Приятель дав мені його через свою неуважність. Я не думав, що доведеться це відкрити.

Крижаний контроль зник з її очей. Вона ще не довіряла йому, але, схоже, вирішила довідатися більше, перш ніж вирішить, що з ним робити.

— Я думала, що Черв’ячок мав коротшого язика… — споглядала за його реакцією.

— А я думав, що ти звеш його Блошичкою. Хоча, клянуся всіма богами, не знаю, чому саме так.

Вона поволі опустила руку з кинджалом.

— Хто ти?

— Я знав Санвеса. Багато років. Я бачив, як він помирав.

Вона сховала кинджал за корсет, усілася за бюро.

— Залишайся там, де стоїш, — сказала. — Якщо зробиш крок — я викличу стражників.

— Стражників, пані? Та ти сама собі даси раду.

— Це лише Танець Метеликів. Батько наглядав, щоб я його опанувала. Наука бою ножем, дзеркальцем, свічником, шпилькою для волосся, — вона видула губки в удаваній легковажності. — Він завжди повторював, що коли не допоможуть стражники й пастки — то залишаєшся лише ти й те, що в тебе є під рукою. Лише стара аристократія досі культивує це мистецтво. Нуворишам достатньо махати мечем… Як тебе звуть? А може, краще, як мені до тебе звертатися?

— Альтсін Авендег.

— Популярне ім’я й прізвище. Воно також часто зустрічається і серед провінційної шляхти. Род Авендегів має землю на північ від міста, інша його гілка — на сході, якесь відгалуження, начебто, відійшло в Імперію разом із відступом армії. Ти їхній родич? — Мені про таке нічого не відомо. Це важливо?

— Ні… скоріше ні. Чого ти від мене очікуєш?

— Мабуть… нічого, пані. Я лише хотів поглянути, хто та жінка, яка так багато значила для Санвеса.

Вона заплющила очі, завмерла.

— Багато? Ти впевнений?

— Ти знаєш, ким він був? Альфонсом, коханцем за гроші. Зазвичай він дарував… увагу двом чи трьом дамам одночасно. І запевняю тебе, що він умів робити це так, що кожна з них була впевнена в його вірності.

— Зазвичай?

Вона поставила це питання пошепки, а її повіки були досі заплющеними.

— Так. Він змінився, коли познайомився з тобою. Була лише ти. І він не хотів, щоби ти сплатила його борг. Я довго не міг зрозуміти, чому так. Він ніколи не мав мук сумління перед тим, аби його… — Альтсін на мить шукав відповідне слово, — …аби його…

— Коханки?

— Так, коханки. Аби вони повертали гроші, які він програвав. Сприймав це як щось природне. Але в цьому випадку відмовився просити в тебе гроші.

— Може, він просив, але я відмовила, бо сума була завеликою?

— Він не просив, бо йому було соромно. А соромитися можна лише перед тим, чия думка для нас важлива.

Вона розплющила очі, вони були вологими й сумними.

— Я сплатила б його борг, незважаючи на ціну. Він повинен був мені сказати… Тоді… тоді його не затовкли б, наче тварину.

— Може й так, — байдуже зізнався хлопець. — Хоча мені здається, що барон надто добре все спланував, аби щось можна було в тому змінити.

— Евеннет, — просичала баронеса, й на мить Альтсін знову побачив її такою, як хвилину тому, коли вона стояла з кинджалом у руці: холодною, зосередженою та небезпечною.

— Так. Евеннет-сек-Ґрес. Вважаю, що це він за цим стоїть.

— Правильно вважаєш, — вона кивнула, все ще маючи вогонь на дні очей. — Він крутився навколо Санвеса десь із місяць. Тепер я бачу, що він полював на нього, розставляв пастки, спокушав. Був… дуже приязним.

Альтсін опустив погляд і почав бавитися із фалдами манжета.

— Ти познайомила їх? — запитав байдужим тоном.

М’яке, болісне зітхання змусило його звести погляд на баронесу знову.

— Так. Я познайомила їх. Але ти маєш зрозуміти, — додала швидко, — що в мене — вільний дім. Я не зв’язана із жодною зі сторін у Раді, нікого не підтримую і не виступаю проти когось. Маю свою частку в кількох флотиліях, складах, верфях. У мене кілька виноградників за містом, що з року в рік дають чималий прибуток, а фінансова незалежність дозволяє мені не зв’язуватися із жодною зі сторін у цій нескінечній війні за владу над містом. Я нейтральна, і всі це цінують. У моєму будинку зустрічаються люди, які не кланяються одне одному на вулицях, не дозволяють контактувати своїм дружинам, дітям і навіть слугам. А коли вони отримують запрошення від баронеси Левендер, то приймають його без вагання, бо всі знають, що я подаю найкращі вина, що в мене найкращі музики і що я вдягаюся за останньою модою. Це в мене їхні дружини підглядають крій суконь, які вдягнуть на наступний бал, і стиль, на який вони накажуть перемеблювати свої резиденції.

Вона говорила тихо, швидко й трохи нескладно, а її долоні м’яли якісь документи, розкидані по столу.

— Не думай, що я дурнувата й не знаю, про що саме тобі йдеться. Мій дім потрібен, бо люди можуть зустрітися тут на нейтральній території. Інколи я отримую прохання від якоїсь зі сторін, щоб обов’язково запросити того чи іншого аристократа або купця. І тоді знаю, що повинна надати панству на якийсь час окрему кімнату. Чимало неофіційних умов були підписані саме в мене, не раз тут припинялися війни або починалися нові, — баронеса смутно всміхнулася. — Це ціна за нейтральність. Мені її дозволяють, бо я потрібна. Інакше їм довелося б зустрічатися опівночі в портових завулках. — Усмішка зникла, заміщена гнівною гримасою. — А тепер граф, схоже, бажає відібрати в мене це.