Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 74)
Альтсін кивнув.
— Так. Чи ж бо, йдучи до Клавеля, я потраплю в саме кубло змій?
— Ні. Ти потрапиш у млин, який перемелює кістки на порох. У кублі змій ти мав би хоча б якісь шанси.
Злодій усміхнувся.
— Капшук, — простягнув руку. — Дякую. Не розтринькай всього за раз.
Без найменших проблем він пройшов крізь хвіртку в мурі Клавеля. «Достатньо мати відповідний одяг — і на тебе не витріщаються», — подумав Альтсін, споглядаючи за реакцією стражника, який саме нагинався, щоби підняти недбало кинуту монету. Пів ночі він спостерігав за рухом біля входу. Цей мур не був частиною фортифікацій, хвіртку відчиняли о будь-якій порі, а дрібний знак уваги для людини, яка її пильнувала, вдало гасив усі питання в зародку. Хтось, хто поводився наче молодий шляхтич, міг пройти крізь неї коли завгодно.
Він недбало йшов посередині тротуару, відповівши на уклін якогось чоловіка легким жестом долоні. Мимохідь звернув увагу на сірий одяг того чоловіка. Напевне, слуга. Альтсін у шовках і атласах, із кордом в оздоблених сріблом піхвах на боку, мав йому здаватися ще одним шляхетським синком, що повертається з нічної ескапади з порту, або якимось баронетом з-за міста, який шукає в Понкее-Лаа багатого протектора. Останнім часом на вулицях стало затісно від таких молокосмоків, а злодій лише зараз став співставляти це з боротьбою трьох груп за владу в Раді. Для молодих амбітних шляхтичів настала чудова оказія вирватися зі збіднілих маєтків, отримати гроші та покращити своє становище.
Клавель будувався як квартал багатіїв уже тоді, коли імперські архітектори накреслили перші варіанти проектів. Жодних багатоповерхових кам’яниць, жодних вузьких вуличок, жодних магазинчиків і яток. Лише широкі рівні вулиці й гордовиті резиденції, які нагадували б мініатюрні палаци: кожна завжди оточена красивим садом і відділена від сусідів стінкою. Не надто високою, інколи майже символічною, бо всі ж мають бачити багатство й ознаки влади. Головну вулицю затіняли ряди однаково підрізаних дерев, а якийсь чоловік саме займався опалим листям. Тут усе мало залишатися чистим і охайним. Навіть бруківка.
Альтсін зрідка бував у Високому Місті. По правді кажучи, це місце не було добрим для крадіжок. Небагато живих грошей, купа охоронців і слуг, незлічена кількість неприємних сюрпризів для непроханих гостей. Живучи в постійному страху, занурившись у параноїдальний вир взаємних підозр і боротьби за владу, багатії, які тут мешкали, не заощаджували золота на пастки й охорону. Починаючи від собак і закінчуючи демонами, які звільнювалися закляттями. Причому, незважаючи на розповсюджені переконання, наповненої золотом і діамантами скарбнички під кожною резиденцією не було. Багатії тримали більшість статку в тому, що непросто винести в мішку: в землі, будинках, коштовних меблях, килимах, частках у верфях, складах і кораблях. Альтсін підозрював, що дехто з них уже чимало років в очі не бачив більшої частини своїх грошей, тримаючи своє багатство на папері.
Значно більше дзвінких монет було в порту й нижніх кварталах, тож більшість злодійських гільдій, як і сама Ліга Капелюха, концентрували свою діяльність там.
Резиденція баронеси Левендер вирізнялася стінами з блідо-рожевого мармуру та садом, повним рожевих квітів. Альтсін навіть не намагався зрозуміти, яких саме. Увійшов вузькою, викладеною білим камінням, стежкою й попрямував прямо до дверей. Ніхто його не затримував. Здавалося, що садівник, який порався між квітами, та охоронець, який промайнув десь збоку, мовчки вирішили, що якщо вже хтось заходить як до себе, то має на це право. Злодій підійшов до дверей і підняв руку, аби постукати.
— Пані чекає, прошу вас увійти.
Він на мить завмер, але служниця, вбрана в сукню із монограмою баронеси, саме присідала перед ним у поклоні. Він ковтнув приготовлену брехню й усміхнувся дівчині.
— І в якому вона настрої?
Та не змінила виразу обличчя, не відповіла розуміючою посмішкою й не почала промовисто підморгувати. Суворий професіоналізм покоївки, яка походить з родини, що служить тут кілька поколінь.
— Прошу за мною.
Провела його коротким холом. Альтсін крадькома розглядався. Білість, рожевість, пастельна синява та всього лиш одне дзеркало. Жодної позолоти, важких свічників або кришталевих канделябрів. Останнім часом з Імперії до них дісталася мода на мінімалізм і тактовність. Треба було хвалися багатством, але так, щоб лише втаємничені могли це зрозуміти. Тож дзеркало на стіні висіло самотою в простій рамі, але ж розміром із малий гобелен. Чотири стопи заввишки, десять завдовжки — кришталева площина без найменшого дефекту. Мало коштувати як річний дохід із великої галери.
На мить він затримався біля дзеркала, перевіряючи свій маскарадний костюм. Шовкова блакитна сорочка, атласова камізелька, гаптована срібною та золотою ниткою, пояс, всіяний сріблом і цирконами. Він вклав у ці шати чимало грошви, звертаючи увагу на кожну подробицю. Разом із тим, на комірці та манжетах не було вишитих монограм. Це також був новий стиль: шляхтич, який не носив монограми, заявляв, що він є мечем для найму, який шукає протектора і пропонує свою лояльність тому, хто краще заплатить. Схоже, це ніяк не суперечило голосним гаслам про честь і гонор.
Служниця терпляче чекала, аж поки він скінчить оглядати себе, після чого мовчки, шелестячи сукнею, провела його в скромно обставлену кімнату. Голі стіни, невелике бюро з одним кріслом, мала шафка, завалена паперами, двері до сусіднього приміщення й одне вікно, що виходило на сад. Все, разом із меблями, було в білому й рожевому кольорах. Альтсін недостатньо розумівся в сучасній моді, щоб знати, наскільки ця колористика є звичною для всіх будинків аристократів. Чи, може, це були тільки персональні вподобання баронеси. Начебто люди, які люблять світлі кольори, мають бути радісними й щасливими.
— Прошу зачекати, пані зараз прийде, — служниця ще раз присіла в поклоні, й він залишився один.
Підійшов до вікна. Сад був пречудовим. А що важливіше — високі кущі добре приховували їх від найближчих будинків. Ця кімнатка давала спокій та ідеально підходила для того, щоб вирішувати тут справи, про які ніхто не повинен знати.
— Вид тут красивіший, коли кущі квітнуть, — почув він з-за спини.
— Рожевим?
— Авжеж. Він наказував мене додатково ображати? Ставати спиною до господині навіть для приміської шляхти — це нетактовно. Хіба що в провінції вже дещо занепали звичаї.
Він розвернувся і вклонився. Легко, але виразно. План, який він склав для себе — відрекомендуватися прибульцем із віддаленої частини князівства, який шукає загубленого родича, — потребував змін. Баронеса явно сплутала його з кимось, кого збиралася прийняти потайки і… судячи з гнівного тону голосу, вважала винятково небажаним гостем.
Була невисокою, трохи навіть в тілі та рудавою. На зустріч одягнула звичайну невибагливу сукню, оздоблену тільки легеньким гаптуванням на манжетах і по коміру. Сукня, згідно із найновішою модою, мала чимале декольте, тож Альтсін відразу зміг зрозуміти, чому Санвес називав її Сонечком. Ластовиння було всюди, й вона не робила нічого, щоб його замаскувати. На мить він замислився — а чи це не якась форма образи? Абиякий одяг, відсутність макіяжу, ледве заплетене волосся. І очі, в яких кипіло презирство й абсолютна, стримувана лише напруженням волі, лють. Якби вона могла, то, напевне, наказала б просто побити його й викинути за двері.
— Які б звичаї людина не принесла з провінції, — почав він, не зводячи з неї погляду, — вони мають поступитися науці, яку вона отримує у великому світі.
Кілька ударів серця вона дивилася йому просто в очі.
— Так, — промовила тихо. — Вочевидь. Мати претензію до посланця — це все одно, що жалітися на вітер, бо той дме, або на дощ, бо той ллється на голову.
Нахилила обличчя до лівого плеча, чарівним, дівчачим рухом заклала волосся за вухо.
— Я майже можу собі це уявити: молодий, шляхетний і дурнуватий парубок, висланий у Понкее-Лаа, бо в родинному маєтку йому ледве вистачає на хліб. Третій або ж п’ятий син, що не має шансів на те, щоб успадкувати шматок землі; він шукає знайомих або родичів, які можуть рекомендувати його комусь у Високому Місті. І він намагається триматися правил, поводитися гонорово й поштиво. Якби тут досі владарював Меекхан, то він, напевне, потрапив би до війська або ж став високим урядником, але зараз ці шляхи зачинені. Тож треба знайти протектора. Схилити голову, поцілувати руку в перснях якогось нувориша, що купив собі титул ледве з покоління тому, заробивши на торгівлі тюленячим салом або ще якомусь паскудстві. Стара шляхта паршивіє, а нові власники міста мають чимало втіхи з того, що бачать синів знаменитих родів, які протирають стільці у приймальнях.
Вона сіла за стіл, взяла в руки стопку листків і почала ними обмахуватися.
— Тобі оце не важко? Кланятися торговцям? Приховувати власне прізвище? Знаходити самотніх жінок, аби їх шантажувати? — вона посміхнулася, і в тій посмішці виблискував кинджал. — По правді кажучи, аби я мала обирати між таким позбавленим честі кар’єристом і вуличним злодюжкою — то обрала б злодія. Вони поштиві й мають відчуття честі.
Він знову глянув їй просто в очі.
— Але ж ти саме так і робила… — він зробив коротку паузу, — …пані.