Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 72)
— Що ти будеш робити з оцим усім?
— Нічого, — Цетрон опорожнив кубок одним ковтком, налив собі ще та всівся. — Нічого не можу зробити.
— Нічого? — Альтсін намагався говорити тихо. — Санвес був одним із нас. Платив за охорону.
— Платив, а я виконав свою частину умови. Вислав тебе, щоб ти забрав його з міста. Ніхто з вас не виконав мого наказу.
— Той сучий син використав його та вбив.
— Пам’ятаєш, що я колись сказав? Якщо тобі більше, ніж дванадцять років і хтось тебе грає, це значить, що ти сам підставив задок. Якщо Санвес взявся за це завдання, хоча розважав підстаркувату тітоньку у Високому Місті й знав, що там відбувається, то він і справді був дурнішим за діжку зіпсутих оселедців.
— Ти нам… — злодій не закінчив.
— Мовчи, шмаркачу! — Цетрон гепнув кубком об стіл так, що вино аж хлюпнуло на всі боки. — Я вам нічого не винен! Санвес мав виїхати з міста — і крапка. Він порушив мій наказ, бо я відсилав тебе до нього не з ввічливим проханням, а з розпорядженням, — і тому він загинув. Якби якимсь дивом він пережив цю авантюру, я повинен був би особисто відвести його за руку до різників. Для прикладу. Зрозумій нарешті: те, що зараз відбувається у Високому Місті — не іграшки. Влада в Понкее-Лаа завжди спиралася на рівновагу між трьома найпотужнішими союзами шляхти, гільдіями й цехами. Вона завжди стояла на чотирьох ногах, наче добрий стілець. А тепер все це може бути знищене. Ліга Капелюха багато років уважно споглядала на Раду, але зараз Ґригас поводиться так, наче все це його не обходить. Якщо якась зі сторін здобуде відчутну перевагу, то може захопити владу для себе на довший час. Може вирвати її з рук інших і нав’язати всім такі закони, які захоче. Тепер, схоже, перевагу мають Виссерини, бо крім підтримки Терліха, їм сприяють, здається, й ті представники Низького Міста, які ще залишилися живими.
— Але…
— Мовчи! І слухай! Тепер, коли Меекхан відступив на Схід, Понкее-Лаа — це найпотужніше з приморських міст. Формально воно є частиною князівства Фіінланду, але князь, насправді, тут лише гість, а не володар. Радить Рада. А Виссерини аж сплять і бачать свою силу. Бачать створення нової унії приморських портів, яка б контролювала торгівлю вздовж всього узбережжя. Бачать, як взяли за горло меекханських купців, що поводяться так, наче узбережжям досі володіє Імперія. Бачать створення нової потуги, морської сили, що контролює західний край континенту. Говорять про це багато років, і якщо здобудуть перевагу в Раді, то можуть спробувати реалізувати ці плани. А знаєш, із чого вони почнуть? Із війни з Ар-Міттаром. Це наші найбільші конкуренти, їхні порти притягують до себе майже стільки ж кораблів, що і наш. Вони знаходяться ближче до копалень і гут західного Ґлегсу, тож залізо та зброя в них дешевші, і вони потроху відбирають ринки в наших купців. Е-е-ех, — роздратований ватажок гільдії махнув рукою. — Навіщо я тобі про це розповідаю? Це не справа для розуму шмаркача. Лежи. Лежи, кажу! І не думай мені заснути, бо я не стану більше віддавати гроші цілителям.
Цетрон підвівся.
— Коли відпочинеш — мотай звідси, — кинув, йдучи в бік дверей. — І найближчими днями не показуйся мені на очі. Я спробую довідатися, наскільки великої шкоди ви наробили.
Цетрон затримався на порозі.
— І вочевидь, цілковита заборона наближатися до Високого Міста, Альте. Жодних гонорових вчинків, щенячої помсти чи іншої дурості. Санвес сам винен, запам’ятай.
Вийшов.
Альтсін навіть не думав відповідати, бо вже якийсь час було зрозуміло, що Цетрон не так у чомусь його переконує, як намагається заспокоїти власні побоювання. Різкі зміни в розподілі сил у Раді завжди обіцяли проблеми, а проблеми — це не те, чого шеф будь-якої гільдії очікує з нетерпінням. Особливо коли його дільниця сусідить із Високим Містом.
Але тепер найважливішим було те, що Санвес — мертвий. Проткнутий мечем і затовчений на смерть, наче дика тварина.
Від самого початку він не мав ані шансу — його доля була визначена наперед уже тієї миті, коли молодий барон помітив його й вирішив, що той стане досконалим знаряддям для реалізації його планів. На імперські орги не грають у кості випадково, а особливо якщо потім ти витягаєш підроблені документи й пропонуєш інший варіант сплати боргу. Санвес був дурнем, так.
Незважаючи ні на що.
Вбили його, наче пса.
Альтсін зціпив зуби.
Він не заснув наступні десять годин, пив багато гіркого відвару й вимивав отруту. Цетрон дотримав слова: як тільки переконався, що молодий злодій виживе, наказав йому забиратися й не показуватися на очі. Альтсін поволікся до кам’яниці, де наймав невеличку кімнатку. Власниці не було діла до того, чим він займався і ким був, вона не питала жодного зі своїх постояльців ні про що, доки оплата відбувалася вчасно. Це його цілком влаштовувало.
Ледве він зайшов у кімнату — впав на ліжко та заснув. Спав довго: коли заплющував очі, то сонце наближалося до зеніту, а коли розплющив їх — сходило. Він перевдягнувся в чисте, з’їв чималий сніданок, ігноруючи застережливі корчі шлунка й абсолютно не відчуваючи смаку запечених у тісті кальмарів і маленьких в’ялених рибок. Потім усівся перед найближчою винарнею й задивився в небо, мнучи в руках невеличкого капшука. Спершу він опорожнив його, бо п’ять імперських оргів — не та сума, яку слід носити з собою щодня. По суті, міг за ці гроші пити чимало днів, топлячи пам’ять про Санвеса у вині, аж поки гнів і лють збліднуть. По суті, у цьому і є сенс поминання, еге ж? Збудувати місток поміж смертю когось близького й рештою наших днів, змиритися із незворотнім, а потім — забути про це. Але вино, якого він випив зранку вже дві пляшки, не мало ані смаку, ані сили. П’ять імперських могло виявитися замало.
Злодій озирнувся за плече. Високе Місто блищало в промінні сонця мармуром, алебастром і кольоровими дахами. Поки що він туди не піде. Принаймні поки не перевірить деяких справ.
Явиндер мешкав у малій хатці, збудованій з того, що річка викидала на берег його острівця. Острівець стирчав поза береговою лінією добрих півмилі вглиб моря, але насправді знаходився посередині річки, бо Ельгаран входила в солені води на відстань понад десять миль, а інколи, навесні, після того, як скресла крига, може, й на всі двадцять. Річка була справжньою силою, вона живила та поїла Понкее-Лаа, доставляла сюди товари з глибини континенту й забирала ті, що приплинули морем. Сотні барок день у день сунули течією вгору та вниз, перевозячи кожен рік багатство, варте мільйонів оргів. Без Ельгаран Понкее-Лаа був би хіба невеличким військовим портом або ж рибальським селом-переростком.
Ясновидець мешкав у місці, де річка була найпотужнішою.
Альтсін прив’язав човен до берега й видряпався на кільканадцять стоп угору. Острівець був скельною острогою із верхівкою, що підносилася на добрі тридцять стоп над поверхнею води. Нагорі знаходився шматок плаского, порослого гострою травою терену й хатка, збита з потемнілих від води дошок, шматків діжок, стовпів зі старого молу, фрагментів човнів, барок та ящиків, у яких перевозили товари. Замість даху все разом було накрите вітрильним полотном. Хатинка виглядала так, що Альтсін хотів розкрити капшука й вкласти у руку Явиндера кілька монет.
Але потім він пригадував, скільки ясновидець бере за свої послуги. Його помешкання було, скоріше, чимось на кшталт фанаберії, ніж необхідністю.
— Стоятимеш отак і витріщатимешся чи все ж увійдеш?
Злодій навіть не здригнувся. Явиндер завжди це робив: дозволяв гостеві дивитися на свій курінь, аби потім гарикнути йому у вухо. Альтсін нарешті відвернувся й зміряв його поглядом. Мішкуваті лахи, сиве волосся, підв’язане шматком мотузки від сітки в неохайний хвостик, загоріле до темної бронзи обличчя із двома світлими плямами замість очей.
— Таке настирливе споглядання на сліпця — прояв крайньої дурості або несамовитої відданості, Альтсіне… — закриті більмом очі насмішкувато примружилися. — Ти хочеш дати зрозуміти, що моя проста розвага тобі набридла? Чи хочеш, аби я відчував себе як цілком нормальний?
Альтсін стенув плечима.
— А тепер ти знизаєш плечима й здіймаєш очі вгору, чи не так? — власне, в голосі Явиндера не було сарказму, а лише щось на кшталт втоми. Почасти це дратувало ще більше, але Альтсін уже встиг пізнати більшість фокусів дідугана.
— Знизаю та здіймаю, — визнав він. — Міг би ще потанцювати, але…
— Але втратив би свідомість від зусилля. Після тієї отрути, яку я відчуваю в твоєму поті, мало хто зумів би так швидко звестися на ноги. Ти найняв непоганого цілителя.
— Не я. Товстий.
— Цетрон? Ага. Подякую йому за нагоди. Схоже, завдяки йому ти не долучився до зацної компанії сліпців і калік. Що ж тебе до мене привело? Тільки, — він звів пальця, — давай без дурнуватих балачок, що, мовляв, я ясновидець, і тому сам маю здогадатися.
— Я чув. Новини розходяться швидко.
— Хочу дещо взнати про того, хто його вбив.
— Це буде нелегко. Маєш якусь річ, що належить тій людини?
Альтсін забряжчав капшуком.
— Золото? — якщо йшлося про розпізнавання кольору шляхетних металів, то Явиндер тут не потребував зору. — Скільки?
— П’ять імперських. Вони твої, якщо я буду задоволений.
Злодій витрусив монети на долоню й подав ясновидцю. Той затиснув кулака, а потім розкрив його — грошей уже не було.