Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 58)
— Віри?
— Ти ж матріархіст, еге ж?
— Ну-у… — Власне, він ніколи раніше так про себе не думав. — Ну так.
— Можеш процитувати ваше кредо?
Най йому, а це тут до чого?
— «Вірую в Баелта’Матран, Праматір, з лона якої народилися боги, які, поєднані спільним баченням, створили світ і всі речі в ньому, над ним та під ним. А наприкінці створили розумних, до яких відносяться…» — ну і так далі, — раптом він відчув себе по-дурнуватому, не в силах згадати продовження.
— Власне. Тепер ти розумієш?
— Не зовсім.
— О, Володарю… — Деарґон звів очі вгору. — Цетроне, що цей хлопець робив у дитинстві?
— Не знаю, — відповів правду шеф злодіїв. — Я познайомився з ним лише сім років тому, а тоді йому було десь десять чи одинадцять років — точно він і сам не міг сказати. Приплив сюди на одній з барок, що ходять вгору річкою, та опинився на вулиці. Хотів мене обікрасти, але це йому не вдалося. Я ж намагаюся зробити з нього людину — з таким самим результатом. Почасти він працює незалежно від мене, але поважає правила гільдії. Останні кілька років навчався різному, але в теології ніколи не досягав успіхів.
— Це помітно. Тож, що ти знаєш про Володаря Битв — про Реаґвира?
— Це син Великої Матері. Підчас Війн Богів він бився з легіонами Анега Проклятого. Вбив Ґошта Небажаного — Прабатька Звіра.
— Чудово. Це правда і та одна з небагатьох думок, на якій ми сходимося разом із жерцями Володарки. Подальша різниця інтерпретацій вже значніша. А передусім фактом є те, що Реаґвир був одним із П’яти Первородних — богів, які першими прийшли у світ. Фактом також є те, що побачивши перших розумних, які поневірялися в темряві нового світу, він відчув любов і нахилився над ними, аби обійняти їх ласкою свого милосердя, — жрець, здається, мимоволі почав цитувати релігійні формулювання. — Не підлягає сумнівам і те, що зі всіх рас він особливо полюбив прадавніх людей, і першим виступив проти Небажаних, коли ті підступно намагалися знищити цих останніх, плюгавлячи їхні душі та перетворюючи у відразливих потвор.
Деякий час жрець вдивлявся просто йому в очі, а Альтсін зловив себе на тому, що мимоволі намагається знайти в собі релігійний запал. Деарґон виявився людиною із чималою харизмою.
— Це князівство вшановувало Реаґвира сотні років. Мабуть, з тієї причини, що саме поблизу від нас він і провів свій бій із Ґоштом.
Говорячи «поблизу від нас», Деарґон, напевне, мав на увазі чималий шматок узбережжя, бо кожне місто й село в радіусі сотні миль від Понкее-Лаа розповідало про кістки потвори, що були закопані в ньому.
— Але триста років тому до нас прийшла Меекханська Імперія зі своїм величним культом Великої Матері. І хоча я й сам десь глибоко в душі віддаю їй належну шану, я не можу дозволити, аби перекручені амбіції деяких жерців, які по-своєму тлумачать святі книги, відтягнули нас від шанування найбільшого з опікунів людськості. Я розумію меекханців. Врешті-решт, біля витоків своєї Імперії вони вели криваву війну з жерцями Володаря Битв, які позабули про правдиве покликання й намагалися створити власну державу. Але зрештою, прийдуть часи, коли Реаґвир займе належне йому місце на троні, який стоїть так само високо, як і трон Великої Матері. Як і належить найславетнішому з Первородних.
Раптом жрець широко усміхнувся.
— Уф-ф, щось я розбалакався. Ти ж вже зрозумів, до чого я веду?
Альтсін обережно кивнув.
— Ваша превелебносте, ви вважаєте, що це жерці Великої Матері стоять за крадіжкою?
Погляд карих очей став смертельно поважним.
— Сину, аби я колись оголосив таку підозру — то протягом години місто охопило б полум’я. Правда в тім, що це відбувається через Меч. Протягом останніх двадцяти років число вірних, які ходять до Храму Реаґвира, збільшилося в шість разів, — він зітхнув. — Повертаючись до твого запитання: я знаю більшість матріархських ієрархів у князівстві й не вважаю, що вони мають із цим щось спільне.
— Тож чому ви підозрювали мене? — Що ж, — жрець розклав руки, — я зараз у відчаї. А Цетрон сказав, що знає лише одного шаленця, який міг би зважитися на таку крадіжку. Принаймні саме так він і сказав.
— Дякую.
Цетрон дивно скривився.
— Давай без сарказму, Альте. Справа поважна.
— Саме так, сину. На твоє щастя, він також запевнив мене, що ти доволі розсудлива людина. Це означає що ти, хоча він, схоже, не повинен таке схвалювати, віриш у богів достатньо сильно, аби не переходити їм дорогу й триматися поодаль від справ релігії. Тож замість того, щоб притягнути тебе з молу просто до підвалів, я запросив тебе сюди. Хто б за цим не стояв — він вдарив дуже сильно. Меч був нашою найважливішою реліквією. Він творив дива.
Альтсін пригадав міські оповідки останніх років про зцілення сліпців, кульгавих і паралізованих. Німі від народження починали теревенити, як найняті. Дев’яносторічні дідугани ставали батьками трійняток. Але він не був до кінця впевненим, який із храмів приписував собі авторство цих чудес. Напевне, всі відразу.
— Тож без Меча Храм зазнає серйозних проблем?
Деарґон скривився до Цетрона.
— У серйозних проблем?! А ти не попередив, що в нього дивне почуття гумору.
— Я про це забув. Хоча він і справді має дивне почуття гумору.
— У нас би були проблеми, якби всі храми в князівстві були спалені, або якби виявилося, що половина братів — батьки позашлюбних дітей. Теперішня ситуація — це повна катастрофа. Завтра переддень Дороги Жертовності — нашого найважливішого свята. Післязавтра ввечері має рушити величезна процесія, центральним пунктом якої завжди був Меч. До того часу ми маємо його відшукати.
Ага, тож ситуація ставала зрозумілою.
— Його превелебність дуже розраховує на нашу допомогу, — Цетрон звівся та підсунув йому стос пергаментів. — Тут є вся інформація, яку ми до цього моменту зібрали.
Пергаменти виглядали відлякуюче, а кривий почерк Цетрона геть відбивав бажання їх вивчати.
— Одне питання, сину, — Деарґон посміхнувся, ніби перепрошуючи. — А як би ти взявся до крадіжки Меча? Звісно, теоретично.
Альтсін замислився на якийсь час.
— Я почав би з підкупу когось у Храмі.
— Гм… У нашому Храмі служать браття, зібрані в орден Слуг Меча, де я є Великим Скарбником. Всі ми даємо обітниці бідності й покори. Мені непросто було б собі навіть уяв…
— З усією повагою, ваша превелебносте, — злодій безцеремонно перервав жерця, через що Цетрон аж кахикнув. — Людей купують не золотом або сріблом, а тим, чого ті найбільше жадають або тим, чого вони найбільше бояться. Щоправда, найчастіше це саме золото, але лише тому, що за нього можна купити чимало інших речей. Це можуть бути жінки, напої, азарт, певні порошки чи зілля, деякі різновиди забороненої магії та інші подібні речі. Інколи людей також купують за інформацію. Компрометуючу, звісно. Або ж за здоров’я й життя їхніх близьких. А подекуди вистачить просто підкласти комусь у ліжко коханця або коханку. Це, здається, найдешевший спосіб.
Він зупинився, аби передихнути й випорожнити ще один кубок. В його голові гуділо, а шлунок починав поводитися геть підозріло.
На диво, Деарґон зовсім не справляв враження здивованого. Виглядав так, наче нотував щось у пам’яті. Хлопець продовжував:
— Тому є сенс перевірити, чи не мав хтось із монахів проблем із грошима, жінками чи якимось дурними звичками. Або чи не отримував якихось дивних звісток про родину. Може, хтось останнім часом ходив знервований або ж наляканий. Хай ваша превелебність накаже розпитати братів про це. Чи ви сповідуєтеся в храмі?
— Так, брат Охоронець Пам’яті — головний сповідник Храму Меча. Нас у місті всього сімдесят троє, тож його вистачає.
— Може, він щось знає?
— Може. Але таємниця сповіді — свята. Йому майже вісімдесят, і він непорушний у своїх принципах — ані слова не писне, хай би навіть сконав у муках.
— Навіть якщо йдеться про Меча?
— Навіть. Вважатиме це випробовуванням віри, якому піддає нас Володар.
— Розумію, — Альтсін почухав підборіддя. — Та якби ваша превелебність його розпитали — невинно, просто так, — то спостерігаючи за його поведінкою, вдалося б відчути, чи й справді ми шукаємо когось із Храму. Якщо наші підозри є слушними, то брат сповідник має серйозно нервувати.
— Розумію, — Деарґон глянув на нього так, наче побачив вперше в житті. — Я не думав про справу отаким чином. Що ще?
— Яким чином злодії могли вивезти Меч із міста? З того, що я пам’ятаю, реліквія має величезні розміри.
— Ха, все ж таки ти брав участь у наших урочистостях, — жрець кивнув.
— Бувало раз чи двічі… — Альтсін волів не пояснювати, що саме він робив у натовпі, який святкував Дорогу Жертовності. — Тож скажіть мені, як їм вдалося винести Меч із храму? Як вони можуть вивезти його з міста? Чи вони взагалі мають намір це робити? Може, їх задовольнить сам факт зникнення реліквії? До кого вони можуть звернутися за допомогою? Чому неможливо знайти їх, скориставшись магією? І хто міг би отримати найбільші зиски з послаблення Храму Реаґвира?
Деарґон виглядав трохи ошелешеним.
— Він завжди такий?
— Тільки коли в нього поганий день, — процідив Цетрон. — Намагається справляти враження розумнішого, ніж є насправді, й маскує внутрішню пустку цинічними зауваженнями й перестрибуванням із теми на тему.
Альтсін глянув на нього з-під лоба. Товстун, звісно, не надав тому уваги.