Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 60)

— Храмова варта, браття й наші люди стежать за всіма шляхами з міста. Перевіряють кожен віз. Це ще добре, що Меча не винесеш на спині.

— А порт?

Цетрон пирхнув.

— Аякже, порт. Деарґон притиснув митників, і зараз кожен корабель, який виходить в море, обшукується від кілю й до щогли.

Навіть рибальські човни трусять.

— Це заблокує роботу порту. Будуть проблеми.

— Якщо знайдемо реліквію — все заспокоїться. Чого в тебе таке обличчя?

— Власне, згадав, що відплив був за три години до світанку.

Скільки кораблів вийшло тоді в море?

Товстун криво посміхнувся.

— Не ти один в цьому місті вмієш думати. Сто сорок два. Кораблі для глибокого моря, галери, ланґскіпи, дромони. Рибальську дрібноту я й не рахую, бо цього ніхто не реєструє, але їх могло бути ще кілька сотень. Наша єдина надія в тому, що Меч ще не залишив міста.

— Деарґон, здається, в цьому надто впевнений, але якби я мав би щось вкрасти, то не починав би з підкупу когось із Храму. Почав би з пошуку способів вивезення здобичі за кілька годин. Але я вирішив йому про це не говорити.

— Мудре рішення.

— Ти вже спакувався?

Цетрон кинув на нього дивний погляд.

— Якось я вже казав тобі: це моє місто. Я не піду з нього, й ніхто мене звідси не викине. Навіть Деарґон.

— А хто говорить про викидання? Він би точно хотів, аби ти залишився. І буде на тому наполягати. Дуже, дуже гаряче, — хлопець підкреслив останнє слово.

— Це мої проблеми. Але я притягнув тебе сюди не для того, щоб ти розповідав мені про похмуре майбутнє. Для цього в мене є Керлан.

Керлан важко зітхнув.

— Чуєш? І отак він увесь час. А ти — ставай до роботи. З чого почнеш?

Альтсін звів брови.

— Тут ти керуєш.

— Я хочу, аби ти діяв сам. Мені не потрібен іще один пес на шворці. Мені треба хтось незалежний. Може, таким чином один помітить те, що інший пропустить. Тож?

— Ліга знає?

Це було питання, з якого треба було починати. Ліга Капелюха поєднувала всі злодійські гільдії міста на умовах добровільного членства. Зрозуміло, що той, хто не хотів ставати добровільним членом, дуже швидко ставав членом мертвим. У цю мить анваларом Ліги була людина на ім’я Ґригас, злодій та бандит, який і думав наче злодій та бандит. А це обіцяло купу дурні в організації, яку не вдалося знищити навіть трьохсотлітньому меекханському пануванню. Не було відомо, як він відреагує на таку новину.

— Поки що ні. Я сам довідався лише дві години тому. Якщо справа не проясниться до опівдня — то доведеться повідомити йому. Так від чого ти маєш намір почати?

Злодій замислився, нахилив голову, прикрив очі. За мить важко зітхнув. Мислення сьогодні йшло надто важко.

— Добре. Я ніколи не був у тому храмі, за винятком головної нави, зрозуміло. Розташування приміщень, звичаї братів з ордену та сторожі, час молитов, їжі, розподіл обов’язків. Це — твоя справа, Цете. Не дивися так, ти маєш купу людей, а в мене розпитування братів з храму зайняло б днів зо п’ять. Добре було б знати все: що хто полюбляє їсти, хто не надто тішиться з нічних молитов, завдань у місті або ж порання на кухні й таке інше, — він зітхнув. — Прокляття, я навіть не уявляю, як Деарґон має намір тримати все це в таємниці.

— Якщо післязавтра Меч пронесуть на чолі процесії, всі плітки відпадуть самі собою. Що станеш робити ти?

— Я займуся Мечем: де його тримали, як його стерегли, яка була система вартування й захисні закляття. І яким чином, най йому грець, можна було непомітно вийти з храму, несучи на спині п’ятдесят фунтів залізяччя.

— Меч тримали в підземеллях. Тут десь валялася карта. Раз на місяць його виставляють на три дні перед публікою перед головним олтарем. Раз на рік несуть у процесії. Його не охороняли жодними закляттями й не ставили біля нього вартових.

— Жодними?

— Сім стоп довжини й п’ятдесят фунтів залізяччя, як ти вже й казав. Але будь ласкавий, надалі пильнуй за язиком поряд із духовними особами.

— Пильнуватиму. Також спробую дістатися до Рвисса та Альмарика.

— Я вже відіслав до них людей. Якщо вони мають із тим щось спільне…

— Це контрабандисти, я й сам кілька разів користався їхніми послугами. Вони не мусять знати, що перевозять. Досить і того, що клієнт їм заплатить. Важливішими є їхні зв’язки серед стерв’ятників побережжя.

— Щось іще?

— Тридцять імперських. І ще десь сотня в дрібних монетах, можна сріблом.

— Сто оргів сріблом? І тридцять золотом?!

Після другого питання Цетрон підозріло глянув на Альтсіна.

— Ти ж не маєш наміру тікати з міста?

— Ні, але як ти вже згадував, я буду чинити по-своєму. Гроші пришли мені найпізніше до полудня.

— Звідки я витрясу тобі таку суму?

— Позич, вкради, виграй у лотерею або продай цей будинок. Все одно, якщо нам усе вдасться — ти отримаєш винагороду від Деарґона.

— Думаєш, що я взяв би гроші від жерця?

— Знаю, що візьмеш. Де я знайду Кусара?

— У Барлозі, як і завжди в цей час. Ідеш до нього?

— Можливо, пізніше, — Альтсін підвівся, трохи хитнувся й рушив до дверей, мужньо ігноруючи запаморочення й нову хвилю нудоти. — Де я зможу знайти тебе?

— Напевне, буду тут увесь день.

— Це добре, — злодій ще озирнувся від порогу. — Ага, не висилай за мною людей, бо я все одно їх скину. Кажу це, щоби ти не нервував даремно.

Він вийшов, перш ніж Цетрон встиг запевнити його в повній своїй довірі.

* * *

Він вирушив до Дартвеени.

Власне, це місце не було міською дільницею. Принаймні на жодній офіційній мапі воно не фігурувало як окремий фрагмент міста. Лежало відразу біля гирла Ельгаран, а звідки до порту було рукою подати. Його не оточував мур, та й будинки його не вирізнялися нічим особливим. Утім кожен, хто знаходився в місті більше, ніж три дні, знав, що сюди не треба ходити без конкретної мети.

Тут мешкали чаклуни. Не Майстри Магії, які займалися відомими аспектами, йдучи Стежками Сили. Не люди з поважних братств і гільдій, яких запрошували до палаців аристократії або ж до княжої резиденції. Мешканці Д’Артвеени не розважали княжат і графів, не лізли в політику, не встрягали в придворні інтриги, не рили під конкурентів і не втрачали часу на суперечки щодо причин і сенсу існування Всесвіту. Замість цього всього вони займалися магією. Тією, що була найпоширенішою: лікуванням чиряків, подагри, хворих зубів, скиданням плоду, накладенням і зняттям проклять. Причому доволі часто це була магія паскудна, яка вимагала розтину трупів чи переливання галонів крові. Це була магія, яка сягала до аспектів, які навіть не мали власної назви, або до Сили поза аспектованими Джерелами.

Щоправда, триста років меекханського домінування відтиснули свій слід на Мистецтвах, якими вправлялися в князівстві, але навіть Великий Кодекс не зумів зламати незалежність Д’Артвеени. Аспектовані чари на три довгі століття були панівними в місцевій магії, однак офіційне магічне мистецтво Імперії погано діяло на морі. Мало не всі відомі Джерела, якими користувався Меекхан, були приписані до суші. Існувало лише три аспекти: Мушля, Зелений Мох і Мотузка. Вони не згиналися під міццю океану, але навіть за найкращих років у Меекхані була сама жменька тих, хто володів якимось із цих аспектів. А Імперія не для того будувала в Понкее-Лаа найбільший порт континенту, аби той залишався порожнім. Тож тут прикривали очі на місця, де забобонні моряки могли придбати амулети й талісмани, що не обов’язково були законними, проте діяли. Але не зважаючи на те, що меекханці покинули гирло Ельгаран майже чверть століття тому, аспектовані чари все ще вважалися вищою магією. І жоден із Майстрів, які отримували освіту в університетах або у всесвітньовідомих магічних гільдіях, за жодні скарби світу не признався б у якомусь, нехай і духовному, спорідненні зі зграєю типів із Д’Артвеени. І напевне, більшість з них була б шокована рівнем умінь цієї зграї.

Тут можна було зустріти кого завгодно. Дві сканські відьми, привезені — боги знають коли — якимсь піратом, жили поруч із бокхенським некромантом. Старий заклинач погоди займав ту саму кам’яницю, що й трійця молодих, цілком вродливих знахарок, чиї любовні еліксири були відомі далеко за межами міста.

Тут мешкала й стара чаклунка Ментелле, яку всі вважали за отруйницю, та адепт таємничого ґарренського мистецтва прикликання мертвих, який, начебто, був колись жерцем. І ще багато, багато інших.

У Д’Артвеені можна було знайти вирішення більшості проблем і негараздів, які мучать звичайних людей. А якщо хтось поводився неналежним чином, тут можна було здобути проблем і негараздів, невідомих більшості звичайних людей. У контактах з її мешканцями перш за все допомагав такт і помірність. Навіть потужна Ліга Капелюха намагалася уникати з ними суперечок. Кожен злодій, грабіжник чи вбивця діяв у цьому районі виключно на свій розсуд.

Альтсін зазирав сюди доволі часто. Головним чином тому, що Цетрон підтримував не найгірші контакти з більшістю чаклунів і чаклунок, які там жили. А кількох навіть постійно наймав. Його район знаходився поряд із Д’Артвееною, й обидві частини міста охоче з цього користалися, а тому ватажок часто звертався до молодого злодія як до посланця. Тож хлопець мав намір використати тепер ці знайомства й провідати Зорстін.

Він стукнув у її двері, намагаючись за незворушним виразом обличчя приховати неспокій. Вона відчинила особисто. З того, що він знав, останні п’ятнадцять років вона лише одного разу найняла слугу. Та й те — на короткий час.