Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 57)

Цетрон махнув рукою й повернувся до вивчення документів.

— Досить. Я повинен був тебе застерегти, що їхня вдячність буває небезпечною. Тож Горґерс погодився?

— Я можу сісти? Якось погано себе почуваю.

— Сідай, — товстун вказав йому на стілець навпроти, — і розповідай. Вип’єш чогось?

— Води. Чистої та холодної.

— Керлане.

— Вже йду, — лисий чолов’яга зникнув за дверима. — Тож, — Цетрон розсівся зручніше, — що він сказав?

— Був радий, як сотня демонів. Вони пливли сюди майже місяць. На Півночі невигідно продавати шкіри й жир, у Фелі й Годені триває якась війна чи повстання, порти охоче приймають кораблі, але жоден звідти не випливає. Реквізують їх — і до ворожки не ходи. З Ар-Міттару їм назустріч випливли чотири кораблі, повні війська. Він стверджував, що все через брехню ферленгів. Ну знаєш, начебто вони були піратами чи щось таке…

— Чого лише люди не вигадають.

— Власне. Ці кораблі гналися за ними, але так, щоби випадково не наздогнати. Бо Горґерс мав два кораблі й понад сотню людей. Але їх відігнали від побережжя. Потім прийшов шторм і відіпхнув їх ще далі.

— Той самий, що був десять днів тому?

— Той самий. Шкури намокли, бочки із жиром почали протікати, а щоб повернутися з відкритого моря, їм довелося веслувати п’ять днів. Коли вони дісталися сюди, їх можна було відчути за милю. Чекали три дні, поки знайдеться покупець, який візьме весь товар за одну двадцяту того, що вони планували отримати. Але все сталося не так вже й погано, хоча їм ледве вистачило, аби взяти на борт провіант для зворотного шляху. Вважаю, що вони й так мали намір трохи побешкетувати дорогою на Північ.

— Побешкетувати?

— Саме так він і сказав.

— Ага. Отже, був задоволений?

— Страшенно. Пригостив мене рештками своїх колишніх припасів, чимось, що звалося бердис… берґас?

— Берґоасс.

— Доволі смачно, хоча я цілком не зрозумів, що воно таке.

— Те, що відрізняє барана від вівці й мариноване у коров’ячій сечі, — Цетрон злостиво посміхнувся. — Що? Знову ригатимеш? Не в цій кімнаті, сину. Але ж це не берґоасс мало тебе не прикінчив.

— Ні, — Альтсін намагався дихати спокійно й глибоко, — це пиво. Міцне й геть підступне. Після першої півкварти я нічого не відчув, а по четвертій вже почав думати, чи не найнятися до них матросом. Шостої — не пам’ятаю. Ти мені винен.

— Я про це подумаю.

З’явився Керлан зі жбаном та двома кубками. Альтсін одним махом опорожнив свій раз, потім другий та третій. Тим часом Цетрон ледве вмочив у свій кубок губи, уважно спостерігаючи за хлопцем. Тому аж ніяк не сподобався його погляд.

— Ну добре, — він вихлебтав четвертий кубок води й відчув себе трохи краще; навіть голос нібито повертався. — Що означає це запрошення?

— Зараз довідаєшся, не поспішай. Ти точно не покидав вночі порту?

— Я вже казав. Ні. Прийшов до тями на світанку на молі. Один. Мало не здох, щоб ту міттарську галеру…

— Досить. Я радий, що ти вирішив проблему, і я дійсно тобі вдячний. Про решту поговоримо пізніше.

— Наприклад, про мою платню?

— Про це — також.

Двері заскрипіли, і хтось увійшов. Молодий злодій подивився на того «хтося», намагаючись пригадати, звідки йому відоме це обличчя. По двох чи трьох ударах серця він пригадав. Заплющив очі, тоді знову їх розплющив. Глянув на Цетрона, високо здійнявши брови й очікуючи пояснень. Адже цей чоловік, вдягнений у скромні бурі шати монаха, який отак запросто увійшов до садиби злодійської гільдії, не міг бути Деарґоном Каневосом, Великим Скарбником Храму Меча.

Цетрон і Керлан навіть не намагалися підвестися з-за столу. Втім ватажок гільдії виказав трохи гостинності.

— Ваша превелебносте, чи хотіли б ви сісти?

— Я щось собі знайду.

Голос жерця був дивний: молодий та енергійний. Дивний тому, що не пасував до обличчя, яке здавалося маскою, розміщеною на носі корабля, який пройшов крізь сотні штормів: віспувата шкіра, різкі площини вилиць, глибокі очні ями, розділені носом, що нагадував пташиний дзьоб. Уста нагадували слід від удару сокирою. То було обличчя, яким можна лякати дітей. Лише очі не пасували до нього: лагідні, карі та з іронічними іскрами, що танцювали вглибині.

Альтсін мовчки дивився, як один із найпотужніших людей міста без вагання йде у куток, присуває собі стілець і сідає.

— Він чистий, — буркнув жрець. — Мабуть, не підходив до нього останні кілька днів. І не мав контакту ні з ким, хто це робив.

Цетрон підвівся й радісно пацнув молодого злодія по плечу. Керлан усміхнувся з виразним полегшенням. Альтсін все менше щось розумів.

— Ну, найважливіше вже позаду, — товстун усівся знову та витягнув з-під столу пузатий джбан і кілька кубків. — Червоного ренносу?

— Охоче, — жрець зробив обережний ковток, здивовано звів брови та опорожнив кубок до дна. — Чудове. Такий же напій подають у храмі до вечері — справжня сеча, хоча, начебто, також реннос.

— Раджу перевірити брата, який займається постачанням у храм.

— Доведеться.

Альтсін сидів поряд із двома людьми, які стояли на чолі неофіційних сил, що правили містом і тепер запросто обговорювали принади якогось там вина, тож йому здавалося, що будь-якої миті він знову прийде до тями на забльованому молі із жахливим головним болем. А скоріше — сподівався на таке. Він невпевнено потягнувся за джбаном, але Цетрон прибрав того подалі від його рук.

— Ти, сину, маєш свою воду. Погано ще — мішати ель із ренносом.

Деарґон налив собі ще.

— Ти щось знайшов?

— Ні. Замало часу.

— Я також. Ти впевнений, що це він?

— Так. Хоча, можливо, зараз він на такого не виглядає.

— Це точно — не виглядає. А чому він так смердить?

І тільки зараз Альтсін здогадався, що вони говорять про нього.

— Довга історія. Але він діяв задля блага князівства.

— Як і всі ми.

Певний час вони пили мовчки. Цетрон, його заступник та жрець — вино, а Альтсін — воду. І це починало йому набридати.

— Ти йому сказав?

Альтсін зрозумів, що вони переходять до суті, тож пововтузився на стільці, готуючись до несподіванки.

— Ні. Чекав цього від вашої превелебності.

Деаґрон посміхнувся самими губами. Доволі симпатично. Глянув злодієві просто в очі.

— Сину, — схоже, сьогодні не лише Цетрон набув бажання батьківства. — Цієї ночі було вкрадено Денґотааґ — Меч Реаґвира.

Сказав це таким тоном, наче йшлося про діжку оселедців. Проте новина була тієї ваги, якби він сказав: «Сьогодні вночі вкрали маяк», «Я вирішив заснувати в храмі найбільший лупанарій по цей бік океану», або «Міська варта вже не бере хабарів».

Катастрофа.

Меч — а, скоріше, дві третини меча, бо згідно з легендою, той зламався, коли його увіткнули в пащу міфічного чудовиська — був найважливішою реліквією в князівстві зі столицею в Понкее-Лаа. Альтсін вважав спірним, що той належав самому Реаґвиру, бо він чув принаймні про три інших міста, які, начебто, володіли справжнім Мечем Бога. Але найважливішим було те, що меч з храму в Понкее-Лаа був схожим на оригінал, починаючи з розмірів — надто монструозних, аби ним могла володіти людина — і закінчуючи назвою, яка, згідно з переказами, могла означати «Пожирач Мороку». Меч із таким іменем мав належати богу, і жоден звичайний фехтувальник не став би так називати свій клинок.

Але це не мало значення, бо хто б його не вкрав — виявився б самовпевненим дурнем. Жерці ніколи цього не подарують, а в храмі достатньо золота, впливів і Сили, аби дістати злодія навіть з-під землі.

Він із зусиллям відвів погляд від обличчя жерця. Повільно, надто повільно, випорожнив свій кубок. Глитнув слину. Зітхнув. У нього закінчилися ідеї, як іще потягнути цю хвилину.

— Тож ви задля цього притягнули мене з набережної? Відразу кажу — це не я.

— Ми про це знаємо. Ми перевірили. Не можна торкнутися Меча, щоб не носити на собі його відбиток хоча б кілька днів, — жрець вимовив слово «меч» так, що одразу ставало зрозумілим, про який меч ідеться. — Але твій патрон запевнив мене, що ти єдина людина в місті, яка могла б це зробити. Зокрема з огляду на твою віру.

«Дякую, тобі, товстий ти сучий сину», — подумав злодій, але вголос запитав: