Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 34)
— Не стій на порозі, дівчино, бо застудишся. Заходь.
Вона ледь не забула, від кого близнюки успадкували почуття гумору. Обережно зробила глибокий вдих та увійшла.
Всередині всі вікна були широко розчахнуті. Аби ж то війнув принаймні легенький вітерець — то кухня перетворилася б на місце, хоч трохи призначене для людей. Це «аби» мало принципове значення, бо вже кілька днів повітря лишалося непорушним, немов перед грозою.
Один кінець фургона займали пічка й кілька шафок із усіляким необхідним начинням. В іншому — головував довгий стіл, оточений причепленими до стінок сидіннями. Якщо їх підняти, то тут можна було абсолютно вільно рухатися. До того ж такі сидіння легші за звичайні крісла й лавки. А коли від ваги залежить, який шмат дороги ти здолаєш за день, то важливим стає кожен фунт.
Кайлін завжди вражало, що в будинках-фургонах її названих родичів все говорило про те, що насправді це місце, де живуть номади; що ці довгі оселі повинні стояти на колесах, а тягнути їх повинні четверні запряжки у великих караванах. Стіл, прикріплений до підлоги, сидіння, які підіймалися до стіни, полиці й шафки з дверцятами, захищеними від випадкового відкривання, горнятка й пательні, прикріплені до стін спеціальними держалами. Піч. Навіть після стількох років примусової стоянки цей фургон був готовий вирушити в путь. А тітка, хоча й усміхалася широко та жартувала зі старих навичок, не могла б ясніше виразити свою тугу за мандрами.
От тільки про це тут також не говорили.
Вона присіла на розкладній лавці біля вікна. Якщо якимось дивом повіє вітерець — то її не омине жоден його подих. Піт вже стікав не лише по обличчю. Лляна сорочка прилипала до спини й грудей; вона потягнулася до зав’язок і трохи їх розпустила. Стало легше.
Тітка Вее’ра стояла до неї спиною, завзято щось вимішуючи у великому казані. Вона була красивою, високою та худорлявою жінкою. І хоча народила більше десяти дітей, але досі мала талію дівчини двадцяти років. Та зваживши, скільки часу вона проводила в сауні, на яку перетворювалася кухня під час приготування їжі, це не мало дивувати.
Вона озирнулася із усмішкою, простягаючи в її бік глибоку глиняну миску.
— Почастуйся, Кайлін. Вже має бути добрим.
Кайлін взяла посуд. Обережно сьорбнула. Суп був пречудовий: відповідним чином заправлений, із лагідним, але виразним смаком дозрілого сиру й ноткою гострих приправ і трав, що пробивалася над усіма іншими ароматами. На мить Кайлін забула про задуху й про те, що вона п’є щось, що мало відрізняється від температури кип’ятку.
— М-м-м… Яка смакота, тітонько. Ти таки повинна дати Аандурсу вмовити себе й почати працювати на нього. Хоча б двічі на місяць. Він же, кажуть, підвищив ціну пропозиції.
Власник «Вендору», який приятелював із родиною коваля, багато років пропонував Вее’рі роботу, свято переконаний, що її талант прославить його заїзд на багато миль навколо. Та наразі він так нічого й не досягнув із тими перемовинами.
— Може, колись, як буде менше проблем. Крім того, ти ж знаєш, що я в загальній кухні… — тітка стенула плечима й повернулася до перемішування супу.
За хвильку причинила розпалену пічку, прикрила казан і, спритно оминувши Кайлін, усілася біля неї на лавці.
— Що чути в широкому світі? — запитала.
— У широкому світі — як у широкому світі, тітонько, — Кайлін знизала плечима. — Краще ти мені скажи, чому я тільки зараз випадково дізнаюся, що близнюки викували свої
Глиняна миска почала обпікати їй пальці, але вона все одно машинально зробила ще один ковток. Язик аж заспівав від захвату.
Старша жінка усміхнулася.
— Для мене це також було несподіванкою, дитинко. Великою несподіванкою. Але коли я востаннє притуляла їх до себе — то виявилося, що вони вже вищі за мене. Неможливо втримати жереб’ят від дорослішання.
— Жереб’ят, га? То повідом мене, коли ви станете тих жереб’ят підковувати. Заради такого видовища я приїду навіть здаля.
Вее’ра тепло засміялася, а Кайлін не вперше здивувалася. Наче мала дитина сміялася голосом дорослої жінки — стільки щирої радості.
— Ні, Кайлін, я точно не забуду тебе про таке повідомити, — тітка утерла кутик ока. — Я… мені й так здається, що ми задовго тримали їх при собі. Їм п’ятнадцять, у каравані вони вже принаймні рік носили б власні ножі.
У каравані… Кайлін завжди замислювалася, чи тітка чує, що з’являється в її голосі, коли вона промовляє ці слова. У каравані. З м’яким придихом, наче вона плаче.
— У каравані вони б уже їздили власними колісницями, тьотю, — сказала Кайлін тихо. — Один би правив, а інший мав би лука. Напевне Фен, бо він краще стріляє. У каравані вони точно були б уже заручені з високими засмаглими дівчатами, перед якими хвалилися б точністю й умінням правити. У каравані…
Вона не скінчила, бо не вперше її розмова із тіткою входила в колію, яку обидві вони мали б уникати. У каравані все було б інакше, фургони котилися б степом, веселі хлопці неслися б на колісницях, а дівчата фліртували б із ними та вчилися бути хорошими дружинами й матерями. Табуни, які вони гнали б поряд із караванами, ревли б в один голос, наповнюючи простір піснею про добробут і силу. У каравані всі фургони були б різнокольоровими, рівнина гладкою, а трави й води завжди діставали б черева. Все таке красиве, якими красивими є спомини жінки, чий караван зупинився пів століття тому. В її спогадах не було місця для хлопців, що ламають собі шию під час їзди колісницею, не було крові, що стікає клинками
На мить вони замовкли. Кайлін, вглядаючись у дно миски, боялася звести погляд. Все через ту спеку. Якби не сквар, вона б краще панувала над язиком. А була близько, надто близько щоби промовити: «У каравані з шести фургонів мешкало б удвічі більше осіб, ніж отут». Напевне, у фургонах Кавеленгів були б також родичі Анд’еверса. Може, сім’ї братів і сестер його чи його дружини, бо роди охоче пов’язувалися один із одним не тільки через єдиний шлюб. І було б набагато більше дітей.
— Але в каравані, — продовжила вона за мить, — не було б мене, тітонько. І мене б оминув цей суп, і я би вважала це нещастям.
Благословенство мови, якою можна проговорити таку просту брехню.
Очі тітки на мить засяяли.
— Дер’еко повернувся вчора, — сказала вона. — Ти вже його бачила?
Вона похитала головою.
— Ні, тьотю, а дядько навіть словом не заїкнувся, що перворідний прибув додому. Хтось тут заслужив віжок.
Їй відповів тихий сміх.
— Не ти одна інколи маєш бажання це зробити, Кайлін. Але він такий, який є, і я сподіваюся, що вони нарешті поговорять із Першим і припинять дивитися один на одного вовком.
Найстарший син виїхав до Манделлена проти волі батька, який вважав, що хлопець має ще багато чому навчитися. Але Дер’еко знав своє. По-перше, в тому місті-таборі жило найбільше верданно на східних провінціях. По-друге, це мале село, яке за кілька днів обросло тисячами фургонів, несподівано стало одним із найважливіших міст прикордоння, бо така кількість людей привабила в цю місцину купців і ремісників з усіх навколишніх земель. Купці приїздили за елементами кінського обладунку, ремісники — аби запропонувати те, чого Фургонники не робили самі, як-от глиняні глечики або скляні пляшки. Через кілька років у Манделлені, окрім кількадесяти тисяч втікачів з Північної Височини, вже мешкало принаймні десять тисяч іншого люду. Селище перетворилося на справжнє велике місто, де кожен коваль був на вагу золота. А Анд’еверс, хоча й казав усім, що його сини ще нічого не вміють, добре навчив їх фаху.
Дер’еко блискавично знайшов роботу, а щойно на накопичені заощадження купив власну хату — то затягнув до міста другого по старшині брата Рук’герта. Кайлін сподівалася, що скоро один чи інший з’являться у Літреві в супроводі якоїсь поважної матрони, яка захоче оцінити родинний маєток і вторгувати ціну за темношкіру, мигдалевооку красуню, яка вкрала серце в одного з братів.
В принципі, вона розуміла побоювання коваля. Якби всі його сини захотіли оженитися — він був би розграбований. Семеро синів і три доньки — не найкращі пропорції у племені, де за наречену платили конями, скотиною й мальованими фургонами.
Але Дер’еко приїхав сам, інакше тітонька проінформувала б її про це з порогу. Здається, ніхто в родині не очікував першого весілля так, як очікувала його вона.
— І де я його зараз знайду?
— Першого? Напевне у спальні з іншими, яких він баламутить своїми оповістками про велике місто. Не встигнемо кліпнути, як він усіх затягне туди, а ми залишимося лише вдвох: пара старих дурнів і шість фургонів.
— Я так не думаю, тьотю, — Кайлін відмахнулася від побоювань тітки. — Навіть якщо хлопці виїдуть, то лише для того, аби повернутися з надбанням. Навіть не помітиш, як матимеш повні руки внучат. Хлопці завжди повертаються додому; це ми, дівчата, відлітаємо та в’ємо гнізда десь далеко.
З боку входу почулося кахикання.
— Чи не бажаєш нам про щось сказати, Кай, га?