Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 36)

Вона відчинила двері одним рухом — й оповістка урвалася, мов ножем відрізана. Шість облич повернулися в її бік. На мить їй здалося, що вона вдерлася на якусь таємну зустріч. Тривало це коротше, ніж оком змигнути, але вона виразно помітила, що першої миті вони її не впізнали, так наче у дверях постала якась чужа особа.

А потім Кей’ла дико писнула й кинулася Кайлін на шию.

— Ти негіднице! Чому лише зараз? Чаардан у місті з позавчора! Скільки часу можна чекати?!

Кайлін мало не випала з фургона, тож спершу схопилася за одвірок, а потім поволі і з дівчинкою, яка досі висіла в неї на шиї, увійшла всередину.

Дет’мон засміявся, допоміг їй увійти, і вона раптом опинилася в колі дружніх рук та обіймів. Хтось поклепав її по спині, торкнувся долонею щоки.

— Привіт.

Ще один дотик, іще один, і ще.

— Привіт. Привіт. Привіт. Привіт.

Привітання високою мовою, які зарезервовані для найближчих родичів. «Привіт, я рада, я журилася, мені тебе бракувало», — один жест, а стільки значень.

Нарешті вона відчула себе як удома.

Наймолодша кузинка важила чимало, як на свої вісім років, але, схоже, не мала наміру швидко її відпускати.

Кайлін демонстративно озирнулася навколо.

— А ви не бачили Кей’лу? Здається, вона також мала би тут бути.

Дет’мон та Мер’данар перезирнулися.

— Ні, вона вийшла вранці й десь зникла. Мабуть, саме час почати її шукати. Дівчата?

— Ні-і-і… — Нее’ва широко усміхнулася. — Я лише очі відвела, а її вже не було. Знову десь сховалася. Ана’во?

— Гей! — наймолодша Кей’ла забовтала ногами. — Я тут!

Перша дочка Анд’еверса, найповажніша з усієї родини, лише похитала головою, із тінню усмішки в темних очах.

— Ге-е-ей! Я тут вишу!

— Дивно… — незважаючи на одерев’янілу шию, Кайлін підвела руку й почухала голову. — Можу заприсягтися, що чую її. Але ні, бо вона ж добре вихована дівчина, вона б привітала мене, як належить.

— Добра, вихована кузина не… хех… не наказувала б мені чекати два дні… уф-ф… доки з’явиться… — Кей’ла підтягнулася вище й нарешті зуміла оплести її ногами в поясі; утиск на шию ослабнув.

Кайлін глянула зблизька на почервоніле від зусиль личко дівчинки.

— Ой-йей. Ти причепилася тільки зараз, чи я принесла тебе зі Степів?

Засміялися всі, навіть Кей’ла.

— Вітаю вдома, Кайлін, — сказала вона нарешті.

Торкнулася її щоки.

У спальному фургоні стояло кілька ліжок. Ліжок фургонницьких, чи то пак дерев’яних рам, на яких розіп’яли плетінку з кінського волосу й поклали тонкий матрац. Вона могла б кожною рукою підняти аж три таких ліжка. Зараз більшість із них стояли попід стіною, щоби звільнити місце для Дер’ека та його слухачів. Прикриті вікна створювали враження сутінків для настрою.

— Ага, Перший, бачу, що ти вирішив причарувати родину оповістками про велике місто, де живуть тридцять тисяч верданно. Злазь, Кей’ло, — Кайлін поставила малу на підлогу.

— Шістдесят тисяч, кузино. Вже шістдесят, — найстарший глянув на неї без усмішки. Він був по-дивному поважним та зосередженим. Після непомітного знаку решта родини розсілася просто півколом на підлозі. Але не вона. Перший був вищим від неї на голову, тож вона наразі воліла стояти.

— І звідки там взялася така кількість людей, га?

Він уперше усміхнувся — легесенько, одними кутиками вуст.

І дівчина зрозуміла, який він напружений: не так дивиться на неї, як міряє поглядом, наче щось прикидаючи… — раптом до неї дійшло: наче прикидаючи, скільки вона почула з його розповіді. І взагалі чи почула хоча б щось.

— Я б сказав, але тут дитина, — вираз його обличчя не змінився.

— Гей! — Кей’ла неспокійно ворухнулася.

— Ми знаємо, що ти знаєш, що дітей приносить вночі біла кобила й залишає під фургоном батьків, — Нее’ла розтріпала малій волосся.

— От тільки до Манделлена мусив би щоночі прибігати цілий табун білих кобил, — Дет’мон, здається, усміхався, Кайлін відчула це в його голосі, але не бачила його, не спускаючи очей з Першого. — Ніхто в цілому місті не зміг би заснути.

— Але ті кобили бігають тихіше, ніж суне вечірня імла, тож не повинні нікому перешкоджати… — це знову була Нее’ва.

— Припиніть! Я знаю, що діти беруться з живота мами!

Когось штурхнули в бік, хтось захихотів. Кайлін не відводила погляду від обличчя Дер’еко.

— Ти красиво розповідав, — пробурмотіла. — Шкода, що я не бачила докладно.

— Казочки для дітей. Щоб підтримати вигнанців.

— Тоді вони напевне стануть у пригоді. Тут же ж повно вигнанців. Після останньої війни їх стало сотні й тисячі. Деякі вже вросли в нову землю.

— Так. Декого навіть змусили до того силою. І законами. Меекханськими, — додав він, тицяючи в неї пальцем.

Кайлін нахмурилася. Була більше здивована, ніж ображена цим жестом: у родині віддавна ніхто не згадував, що вона не є арб’верданно — народженою у фургоні. Для всіх вона була кузинкою, незважаючи на світле волосся, зелені очі й бліду шкіру. Але вони розмовляли високою мовою, тож вона знала, що він не хотів її образити, а лише підкреслював очевидний факт, що Меекхан — не його вітчизна.

— Так, Дере. Закони. Покажи мені будь-яке царство, яке не спирається на закони. Навіть се-кохландійці їх мають. А може, все інакше, — вона усміхнулася, як і він, самими лиш губами. — Може, вони мають царство, бо мають закони. Розумієш?

— А ми втратили своє, бо законів не мали?

Він плавно перейшов на меекх, аби не бруднити високу мову звичайною сваркою.

— Ми? Які такі «ми»? Запитай батька… — вона також змінила мову.

— А навіщо? Я знаю його байки.

— Тож яке царство втратили ті, хто не визнавав жодних кордонів чи влади над собою? Царський караван був царським лише за назвою, бо царя не слухали навіть у власному фургоні. Кочівники руйнували табори один за одним, бо кожен із них бився за самого себе. Пам’ятаєш розповідь про каравани Лантайо та Керв? Коли перші билися на смерть з потужним загоном, коли їхній табір відбивав штурм за штурмом, ці другі проминули поле бою ледве за десять миль від Лантайо й поїхали собі далі. Два племені, які не змогли забути старих суперечок, й обидва були переможені. А тому, хто не шанує власних законів і не слухає свого короля, доведеться підкорятися законам чужим і служити рабом у чужинців. Так говорить Генно Ласкольник, якщо ти не знаєш.

— Так. Як раб. Добре сказано, Кайлін.

Ох, на меекху також можна було передавати багато значень самою лиш інтонацією. Вона вдихнула глибше й поволі випустила повітря, розслаблюючи нап’яті м’язи. Це все спека, подумала вона, це все через цю кляту спеку. Балакаємо абищо, а в таку спеку легше сваритися, ніж залишатися ввічливим. Просто людина хоче викинути з себе втому й отупіння, хоче на комусь відігратися за піт, який заливає очі, та за вбрання, яке липне до спини, а в цьому нічого не допомагає краще, ніж кілька гострих слів. На мить ми забуваємося, а потім місяцями вилизуємо рани.

— Ти змінився, Дере, — вона знову перейшла на високу мову. — Місто змінило тебе. Цікаво, чи знав він, коли клав долоню на меча, що його назвуть венгорром. Та і я колись також могла повернутися до тебе спиною.

Вища мова — це також алюзії й натяки. Мова тіла, жести. Можна однією фразою висловити те, на що на мові меекх потрібно втричі більше слів. «Коли він клав долоню на меча». Для Фургонників була лише одна людина, якої могли стосуватися ці слова — Генно Ласкольник. Венгорром же звали будь-кого, хто замішаний в торгівлю рабами. На Сході небагато гірших лайок. «Могла повернутися до тебе спиною» — я вірила, що ти мене не пораниш, а ти саме це й зробив. Щось, що не пройшло би крізь її горло на меекху чи на анаго, вдалося виразити кількома жестами.

— Я не говорив про твого кха-дара, — в його вустах і жестах висока мова набирала глибини. Замість слова «твого» він витягнув перед собою розкриту праву долоню; ти мені близька, я шаную тебе, перепрошую за попереднє. А говорячи «кха-дар», ліва рука стислася в кулак і торкнулася серця — жест, зрозумілий будь-якою мовою.

— А про кого, брате?

Меекх вдерся поміж ними доволі брутально і зі своєю ощадною, майже військовою формою здавався лише тінню справжньої мови. Жодних додаткових значень, прихованих у мові тіла, лише коротке, конкретне, як ніж, прикладений до боку, питання.

— Привіт, Есо’баре, — Дер’еко озирнувся на двері. — Давно тебе не бачив.

Він також перейшов на меекх. Навіть після короткого контакту з ав’анаго Кайлін здалося, що вона раптом втратила розуміння половини розмови. Хоча беручи до уваги, що вони стояли абсолютно нерухомо, щоб їх не видав і найменший рух… Додаткові жести тут не були потрібними. — Не так давно, ледве пів року минуло з того часу, як ти останній раз наважився провідати сім’ю.

— Та-ак, — протягле, наче у ньому полягав найглибший сенс. Звичайне «так» також могло чимало сказати. — Але ж я тебе ледь упізнав.

І це було гостро. «Я тебе ледь упізнав» — ти змінився, ти як чужий на вигляд. Ти чужий, брате.

Есо’бар усміхнувся так, наче образа його зовсім не стосувалася.

— Як і я тебе. Пам’ятаю, як ти від’їжджав, всім розповідаючи про важезну працю й про купу грошей, які ти пришлеш. Скільки ж минуло часу? Півтора роки? Якщо ти привіз гроші — то ми зрадіємо, але якщо ти розраховуєш, що я, як Рук’герт, залишу тут усе й поїду з тобою… Мені прикро, але такого не буде.

— Та-ак, — ще одне глибокодумне «так», яке супроводжувалося рухом плечима. Легковажне й байдуже. — Цікава ідея забрати тебе до міста. Мені довелося б чимало розтлумачувати, але, сподіваюся, вони б таки зрозуміли.