Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 38)
— Решта лишається тут, — вирішив він. — Якщо вся родина почне тупотіти під стіною, вони напевне все зрозуміють. Зі сходу чи з півдня?
— З півдня. Вхід — навпроти. Так буде краще видно.
— Добре.
Плетені з лозняку стіни кузні мали забезпечити приплив повітря, тож було достатньо лиш трохи розсунути кілька гілочок, аби заглянути всередину. Ласкольник вдягнувся наче до звичайного візиту: сорочка, штани, пояс. Навіть меча не став брати. Кайлін також ходила без шаблі. Було надто гаряче, аби тягати на собі залізяччя. До того ж Літрев — це Літрев. Дім та й годі.
Кха-дар стояв біля великого ковадла і в задумі дивився на набір інструментів, що лежали поряд. Нарешті взяв малий молоточок і почав зблизька оглядати його голівку. Анд’еверс був зайнятий розгрібанням вже вистиглого попелу з горна. Повернутий до кха-дара спиною, він, здавалося, був абсолютно поглинутий цим заняттям.
— Завтра, — пробурмотів. — Я тільки-но розвантажив фургон зі сталлю. До того ж сьогодні в моєму домі Перший, а це не найкращий час для такої роботи.
— Знаю, — Ласкольник задумливо стукнув малим молоточком об ковадло. — Я бачив колісницю.
Лише це й сказав, але коваль напружив м’язи передпліч так, наче скам’янів, а залізний гак заскреготів по решітці горна.
— Це нічого не значить, — сказав після короткого мовчання. — Багато молодих їздять саме так. Колісниця швидша за фургон і не потребує дозволу.
— Так. Хоча з того, що мені відомо, торговельний фургон також не потребує дозволу.
— Але він повільний. Куди фургон їхатиме цілий день, колісниця доїде за дві-три години, а кінь навіть не спітніє. Тільки в цьому річ.
Молоток вдарив об ковадло, голівка його підстрибнула й знову впала, виконавши серію щоразу більш швидких ударів, які наповнили кузню співними звуками. Ласкольник здавався мало не загіпнотизованим, бо ані на мить не відвів погляду від інструменту.
— Ціна на залізо й сталь підстрибнула, — пробурмотів нарешті. — Причому — сильно.
— І кому ти про це говориш, генерале? Це як намагатися розповісти мулярові найновіші вісті про ціни на цеглу та вапно. Знаю, що залізо подорожчало.
— А про те, як пішли вгору дубові дошки? А волові шкіри? А овес? А тятиви для луків та арбалетів? А наконечники стріл і дротиків?
— Якби залізо подорожчало, а наконечники пішли донизу, тоді ми мали б про що говорити. Це було б дивне й незрозуміле явище, над яким ламали б голову і влада, і купці. Але так? Що в цьому дивного?
Анд’еверс закінчив гребтися у горні та зайнявся переглядом знаряддя, що висіло поруч. Вже не озирався до гостя. Кайлін, присівши під стіною, лише сподівалася, що тінь, яка падала від широкого даху, досить добре її приховує. Ніби й нічого такого не відбувалося — коваль і кха-дар вели банальну розмову про ціни то на те, то на інше. Але попри все щось підказувало їй, що якщо вони її побачать, Ласкольник буде дуже незадоволений. Дер’еко сидів навкарачки поруч, мало не приклеївшись до стіни.
— Дуб, сосна, ясень, липа, кедр — ніколи ще стільки дерева не їхало Степами. Це не окремі каравани, а цілі низки караванів. Із західних і північних провінцій сюди з’їжджаються фургони, навантажені різними породами дерева. І уяви собі, приятелю, ціна досі лізе вгору, — Ласкольник закінчив свою розвагу з молотком і потягнувся за важкими щипцями.
Розвів їх та звів кілька разів, немов дивуючись досконалості виконання. «Ремісника пізнаєш по його знаряддям» — так він завжди повторював. І було схоже на те, що намагався оцінити Анд’еверса на підставі якості його інструменту в кузні. Здавалося, що кліщам він присвячує зараз усю свою увагу.
— І як це стосується кха-дара якогось малого чаардану? — коваль похилився й почав порпатися біля міха.
— Великі рухи в Степах — це більше проблем. Бандити вже помітили, що з’явилося більше караванів. Та, зрештою, не лише вони, — кліщі, які тримав Ласкольник, розімкнулися та зімкнулися майже безшумно. — Кочівники також ласо на них дивляться.
— Є наймані охоронці, щоби тримати бандитів подалі. А щоби тримати здалеку се-кохландійців — є військо. А вільні чаардани, як я чув, існують і для одного, і для іншого, — Анд’еверс гойднув руків’ям міха, здійнявши легеньку хмаринку попелу.
— Війська та вільних чаарданів може не вистачити.
— І чому б це?
Ох, йому не вдалося поставити це запитання нейтральним тоном. З таким самим успіхом коваль міг викрикнути: «Знаю, про що тобі йдеться, але все одно ти не витягнеш цього з мене». Співрозмовники все ще уникали поглядів один на одного. Здавалося, вели діалог із повітрям.
— Ті кілька полків, які останнім часом прибули на Схід, це лише демонстрація, — кха-дар відклав кліщі й потягнувся за малою накладкою, якою користалися для кування наконечників. — Вони мають бути добре помітними, але отримали наказ відступити на Захід у випадку, якщо тут щось почнеться. Імперія не дозволить втягнути себе у війну, не стане ковадлом, на якому наступник Йавенира наново відкує єдність свого царства. Якщо, зрозуміло, цей старий сучий син нарешті помре. Якщо справи підуть погано, ми віддамо східні провінції, зачинимося у фортецях і дамо головну битву вглибині країні та на наших умовах. Не припустимося тих самих помилок, що і тридцять років тому.
Як на командира вільного чаардану, кха-дар пречудово орієнтувався в планах імперської армії.
— І ви залишите наші табори на поталу кочівників? — коваль вперше випростався і глянув на Ласкольника. Його темне обличчя було рівним і спокійним, ніби вони розмовляли про погоду, але Кайлін знала, що всередині він кипить. Це не була звичайна розмова про ціну заліза та військову тактику.
— Але ваших таборів тут уже не буде, — накладка пішла на місце, а кха-дар помірявся поглядом із Анд’еверсом. — І саме ця їх відсутність найімовірніше стане приводом для війни.
Щось брязнуло та затанцювало по ковадлу. Мале сталеве колесо з вісьмома шпицями якусь мить крутилося, а потім впало й покотилося в куток.
— Ціна тяглових коней пішла вгору вже минулого року: з восьми оргів до дванадцяти, — голос Ласкольника був спокійним і тихим. — І саме це привернуло увагу деяких… розумних людей, яким платять за те, щоби вони звертали увагу на такі речі. Чому? — запитали вони себе, — чому на землях, де живе майже чверть мільйона Фургонників, які розводять кращих тяглових коней у світі, раптом не можна купити добру запряжну пару? Не було ніякого мору і не продавали коней більше, ніж завжди, в іншу провінцію. І ясна річ, думку про те, що верданно продали їх се-кохландійцям, відкинули як абсурдну. Пояснення могло бути лише одне: Фургонники припинили продавати своїх коней. Але чому? Чи вони бажають контролювати ціни, домінувати на ринку? А може, річ у чомусь іншому?
Коваль витріщався в куток, куди закотився символ колеса, з таким виразом, наче він помітив привида.
— А потім дехто розумний вирішив перевірити, на що ще скочили ціни, — Ласкольник тепер стояв навпроти Анд’еверса, зосереджений та напружений. — Дерево, залізо, шкіри, фураж, зброя та їжа. Цей дехто розумний був колись квартирмайстром у Четвертій Армії, і його осяяло. Це виглядало так, ніби армія готується до війни: такі стрибки цін завжди супроводжували закупки для великої маси війська. Але ж які війська знаходяться на Сході? Адже регулярної кавалерії ми тут маємо не більше, ніж дванадцять тисяч, а вільні чаардани не почали раптом чимдуж озброюватися. Та й навіщо армії така кількість деревини? І тоді я зрозумів. Стільки дерева придалося б, якби хтось захотів збудувати тисячі фургонів.
Останню фразу він вимовив таким тоном, що коваль здригнувся, дивлячись на Ласкольника. Його обличчя стало дивно беззбройним і — тут Кайлін відчула переляк — мертвим.
— Фургони… — почав із ваганням. — Фургони вимагають ремонту. Ось і все.
Шепотів так, що вона ледве його чула, але це був незвичний шепіт. Майже прохальний.
— Напевне, — кха-дар стенув плечима. — І напевне, всі відразу. Авжеж. П’ять років тому було за щастя зустріти на дорозі одну верданнську колісницю, а нині навколо кожного табору та між ними носяться сотні — це просто така мода. Молоді шаліють. А зброю, фураж та їжу Фургонники скуповують, бо йде важка зима, після якої з’явиться чимало банд. А свою худобу й коней вони припинили продавати, бо бажають підняти ціни. Усе можна витлумачити. Усе. Кожну справу окремо. Кожна з них схожа на одну ниткуна гобелені, друже, і як таку ти її й не прочитаєш. Але якщо трохи відійти й глянути на цілість, то вона складається в картину палаючого кордону. Що вони планують, Анд’еверсе? А може інакше — куди вони вирушають? Бо те, що вони вирушать — це точно.
Коваль став рівно й машинально відкинув косу на спину. Якусь мить вони мірялися поглядами.
— Не знаю. Життям своїх дітей у цьому присягаюся. Перш ніж я виїхав з табору, дехто говорив про колеса. Про каравани, мандрівки та повернення на височину.
— Дехто говорив про повернення вже коли ви переходили брід, — прогарчав Ласкольник. — Вже тоді були такі, хто говорив: «Відпочинемо, зберемо сили й рушимо назад». І останні двадцять із чимось років вони повторювали цю балаканину знову й знову так довго, що їх припинили слухати. Навіть внутрішня розвідка припинила. Про верданно знали лише те, що вони розводять коней, роблять чудову упряж і непогану зброю, а ще постійно теревенять про те, аби відбити свою височину. Але далі балачок діло не заходить, бо ж їм тут добре: можуть торгувати, збільшувати табуни й жити в добробуті. Це дурня, яку повторюють дурнуваті старці, — пояснювали вони, — старці, що згадують за глеками пива свою молодість. Навіщо б їм повертатися на Літеранську височину, на цю землю, яка влітку продувається, а взимку промерзає наскрізь; на землю, за яку доведеться вести війну із се-кохландійцями? Там немає нічого, а тут вони мають усе. Принаймні — майбутнє, що краще за смерть у фургоні, підпаленому сотнею палаючих стріл. Що ж їх туди жене?