Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 39)

Анд’еверс уже заспокоївся, глибоко зітхнув і посміхнувся так, ніби йому в серце увіткнули ножа.

— Аволандерай.

— Що?

— У вас в Імперії немає такого слова. Це приблизно значить «гордість жереб’ят». Коли молодий кінь, близько року життя, намагається гнати навипередки з дорослими, чи коли хлопець, який щойно відкував свій кавайо, кидає виклик старому воїну, ми говоримо: аволандерай. І усміхаємося, бо загалом це привід для радощів — мати гордовите відважне потомство. Але те, що коїться зараз… у цьому є, була й залишається наша вина. Це провина старших. Ми виховали цих дітей… Ми хотіли переказати їм, як це — бути Фургонниками, хотіли навчити їх тому, як жити в каравані, хоча караванами ми вже не їздили. І ми розповідали про мандри, про великі, рухомі міста, про життя на височині. І брехали, говорячи лише про гордість, честь, волю й братерство. Створювали легенди, в яких не було місця племінним сваркам, зраді й підлості. Так, генерале, банда п’яних старців, що плетуть свої марення, виховала молоде покоління. І ми навіть не помітили, як хлопчики й дівчатка стали молодими чоловіками й жінками, чиї мрії проросли з наших казок… Ти кажеш, що кілька років тому було небагато колісниць. Це правда. Але ж кілька років тому візниці тих колісниць ще легко проходили під кінським черевом. А тепер вони лізуть у війну — і їх вже не можна стримати.

Коваль задивився кудись удалечінь.

— Колись ти запитав мене, чому я сюди приїхав. Я втік, Ґенно, втік від тих оповісток; не хотів, щоби мої сини виростали візницями колісниць, які вирушать у самовбивчу атаку; не хотів, аби мої доньки виростали вдовами, — він вказав у куток, куди закотилося колесо. — Я втік від цього, від колеса, яке вже тоді дехто починав носити. І від фургона, який би палав десь у степу.

— Важко втекти від колісниці, а бойові фургони не палають надто легко, батьку.

Дер’еко стояв біля входу в кузню та широко посміхався із крижаною гримасою виклику. Кайлін мало не підстрибнула, коли він там з’явився. Заслухавшись, вона не зауважила, коли він відійшов. Ласкольник глянув на двері, ніби саме цього й очікував, а тоді привітально кивнув.

— Якщо ти виїдеш звідси, перетнеш річку та попрямуєш на північний схід, то потрапиш на шлях до вашої височини, — сказав таким тоном, наче продовжував якусь розпочату раніше дискусію. — І якщо навіть він тобі невідомий, дорогу вкажуть рештки фургонів, звуглені дошки, почорніла оковка. Побачиш їх, нехай минуло навіть більше двадцяти років. Купці, які туди їздять, звуть цю дорогу Шляхом Спалених Фургонів.

— Ми про це знаємо. І ми не маємо наміру ображатися на цю назву. Але коли вибухнуло повстання, ми не мали справжніх бойових фургонів, бо кочівники кількома роками раніше наказали знищити їх усі. У Кривавому Марші брали участь лише жилі фургони, що ледь-ледь пристосовані до бою. І дякую, генерале, що ви про це сказали.

— Про що?

— Про те, що це наша височина.

Запала хвиля тиші. Ласкольник міряв Першого поглядом. Дивився на штани, на пояс, на шкіряну камізельку.

— Я бачив твою колісницю, хлопче. Солідні борти, місце для З двох, один стоїть спереду, другий — позаду. В такій колісниці непросто розмовляти під час дороги, еге ж?

— Якось даємо раду.

— Це бойова колісниця, Дере!

— Та я й не заперечую, — посмішка Дер’еко стала ще більш крижаною та викличною. — Це колісниця для битви. Табори відчувають загрозу, і не лише Манделлен, а й інші також. Зрештою, Імперія теж не почуває себе впевнено, якщо вже посуває до кордону війська. Причому — гвардійські полки. Усі, генерале, знають про це. Батько Війни прихворів, бійки поміж Синами можуть піти по всьому Сході. Я можу лише присягнути, що якщо вибухне війна, ми станемо щосили битися із загарбниками. І тому ми озброюємося.

Ласкольник закивав, наче звеселений нахабством молодого.

— Війна може спалахнути, якщо ви вирушите на Схід, а Батько Війни або його наступник сприймуть це як напад з боку Меекхану. Вам не спало на думку, що ці полки мають стримати не кочівників, а вас?

Навіть Анд’еверс, який вже деякий час мовчав, виглядав спантеличеним. Його першорідний син примружився.

— Ви цього не зробите, — сапнув.

— А чому ні? Якщо ми маємо не допустити війни…

Дер’еко нахилив голову, вишкірив зуби.

— Тільки спробуйте!

Кха-дар залишався спокійним. Його погляд переходив від батька до сина.

— Такі схожі, — усміхнувся він нарешті. — І такі різні. До цього часу я не був упевнений, чи ви справді маєте намір вирушити, Дер’еку. Твій батько зберіг мовчання, але не ти. Мудрість і вік — ніколи не стався до них легковажно.

— Ви не зможете нас втримати!

— Як знати! — стенув плечима Ласкольник. — Ми вже маємо тут двадцять тисяч професійної кавалерії та вдвічі більше нерегулярів, бо кожен командир полку отримав наказ наймати вільні чаардани. А що таке фургон без коня?

Якусь мить Дер’еко виглядав розгубленим. А лиш потім зрозумів.

— Тільки-но спробуйте торкнутися табунів… — прохрипів він.

— І що? Поженетеся за ними ногами? Ваші табуни й худоба надто великі, тож вони пасуться поза таборами. Ми знаємо, де саме. Буде достатньо одного декрету про конфіскацію, щоб військо захопило їх і відігнало вглиб Імперії. Табори можна блискавично оточити піхотою. І повір мені, вистачить кількох годин, щоби кожен із них опинився в оточенні ровів. Тож, питаю, чим є фургон без коней?

— Ви не зможете…

— Зможемо. Може, навіть проллється трохи крові. Ну що ж, це краще, ніж відкрита війна із се-кохландійцями. Але це лише варіант, хлопче. А я маю знати, хто ти зараз. Якщо звичайний візниця бойової колісниці, я втрачаю час, бо мушу переказати звістку комусь із вашого командування. Комусь із самого верху, тому, хто досі ховався від Щурів.

Дер’еко випростався й глянув на генерала згори. Ласкольник мав рацію — хлопець повинен ще багато чому навчитися.

— А… чому я мав би розмовляти із командиром малого чаардану? Що такого він може зробити?

— Він може переказати новини комусь, хто переконає когось іншого, що війна на прикордонні може й не спалахнути. Щури вже знають, що ви плануєте, і вони конче не хочуть цього допустити. Меекхану не потрібна нова атака кочівників, а тим більше в ситуації, коли можна просто зачекати.

— Аж поки Йавенир помре, а Сини Війни кинуться один одному до горлянок, рвучи його спадок? Той старий лантух із кістками вже багато місяців не встає з ліжка, а вісті від нього переказує перша дружина, тож усі очікують різанини. А якщо цього не станеться? Якщо вони оберуть нового Батька Війни мирно? А це може стати нашим найбільшим шансом.

Ласкольник почухав голову й несподівано розсміявся. М’яко, лагідно та щиро.

— Я, Анд’еверсе, ніби тебе бачу. Немов час повернувся на двадцять років назад. Така сама гаряча голова й відсутність розуму. Хто ти, Дере? Фелано? Каневей? Командуєш двома сотнями чи вже тисячею колісниць? А може, й усіма в окремому таборі?

Холодний виклик знову оселився в очах первородного.

— Я лише звичайний візниця.

Кха-дар засміявся знову. Тихо, але вже не так лагідно.

— Поясни йому, Анд’еверсе. Врешті-решт це ж твоя кров. Коваль кахикнув і зробив таке обличчя, наче мав якісь сумніви. А потім відвів погляд у куток кузні.

— Всі знають, що Батько Війни хворіє. Але такі новини з’являються серед людей вже багато років. Нічого незвичайного. А от те, що він помирає… що місяцями не встає з ліжка і що небагато хто бачить його останнім часом на власні очі… Це новини найціннішої ваги. Я оце тільки від тебе їх і почув. Тож якщо вони відомі тобі, це значить, що ти один із найважливіших командирів у таборі. А власне, хто із них, сину?

Це «сину» було таким… ніяким, що Кайлін відчула, як щось хапає її за горлянку.

Здається, саме це байдуже «сину» щось зламало в Дер’еку. Старанно оминаючи батька поглядом і дивлячись просто на Ласкольника, він промовив:

— Я Каневей Першої Хвилі Табору Манделлен. Піді мною — шістсот колісниць. А хто ти, генерале?

Вони розмовляли на меекху, тож «каневей» було промовлене мовою анаго. Титул не мав відповідника в мові Імперії, а означав командира принаймні п’яти сотень колісниць. Кайлін звела брови — непогано, як для старшого кузена. Але Ласкольник лише кивнув, наче чогось такого і сподівався.

— Генно Ласкольник, кха-дар вільного чаардану. Не більше й не менше.

Дер’еко шарпнувся, ніби його вдарили в обличчя.

— Щ…що?

— Досить! — коваль гарикнув це, наче виплюнув розжарене вугілля. Його слово мало не сичало.

— Що «досить»?! Він наді мною насміхається, батьку!

— Він сказав тобі, хто він такий. Генно Ласкольник. Той самий, який вчив тебе стріляти з лука й битися мечем.

— Але…

— Думай! Якщо ти Каневей табору, то кого обрали на Боутану та Ен’лейда? Хто має командувати муром фургонів і керувати панцирною змією? Такі ж нерозумні молокосмоки? Думай!!! Це — генерал Ласкольник, людина, якій сам імператор колись надав привілей безумовного побачення. І, як я чув, досі не відібрав його. Це він сказав: «Ідіть і візьміть їх собі». Образь його ще раз, знову підвищ на нього голос — і Манделлену знадобиться новий Каневей, присягаюся Білою Кобилою.

Дер’еко спершу зблід, а потім його обличчя спохмурніло.

— Я приїхав сюди не для того…

— Ні, — перервав його кха-дар. — Ти приїхав сюди не для того, аби ми тебе ображали. Ти приїхав, аби розповісти братам і сестрам про табір та, можливо, перетягнути ще когось із родини в Манделлен. Ти приїхав сюди поговорити з батьком. Тебе про це просив Енр’клавеннер Старший. Він хоче, аби Анд’еверс повернувся. Він їм потрібен. Енр’клавеннер не казав тобі, але твій батько був найкращим Оком Змії, який вів караван під час Кривавого Маршу. Вони потребують таких, як він, бо молоді можуть навчитися, як їздити на колісницях, але вже двадцять років жоден караван, що складається з понад двадцяти фургонів, не вирушав у дорогу. Без старих досвідчених візниць ваш план не має шансів.