Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 33)

— Тож добре, що я сьогодні прийшла, еге ж, дядьку? Бо інакше супчик би геть скис.

— Ха-ха. Добрий жарт, дівчино. Добрий жарт.

Родина коваля, разом із ним та дружиною, налічувала дванадцятеро осіб. Семеро синів і три дочки — прибрані родичі Кайлін, були гордістю та скарбом Анд’еверса, але й найбільший казан супу не став би для них проблемою. Добре, що кузня приносила непоганий прибуток. Двоє найстарших хлопців уже вилетіли з домашнього гнізда й поїхали проти волі батька на Північ, у Манделлен, де повстало найбільше верданнське нібито-місто. Таким був побічний ефект «Закону про колеса». Фургонники підкорювалися йому, але виключно по-своєму.

Навколо Манделлена, малого села, що складалося з кількох хатин, виросло перше з великих міст-таборів, чиї мури повстали з тисяч бойових фургонів, а господарства, вулиці й торговельні площі визначало розташування жилих возів. Фургонники поставили свої рухомі будинки так, наче ставили на височині мандрівний табір, а після цього — зняли колеса. За один день у чистому полі виникло тридцятитисячне місто. Одне з кількох, що були на Сході. Губернатор намагався протестувати, але верданно показали йому відповідний абзац у підписаному ним самим «Законі про колеса». Фургони можуть затримуватися поблизу меекханського міста або села, але для цього їм треба зняти колеса. Проте не було вказано, скільки тих фургонів може бути.

Справа дійшла до самого імператора, але той начебто лише кинув оком на документ й усміхнувся. Бо хоч закони в Імперії не завжди були найкращими, але їх завжди дотримувалися. Крім того, тридцятитисячний бойовий табір, поставлений на шляху можливого наступу се-кохландійців, був вартий більшого, ніж декілька фортець. Особливо якщо взяти до уваги, що його жителі так ненавиділи кочівників, як мало кого ненавидять на світі.

Потроху вони закінчили чищення Торина. У Кайлін виникла легка підозра, що її кінь лише тому й дав витягти себе зі стайні при заїзді, що знав, який прийом його тут очікуватиме. Вона усміхнулася й лагідно поплескала його по спині.

— Радієш, що ми повернулися додому, га?

Торин повернув до неї голову й лагідно форкнув.

— Добре ладнаєте?

— Добре, дядьку. Він впертий, напівдикий і трохи забагато любить кусати інших коней. І людей також. Але якщо на це не зважати — то це найкращий кінь у чаардані, — Кайлін зняла скребло, вичистила його та поклала на місце. — Хто працює?

— Близнюки. І якщо я добре розуміюся в житті, радше знову дуріють, ніж роблять щось корисне. Але що ж, краще нехай сидять у кузні, ніж ходять по корчмах. Йди привітайся, а тоді лети до тітки, бо вона лусне від нетерплячки.

* * *

Кузня складалася із добротного даху, що стояв на чотирьох таких самих добротних стовпах, та плетених із верболозу дірчатих стін. Спадок караванів. Якщо ставили майстерню, то саме в такий спосіб: дах, стовпи й символічні стінки. Таку можна швидко поставити і так само швидко згорнути, якщо треба вирушати далі. А ще за такої спеки стіни з гілля не тримали тепла всередині. Інакше там не вдалося би працювати.

Та жар все одно виривався зсередини, зупинивши дівчину на порозі. Раптом їй здалося, що спека найгарячіших годин полудняне настільки вже їй і докучала. Принаймні якщо порівняти з тим, що діялося поблизу горна.

Проте двом смаглолицим молодикам це аж ніяк не заважало. Вони роздяглася до пояса, залишивши на голому тілі шкіряні фартухи, та увивалися навколо ковадла. Молоти гепали по шматку мало не до білості розжареного металу, з кожним черговим ударом надаючи йому все більш видовженої форми.

— А батько знає, що ви тут псуєте добре залізо? — запитала вона біля входу, перекрикуючи гепання.

Навіть заскочені зненацька, вони не озирнулися й не здригнулися. «От паразити», — усміхнулася вона. Вочевидь знали, що вона прибула додому, але цієї миті найважливішим для них був шматок заліза, який вони безжально плющили на ковадлі. Проблема відповідної температури, сили, напрямку та частоти ударів була важливішою, ніж необхідність привітати зведенячку.

Нарешті один із братів швидким рухом переніс метал до діжки з водою. Засичало. Здійнялася невеличка хмарка пару.

Близнюки спершу витягнули результат своєї праці, уважно придивилися до нього і лише після цього перевели погляди на Кайлін. Вишкірилися одночасно, ідентичними насмішкуватими гримасами.

— Здається, у Степах щось сталося, якщо вже кузинку принесло до нас.

— Напевне, вся вода спалилася, а весь вогонь випарувався, чи якось так.

— Мене не було щось із десять чи дванадцять днів, малі, не перебільшуйте.

Фен’дорин та Ґен’дорин були молодшими синами-близнюками Анд’еверса, ідентичними як дві краплі крові, що, згідно з віруваннями верданно, прирікало їх до дивної та покрученої долі. Втім наразі вони сиділи вдома й під приглядом батька вчилися ремеслу. І зростали. Їм було ледве п’ятнадцять років, але за останній рік вони вистрелили вгору на добрих чотири пальці. Цей темп найбільш дивував у родині хіба що Кайлін. Інколи вона не провідувала коваля місяць чи довше, мандруючи прикордонням із чаарданом, а коли нарешті поверталася до кузні, виразно бачила чергові пів пальця зросту, які додалися до них. Та незважаючи ні на що, вона й далі називала їх малюками, адже була їхньою зведеною старшою сестрою, тож хлопці повинні були її слухати.

— Що ви там майструєте, га? Для підкови надто просте, а для меча — закоротке. Буде з того щось більше, ніж жменя вухналів?

Фен’дорин — вона впізнала його по малому шраму над лівим оком — підняв шматок уже потемнілого та вихолодженого металу й подав їй. Зброя, це було помітно відразу — клинок був дивним і знайомим водночас. Лезо в дванадцять пальців виразно розширялося та загиналося догори. Але загиналося наперед так, що ріжуча кромка опинялася на внутрішньому боці. Вона тримала в руках лезо кавайо — бойового ножа верданно, який також звався різачем горлянок або різником черепів. Важив зо два фунти, а після додавання руків’я та малої гарди стане ще трошки важчим. Таким клинком можна легко відрубати руку чи розрубати голову навпіл. А якщо кольчуга не виявиться насправді міцною, то укол кавайо прошиє її, мов лляну ганчірку. Ці ножі вважалися настільки добрими, що ними охоче озброювалися не лише Фургонники. Зброя войовників.

— Батько знає? — запитала вона тепер поважно й відразу скривилася від власної дурості. Вочевидь, він знав. Знав про все, що робилося в його кузні.

Обидва зверхньо посміхнулися.

— А другий? — це питання хоча б мало сенс.

Ґен’дорин зняв другий клинок з полиці біля стовпа. Ідентичний до найменшої деталі, але вже майже закінчений. Ріжучий край загартований і попередньо загострений. Завдяки трохи хвилястому візерунку блакитної сталі клинок справляв враження легкості й швидкості, незважаючи на широкий і тупий хребет. Коли метал насадять на руків’я та остаточно вигострять, він стане вбивчою і красивою зброєю.

— І коли ви маєте намір їх закінчити?

— За місяць, бо немає поспіху. Іще треба виготовити руків’я та піхви, а ще гостріння й шліфування. Все це треба зробити добре, еге ж, Фене?

Фен’дорин усміхнувся й обережно поклав обидва клинки на полицю.

Близнюки були синами коваля й власноруч виконували свої кавайо. За місяць, коли вони закінчать працю, Анд’еверс піддасть їхні ножі прискіпливому огляду та випробуванню. Перевірить гостроту, баланс, гнучкість. Якщо все виявиться добрим — а знаючи близнюків, Кайлін у цьому не сумнівалася, — обидва хлопці увійдуть у світ чоловіків. Як і решта її зведених братів. І тоді в будинку більше не буде дітей — лише самі дорослі.

Щось зміниться назавжди.

Вона щиро усміхнулася.

— Хлопці, я рада. Дуже. Саме час.

Вони уважно глянули на неї, а тоді поважно кивнули.

— Знаємо, Кайлін. Саме час.

Пізніше вона думала, що її мала б насторожити така раптова повага близнюків, які зазвичай кепкували з усього. Але було так спекотно, що вона думала лише про те, аби сховатися під дахом та випити щось, у чому буде хоча б трішки води.

— Йду до тітоньки. Ви ж тут не зіпсуйте нічого, добре?

* * *

Вона розвернулася перш ніж брати знайшлися з відповіддю. За місяць, коли вони закінчать свої ножі, вона вже не зможе так до них промовляти. З чоловіками треба говорити інакше, ніж з хлопцями.

Кухня була просто фургоном, де головувала пічка. Але незвичайна, а спеціальна конструкція із заліза та цеглин загартованих відповідним чином. Вона стояла на чотирьох сталевих ногах і підтримувалася кількома ланцюгами. В ній можна було безпечно розводити жар навіть тоді, коли фургон сунув степами, погойдуючись з боку на бік — сталеві обручі, прикріплені до стінки, не давали посуду зсунутися з краю полиць. І хоча фургони верданно давно вже не подорожували рівнинами, тітка Вее’ра не хотіла міняти цю пічку на звичайну. Що, вочевидь, не заважало їй нарікати, яким пережитком є ця пічка.

Дим ішов в залізну трубу, що була тут замість комина, й мав би застерегти Кайлін. Але вона чомусь вважала, що ніде не може бути гірше, ніж у кузні. Помилялася.

Парна спека вдарила в неї від самого порогу й на мить відібрала дихання. Здавалося, наче вона намагалася дихати юшкою. Ніби запах і заохочував, щоби вона зголодніла, але тіло відхиляло цю ідею. Краплі поту блискавично швидко вкрили її тіло й потекли в очі. Вона закліпала.